загрузка...


Резолюції ПАРЄ щодо України: трагедії не сталося і не могло статися

13.10.2017 - 06:01 Думки 356
Загрузка...
630_360_1452838018-1450.jpg (47.26 Kb)В України та Європи нема й не може бути абсолютно тотожних інтересів, а отже ми не можемо повністю на неї покладатися

Учора Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, яка містить можливість зняття політичних санкцій з Російської Федерації, тобто - повернення російській делегації права голосу. Сьогодні та ж сама Асамблея за підсумками термінових дебатів щодо нового українського Закону про освіту ухвалила рішення з рекомендаціями Україні, що з цим законом робити (зокрема – внести в закон усі без винятку рекомендації Венеціанської комісії; висновок цієї комісії очікується у грудні).

Як нам, українцям, до цього всього ставитися, у Facebook пояснили постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба та глава української делегації в ПАРЄ Володимир Ар'єв. Про ситуацію з поверненням російської делегації наш дипломат стримано констатував, що «це удар, а не нокдаун», а «вірогідність повернення наразі дорівнює вірогідності неповернення». Такої ж думки і народний депутат Ар’єв: «В ПАРЄ ухвалили одну неприємненьку резолюцію, яка в теорії може відкрити дорогу до змін в регламент, щоб повернути РФ. А може і не відкрити».

Щодо критичної резолюції про наш освітній закон Володимир Ар’єв був більш оптимістичний: «Резолюція - суто політичний момент. Вона не вимагає від України робити якісь конкретні кроки. Єдине, що там є - рекомендація Україні імплементувати результати експертизи Венеціанської комісії. З правової точки зору для України після доповіді нічого не змінилося… Я вважаю, що з цього трагедію робити точно не потрібно».

Справді, трагедії не сталося. Більше того, її й не могло статися, враховуючи, що ПАРЄ – всього лише консультативний орган, що складається з представників парламентів усіх держав-членів Ради Європи. Усього там 318 депутатів-делегатів, рішення ухвалюються більшістю голосів від тих, хто голосував. Кворуму, як ми звикли це розуміти, там не фіксують. Приміром, за резолюцію про наш закон про освіту голосували 110 депутатів, тобто, 110 з 318-ти – це і «за», і «проти» і «утрималися».

Можна також не сильно перейматися тим, що відбувається останнім часом у ПАРЄ (і відбуватиметься, безумовно, й далі), і за принципом «нема лиха без добра». Тобто, погано, що Росію знову хочуть бачити в ПАРЄ попри те, що нічого з того, за що її звідти виганяли, вона не виправила і навіть не думала виправляти. Погано, що в Європі піддаються примітивному російському шантажу щодо сплати членських внесків у ПАРЄ (утім, справа явно не в тому, що 11 млн. євро – критична сума для функціонування всеєвропейського консультативного органу). Зате ми мудрішаємо, бачачи, як критикують наш закон про освіту зовсім не за те, за що його, можливо, й варто було критикувати. Мудрість у тому, щоб позбутися, нарешті, деяких ілюзій щодо політичної Європи.

Очевидно, що Європа стомилася від війни з Росією. Ще й не воювала всерйоз, а вже стомилася і хоче миру, щоб знову у неї було так, так було. Власне, й війною це назвати складно, максимум – жорстке протистояння. Нема сенсу читати мораль тим європейським політикам, котрі явно (як президент Чехії), чи приховано, але готові визнати новий «статус-кво»: Крим – російський, Донбас – формально політична автономія у складі України, реально – російський політичний сателіт, Україна – традиційна зона впливу Росії. Все це вони вважають цілком прийнятною ціною за те, щоб знову «робить гроші і геополітичний капітал» на співпраці з Росією. І з точки зору їхніх (а не українських) національних інтересів, як вони їх розуміють, все логічно і закономірно.

Очевидно також, що Україна не зуміла втримати той високий інтерес і повагу до себе, який був у Європі одразу після Революції Гідності. Ми самі в цьому винні? Безумовно так, якщо мати на увазі нинішній стан справ з реформуванням країни. Однак все-таки не варто плутати причину і привід. Якими б скромними не були наші успіхи у реформах, це не скасовує факт російської агресії, факт брутального порушення Росією усіх тих норм демократії та міжнародного права, у вірності яким щодень клянуться європейські політики. Хай Україна погана, але це не причина вибачати злочини Росії.

Чому Європа, точніше – її частина, готова вибачати – описано мільйон разів. Головне – злочинні дії Росії не зачепили безпосередньо «майнові» інтереси Європи. Також абсолютна більшість європейських країн не відчуває безпосередніх безпекових загроз від російської армії. Винятки – Литва, Польща, Фінляндія, Швеція, Латвія Естонія, котрі і поводять себе стосовно Росії інакше, ніж, приміром, Австрія, Угорщина, Італія, Німеччина чи Франція. А всі інші порушені Росією європейські інтереси – цінності демократії, міжнародного права, прав людини, тощо – це вже інша сфера, це вже мораль, яку, на жаль, кожен розуміє, як хоче.

Нема наразі сенсу дискутувати, чи не помиляються ті європейські політики, котрі вважають свої країни і загалом так звану об’єднану Європу надійно захищеними від російської військової агресії. Можливо, помиляються. А може – й ні. Нам важливо, що перед Україною така дилема не стоїть, у нас повна ясність у питанні, чи може Росія піти війною. Оцієї ясності цілком достатньо для наступного логічного висновку: в України та Європи нема й не може бути абсолютно тотожних інтересів, а отже ми не можемо повністю на неї покладатися. Повністю – тільки на себе.

Які ж то простенькі до банальності істини інколи випливають з гучних подій!


Інші новини:






Loading...