загрузка...


Більшовики і Бабин Яр: як сталінський режим допомагав нацистам

2.10.2017 - 21:00 Історія 514
Загрузка...
5335345_main.jpg (32.75 Kb)Пропаганда навіть на початку вересня шалено трубила: «Київ є, був і буде совєтським!» Тож євреї не поспішали евакуюватися, а дехто навіть повернувся до рідного міста – щоб устигнути потрапити в Бабин Яр…

Минули 29-30 вересня – офіційно визнані 76-і роковини початку трагедії Бабиного Яру. Хоча де-факто все почалося там 19 вересня 1941 року, коли при входженні німецьких військ за наказом якогось піхотного майора у Ярі звичайні вояки Вермахту, не есесівці і не члени НСДАП, розстріляли два невеличких табори ромів; про цей факт найчастіше забувають під час меморіальних урочистостей. Як і про те, що в Київ тоді увійшли вояки 6-ї армії Вермахту під командування фельдмаршала фон Райхенау, фанатичного нациста та зоологічного антисеміта. У такому дусі він виховував і своїх підлеглих; отож масові розстріли євреїв у Бабиному Ярі – перша тотальна «зачистка» великого міста від «неповноцінної раси» під час Другої світової війни – не випадковість, а закономірне явище.

Утім, не згадують (чи майже не згадують) у ці дні й інше, незрівнянно більш важливе: більшовицький режим створив значну, якщо не більшу, частину передумов для того, що Бабин Яр і Голокост узагалі стали можливими.

Сталін і Гітлер: пошук союзу

З кінця 1920-х Комінтерн, яким фактично керували політбюро ЦК ВКП(б) й особисто Сталін, головні зусилля спрямував на боротьбу з так званим «соціал-фашизмом», тобто соціал-демократією. Ця настанова діяла і в Німеччині, що унеможливило створення антигітлерівської коаліції. Навіть на початку 1933-го «соціал-фашизм» вважався «головним ворогом німецьких робітників», ба більше – в перші місяці після призначення Гітлера канцлером речники Комінтерну пророкували, що це ненадовго, скоро почнеться революція, в перебігу якої треба буде розгромити і «націонал-фашизм», і «соціал-фашизм». Чи свідомо Сталін «здав» Німеччину нацистам, щоб використати це в своїх інтересах, чи неосвічені лідери більшовиків (освічені тоді вже були усунуті з керівних посад) не розуміли, що роблять, але нацизм тоді переміг. З відповідними (різними, проте так чи інакше репресивними) наслідками для німецьких громадян, які мали єврейських предків хоч у третьому поколінні.

У 1939-му Сталін у промові на XVIII з’їзді ВКП(б) ясно дав знати Гітлеру, що він готовий укласти з ним угоду. Після майже піврічних переговорів Пакт Молотова-Ріббентропа, а невдовзі – Договір про дружбу і кордон (обидва – з таємними протоколами про поділ Східної Європи) стали фактом. Без цих угод Гітлер навряд чи наважився би напасти на Польщу, а якби і напав, то моторесурс німецьких танків не дозволив би пройти через усю другу Річ Посполиту, тоді як польська кавалерія отримала б непогані можливості для спротиву за умов осінньої сльоти та поліських боліт. Тим більше, що Франція і Велика Британія були зобов’язані 17-18 вересня почати активні дії на Західному фронті; та, як відомо, на світанку 17 вересня такі дії розпочала Червона армія, і становище польських військ умить стало безнадійним…

Нарешті, політичний союз з СССР дав змогу Німеччині домогтися у квітні-червні 1940 року перемог на заході Європи (Норвегія, Данія, Нідерланди, Бельгія, Франція), – і саме тоді, коли німецькі танки на совєтському пальному рухалися до Парижа, почав діяти табір смерті Аушвіц (Освєнцим), який став одним із ключових пунктів «остаточного розв’язання єврейського питання».

