загрузка...


Останній поділ Польщі: Як Західна Україна у 1945 році повторила долю сучасного Донбасу

17.08.2017 - 16:08 Історія 662
Загрузка...
455eeb82763842abca2728b65236a1cfaf9b26.jpg (91.7 Kb)16 серпня 1945 року між СРСР та Польщею було підписано угоду про державний кордон, яка юридично визнала, що мешканці Західної України мали законно право боронити свою землю як від німецьких, так і від радянських загарбників.

Світова історія знає чимало випадків, коли за переговорним (майже картярським) столом опинялися один навпроти одного два однаково амбітних шулери. І підсумок партії зазвичай стає очевидним за рахунок не майстерності, а щасливого чи нещасливого випадку. Або ж грандіозної події, що сталася раніше і від початку поставила учасників у нерівне становище. Саме так сталося влітку 1945 року, коли один з переможців Другої світової війни (яка у національному фольклорі та на офіційному рівні звалася там дещо інакше) мав остаточно вгамувати власні територіальні апетити.

СРСР тоді видавався справжнісіньким колосом. Нехай і на глиняних ногах, але все ж страшним велетнем. Червоних боялися, і кожен демонстрував свої страхи по-різному. Вінстон Черчілль вже, мабуть, репетирував свою легендарну Фултонську промову, розуміючи, що шлях від союзника до ворога іноді менший навіть за один крок. В Америці вже працювали над розробкою плану Маршалла, який у Москві і сімдесят років потому вважають ледь не змовою проти континентальної Європи. А держави, які було звільнено від гітлерівців руками червоноармійців, просто намагалися поводити себе тихо, не подаючи голосу. Усі, крім однієї.

Польща навіть у напівзруйнованому стані не могла приховати своїх імперських амбіцій. Такі речі або є в крові, або їх геть нема. Якщо порівнювати вирішення територіальних суперечок з партією у підкидного дурня, то офіційна Варшава після роздачі мала на руках виключно дрібні карти різної масті включно з козирною шісткою. Саме тому поляки мали робити перший хід і в підсумку взяли значно більше, ніж могли розраховувати. Чому? А тому, що чудово знали, яку стратегію обере суперник.

За шість років до цього, після початку Другої світової війни, радянські війська фактично окупували західноукраїнські землі. Для легітимізації присутності окупантів довелося скликати маріонеткові Народні Збори Західної України, учасники яких ухвалили чотири життєво важливих для Кремля постанови. Відповідно до них встановлювалася радянська влада, проголошувалася злука з УРСР та входження до складу СРСР. Також нова влада конфіскувала майно та землі священнослужителів та поміщиків, а на додачу націоналізувала банки та велику промисловість. Одним словом, ідеальний злочин, не перший і не останній для Москви.

Проте під час повоєнного поділу Центральної та Східної Європи ці подробиці могли суттєво скомпрометувати героїчного переможця. Могло б виявитися, що визволителі нічим не кращі за коричневу пошесть, від якої постраждали в тому числі й самі. Далі б почали вилазити інші неприємні деталі – не всі простолюдини ще знали про пакт Молотова-Ріббентропа та нещодавню взаємодію з нацистами за принципом «рука руку миє». Тому краще зробити вигляд, ніби восени 1939-го нічого не сталося.

Цей хід створив дивний юридичний казус, який тоді майже ніхто не помітив. Якщо не було ніякого возз’єднання та правомірного входу до складу Союзу, то навіть власники радянських паспортів легітимними громадянами СРСР вважатися не могли. Це означало, що силувати їх брати участь у війні на боці Червоної Армії їх офіційно ніхто не міг примусити. Також це означало, що ОУН, УПА та інші українські націоналісти мали повне право чинити окупантам спротив, в тому числі зі зброєю в руках. А часи тоді були такими дрімучими, що червоній сарані навіть не треба було видавати себе за «мирних трактористів та шахтарів», як це робить її наступниця нині на Донбасі.

На щастя для Кремля, поляки мали одну спільну зі Сталіним та його оточенням мету – притиснути українців до стінки та знищити їхню етнічну та культурну ідентичність. І росіяни, і поляки займалися цим вже давно, проте ніяк не могли завдати останнього удару, бо надто вже живучою була нація-жертва. Офіційна Варшава з легкої руки Москви у свої володіння кілька регіонів, де абсолютну більшість населення історично складали українці. Лемківщина, Надсяння, Підляшшя і Холмщина за наступні сімдесят років змінилися до непізнаваності, але навіть зараз паростки української сутності іноді пробиваються назовні. Щоправда, тихесенько-тихесенько, бо проявів імперського шовінізму ніхто, нажаль, не скасовував.

СРСР, в свою чергу, остаточно легітимізував свою владу в західних областях України. Тепер це виглядало вже чимось на зразок прояву милосердя. Мовляв, понівечена клятими гітлерівцями та їхніми союзниками Польща просто не здатна годувати та утримувати усі свої землі, тому ми охоче поспішаємо на допомогу. Місцеве населення? А воно нібито й не проти, хоча ніхто нікого питати з цього приводу, звісно, не думав. Неважко здогадатися, як змінився етнічних склад цих регіонів за наступні чотири з половиною десятиліття. На щастя, змінився не настільки, наскільки хотіли ідейні натхненники цих змін.

Важко сказати, хто найбільше виграв від оборудки, що сталася рівно 72 роки тому. Але українці на питомо українських землях точно програли. І ніхто не намагається спекулювати на цій темі так, як поляки роблять це із подіями на Волині. Жити все ж варто сьогоденням, а краще – майбутнім. Хоча про минуле забувати не варто, щоб раптово не наступити на граблі.

Шахраї, як відомо, завжди можуть знайти ще один спосіб привласнити чуже майно.


Інші новини:



Loading...