загрузка...


Про що можуть розповісти руки солдата

10.03.2018 - 14:20ДумкиАлександр Безфамильный 508
Загрузка...
img_0738-1-1250x650.jpg (130.09 Kb)Зараз, коли я дивлюсь на мої руки, які набирають текст, я розумію: своїми руками ми торкаємось до світу. І наші руки показують нам те, як світ доторкнувся до нас

Руки цього 19-річного українського солдата здавались надто старими. Загорілі та брудні, подекуди в мозолях та шрамах. З одного зап’ястя звисав білий хрестик.

Через два роки після того, як міна на сході України забрала життя Данила Кас’яненко, цього молодого солдата зі старими руками, я навідав його батьків у Запоріжжі.

Мама Данила, Марина, розповіла мені, коли востаннє бачила сина живим.

“Він пішов на війну хлопчиком, а повернувся старим мудрим чоловіком”, — сказала вона.

Під час битви у червні 2015 року внаслідок вибуху міни Данило отримав травму голови. Щоб відновити сили, солдат на кілька тижнів приїхав до рідних. Тоді мама благала його не повертатись на війну. Та Данило був налаштований рішуче. Коли Марина дивилась як Данило спить у своїй кімнаті за день до повернення, вона, як і я, помітила, якими зношеними та старими виглядали руки її сина. Місяць по тому вона складала ці самі руки для молитви та сипала під них квіти — її єдина дитина лежала в труні.

“Я більше не можу торкнутись його, поговорити з ним чи нагодувати, — казала вона мені, коли ми прийшли до могили її сина у вересні 2017 року. — Але я досі можу відчувати його так, наче він ще тут. Наче він ось прямо тут”.

Мій друг Костянтин Бернатович теж солдат. Він має такі ж загорілі, брудні, пошрамовані та загрубілі руки, як колись Данило.

Ми познайомились з Костянтином у червні 2015 року у зоні бойових дій на сході України. Через кілька місяців ми знову зустрілись у Києві. Його відпустили на кілька днів привітати синів-близнюків з 13-річчям.

Ми сиділи в кафе на Оболонській набережній, звідки було видно відпочиваючих на Дніпрі, які насолоджувались літнім теплом.

Руки Костянтина, які тільки-но пережили черговий бій, тремтіли, коли він намагався запалити сигарету, щоб заспокоїти свої нерви та трохи збити той викид адреналіну, який він відчув, побачивши мене, живе нагадування про війну.

Солдат сказав, що йому потрібно хвилинку побути наодинці. “Надто багато адреналіну”, — пояснив Костянтин, вибачаючись. Коли чоловік відійшов, його дружина Жанна сумно похитала головою. “Він уже не такий, яким був до війни”, — сказала вона.

Я також пам’ятаю руки іншого українського солдата, з яким я познайомився на фронті. Там його кличуть Немо. Жорсткий, загартований війною — таким я пам’ятав Немо, коли востаннє бачив його у серпні 2016-го у Київському військовому шпиталі. Тоді руки Немо були розцяцьковані шрамами від осколків гранати.

Раніше загоріле та мускулисте, в той день його тіло виглядало блідим та знесиленим. До всього цього з нього стирчала трубка, через яку результати обміну речовин солдата проходили в спеціальний мішечок, вміст якого буркотлива медсестра час від часу виливала у старий металевий таз.

Куля пройшла крізь кишечник солдата, а граната лишила у його тілі численні рани.

Та вітаючись з Немо, я все ж помітив, що потиск його рук і досі такий же залізний, як і в червні 2015 року, коли ми з ним познайомились. Тоді Немо був безстрашним солдатом-розвідником, який ніч у ніч наражався на небезпеку, йдучи на нейтральну територію заради завдання.

“Друг”, — сказав до мене російською Немо, уродженець Криму, коли наші шляхи знову перетнулись у шпиталі. Він підніс до мене стиснутий кулак — я притиснув до нього свій.

Іноді такий звичний вітальний жест здається просто дивовижним, коли задумуєшся, скільки всього робили ці руки.

Я пам’ятаю чисті та спокійні руки одного пілота з Повітряних військ США, коли той наминав заморожений йогурт у приміщенні американської військової бази у Кувейті.

На лівій руці він носив обручку. Цей пілот був моїм другом — я не називаю його імені з міркувань безпеки.

У 2008 році ми разом пройшли пілотну підготовку на військовій базі в Колумбусі, штат Міссісіпі. Тоді ми обидва були лейтенантами, а війна для нас була не більше ніж абстракція, хоча ми й тренувалися, щоб її вести.

Того дня у Кувейті у вересні 2015-го руки мого старого друга не тремтіли. Він не стискав кулаки, розповідаючи, якої прочуханки завдавав ісламським терористам, щодня атакуючи їх з повітря.

За словами пілота, іноді він убивав десятки противників за одну місію. Його вираз обличчя не змінювався, коли він сміявся, згадуючи, у якій дезорганізованій та жахливій манері розбігались ті терористи, зачувши звук його винищувача. “Я ніколи не мав ані страшних снів, ані бодай хвилинки безсоння, — розповідав він мені. — Ми зустрічали злого ворога і гідно вели з ним бій”.

Іноді пілот убивав за допомогою бомби, іноді використовував 30-міліметрові кулемети Гатлінга. У будь-якому разі, він ніс із собою смерть, лише кілька разів легенько натискаючи на курок.

Між іншим, штурмовики Warthog літають низько над землею. Тобто, на відміну від інших колег, пілоти на кшталт мене та мого друга часто навіть без якихось спеціальних окулярів та комп’ютера бачать ворогів, яких убивають.