І при цьому майже до кінця 1940-го Москва та Берлін вели таємні переговори про приєднання Совєтського Союзу до блоку Німеччини, Італії та Японії. Але Сталін виявив надмірні апетити, і Гітлер наказав готувати війну з СССР.

Призвичаєні до терору

Образно кажучи, якби не було Биківні – не було б і Бабиного Яру. Масовий совєтський терор вибив ледь не всіх найкращих жителів УРСР, решту він призвичаїв до «чисток» за соціальними й етнічними ознаками, до життя в умовах постійного страху, тому на нищення євреїв нацистами багато хто дивився байдуже, а допомагати боявся: терор став нормою. Євреї у своїй масі не тікали й не ховалися з тієї ж причини: від влади не втечеш. Тим більше, що найкращі й найактивніші серед них або вже загинули від куль чекістів, або «доходили» в таборах ГУЛАГу, або воювали та гинули у Червоній армії.

Жителі радянської України до 1941-го не раз ставали свідками (а частково і жертвами чи співучасниками) більшовицького терору за національною ознакою. Кінець 1920-х і початок 1930-х – масштабне нищення українців-«націоналістів» (яке, до речі, зачепило і євреїв: у документах «чекістів» тоді зустрічається такий термін, як «єврейська петлюрівщина»). Було розгромлене і розгалужене сіоністське підпілля. У 1936-му з регіонів радянської України, які прилягали до польського кордону, були виселені до Казахстану понад 65 тисяч етнічних поляків і німців. А з осені 1937-го на повну потужність розгорнулися «національні операції» НКВД, жертвами яких стали вже сотні тисяч українських поляків і німців. Пізніше, після зміни керівництва «органів», слідчі НКВД УРСР заявили на допитах таке: «Була установка Успенського [у 1938-му – нарком внутрішніх справ УРСР, у 1940-му розстріляний – ред.] на те, щоб вибити базу у польській та німецькій розвідок… Слід було арештовувати поляків і німців незалежно від того, чи достатньо на них матеріалів для арешту. На цій підставі при складанні документів на арешти поляків і німців домінуючу роль відігравала їхня національність». Нацистам було у кого вчитися…

Того ж 1938-го одна за однією ухвалюються постанови політбюро ЦК ВКП(б) – про «очищення оборонної промисловості» від осіб, які належать до національностей, щодо яких проводяться репресії; про звільнення з Червоної армії військовослужбовців національностей, не представлених на території СРСР; про створення «особливих трійок» для термінового розгляду справ осіб, заарештованих за «національними лініями» тощо. Лише наприкінці року «національні операції» закінчуються – щоб фактично відновитися у жовтні 1939-го, після приєднання до СССР західних України та Білорусі. Об’єктами репресій стають спершу поляки, потім українські, білоруські та єврейські «націоналісти», тобто національно свідомі особи.

А після 22 червня 1941 року репресована була решта українських німців.

І не забуваймо, що Червона армія також пережила кілька масових чисток, передусім командного складу: у 1930-31 роках (справа «Весна»), у 1936-38 роках (Великий терор і його підготовка), у першій половині 1941-го («справа авіаторів» тощо). Утвореним 21 червня (так!) 1941 року Південно-Західним фронтом командував безвольний і постійно переляканий генерал-полковник Кирпонос; утвореним тоді ж Південним фронтом – колишній кінноармієць, украй бездарний генерал армії Тюлєнєв. Не дивно, що маючи вдесятеро (!) більше танків, серед яких було понад тисячу Т-34 і КВ, ніж противник, та вдвічі більше літаків, Червона армія відступала. За Київ вона було на пару місяців зачепилася, але німецькі танки оточили Південно-Західний фронт, який навіть тоді мав танків більше, ніж Гудеріан і фон Клейст укупі.

При цьому пропаганда навіть на початку вересня шалено трубила: «Київ є, був і буде совєтським!» Тож євреї не поспішали евакуюватися, а дехто навіть повернувся до рідного міста – щоб устигнути потрапити в Бабин Яр…

Усе це не можна забувати.


Інші новини:



Loading...