“Це трохи особисте, хоч ми і робимо це професійно, — пояснював пілот А-10. — Така наша робота. Проте ІГ — це чисте зло, тож ми ніяк не переймаємось, вбиваючи їх”.

Слухаючи, як мій старий друг описував убивство, яке вчинив, я вивчав його руки — мене вразила сила, яку вони мали. Ці руки, що колись тримались за штурвал літака, були одними з найбільш смертоносних видів американської зброї.

Бувають випадки, коли руки нагадують таку собі дорожню карту одного життя, повз яке пройшло більше страждань, аніж може витворити людська уява.

Я пам’ятаю руки одного 77-річного тибетського екс-борця за свободу. Він був буддистським монахом, який відмовився убити навіть комашину, коли Китай вдерся на його землю у 1950-х. “Прийшовши сюди, китайці ґвалтували, знущались та вбивали, — розповідав мені старий Джампа Чоєхор. — Не було ані свободи, ані релігії. Я побачив стільки злочинів, що стало просто неможливо залишатись спокійним. Ми мусили боротися. Ми не могли продовжувати жити в такий спосіб”.

Склавши свої монарші повноваження, Чоєхор пішов у солдати та бився у лавах Тибетської армії супротиву з 1959 по 1974 роки. [...]

Я зустрів Чоєхора у жовтні 2015-го в тибетському поселенні для біженців Джемплінг, Непал. Нанизуючи своїми темними, плямистими руками намистинки на молитовний розарій, колишній монах спокійно та детально розповідав мені, як стріляв та різав китайських солдатів.

Навіть на старості років Чоєхора не відчував жодних докорів сумління за те, що вбивав.

“Спочатку я думав, що раз ми монахи, то не вбиватимемо, — розповідав старий. — Та коли я згадав, скільки зла та жахливих речей тут вчинили китайці, я забув про свої сумніви. Побачивши так багато поганого, я забув про те, що вбивати — це гріх. Я покладав надії на вбивство, і чим більше я вбивав, тим більше почувався щасливим”.

Чоєхора шкодує тільки про те, що попри весь його вклад у цю боротьбу, для людей так нічого й не змінилось. Тибетський народ і досі живе під китайською окупацією або ж, як цей колишній солдат, скитається по таборам для біженців в Індії чи Непалі.

Коли я покидав Чоєхору, він склав свої руки в молитві та схилився у поклоні. Я відповів тим самим.

Скільки рук, стільки історій. [...]

Іноді руки можуть передавати емоції, на які не здатна жодна міміка.

Так у фронтовому містечку Піски тремтіли руки українського солдата, який намагався запалити сигарету після того, як загін російської артилерії майже зніс будинок, який слугував нам притулком.

Так у червні 2015 року руки Василя Івашкова, 53-річного українського солдата, манили мене перейти дорогу в Пісках, коли навколо нас літали та вищали снайперські кулі.

І, звичайно ж, я ніколи не забуду руки Ніни Костянтинівни, якій було 87 років, коли у серпні 2015-го я зустрів її в українському містечку Сартана, що простягалось уздовж лінії фронту тої проксі-війни, яку Росія веде проти України.

Я навідав Ніну наступного дня після того, як російський снаряд зруйнував її будинок. Вона саме спала, коли посеред ночі в будинок залетів снаряд. Рятуючись від смерті, Ніна пролізла повз дим та вогонь на вулицю, не відаючи, скільки артилерії могло би бути на її шляху.

Дівчинкою вона пережила організований Сталіним голодомор, а її підлітковий вік прийшовся на вторгнення та окупацію нацистами України в Другій світовій війні. Наступні півстоліття жінка прожила під владою СРСР. На схилі років війна знову прийшла в життя Ніни. Та вона і на цей раз вижила. “Коли нападали німці, було не так, — розповідала жінка про російський снаряд, який зруйнував її дім. — Я ніколи не бачила подібних обстрілів”

Ніна пригадувала, як під час німецької окупації, вона хімікатами натирала собі руки, щоб зробити вигляд, наче в неї якась висипка. Хитро усміхаючись, бабуся мені пояснила, що інакше б нацисти відправили її до Німеччини в рабство. [...]

В кінці-кінців, були й руки мертвого солдата на вже втихомиреному полі битви біля Маріуполя у вересні 2014-го. Тіло солдата, а точніше те, що від нього залишилось — лежало чорне, обвуглене, із залишками голови.

Одна рука була висунута вперед, а долоня опущена так, наче чоловік намагався зупинити те, що його вбивало. Це нагадало мені гіпсові силуети мертвих з Помпеї, застиглих у момент їхньої смерті.

Та це був не гіпсовий силует.

Я відчув запах смерті вчорашньої давності. Шкіра з мертвої руки солдата вже частково зійшла, відкривши маленькі фрагменти спалених кісток.

Я не віруючий, радше агностик. Але стоячи біля мертвого солдата, я підняв праву руку та перехрестив його. Мені здалось, що так треба було зробити. Або ж, можливо, це просто було все, що я міг зробити.

“Бог дав нам дві руки, — сказав якось преподобний Біллі Грем. — Одну, щоб приймати, іншу — щоб віддавати. Ми не цистерни, створені для накопичення. Ми канали, створені для обміну”

Зараз, коли я дивлюсь на мої руки, які набирають текст, я розумію: своїми руками ми торкаємось до світу. І наші руки показують нам те, як світ доторкнувся до нас.

Перевод НВ

Підписка на новини News UA на ваш Е-mail

Інші новини:






Loading...