Сучасний український порядок денний вже багато років поспіль вибудовується поміж двох потужних полюсів – цінностей Майдану та цінностей Антимайдану.Перший представляє ідею посилення державного суверенітету України та «націоналізації» української держави, українізації та європеїзації українського суспільства.
Другий – ідею державної, політичної та культурної інтеграції України з Росією.
Перший остаточно оформився в гаслах, що приписані Миколі Хвильовому – «Геть від Москви! …Дайош Європу!».
Другий передається ностальгійними віршами Гавриїла Державіна – «Мила нам добра весть о нашей стороне. Отечества и дым нам сладок и приятен» (та на більш глибинному рівні – словами монаха Філофея: «Первые два Рима погибли, третий не погибнет, а четвертому не бывать»).
Перший є символічним нащадком давньогрецької агори – місця громадського обговорення та ухвалення політичних рішень.
Другий – уособлює все антидемократичне, та ідеологічно близький давньогрецьким уявленням про монархію та тиранію.
Цікаво, що Майдан, який нібито символізує сильне громадянське суспільство на противагу слабкій державі, своєю революційною метою має саме посилення української державності.
Тоді як Антимайдан, що виступає проти будь-якої революційної спроби «коливати човен», нібито на користь посилення владної вертикалі та збереження політичного статус-кво, насправді передбачає тиху та непомітну втрату Україною державного суверенітету на користь Росії.
Перший вимагає збереження та зміцнення цінності незалежної Української Республіки, другий – позбавлення України власної політичної суб’єктності та поступове повернення у склад Російської Імперії у статусі колонії.
Перший передбачає, що потрібно якомога сильніше гребти веслами проти геополітичної течії, яку формує на свою користь Росія.
Другий – сушіння весел та очікування, що рух за течією сам по собі вибудує історичний шлях українців.
Тому той, хто рік тому аналізував політичні процеси в Україні саме в контексті цієї парадигми, дуже добре розумів, що Володимир Зеленський не був засновником та не міг представляти «третій табір» або «третій полюс» в українському політикумі.
Бо його, третього полюсу, просто не існує.
Як не існує третього шляху в ситуації, коли ти маєш або чинити опір або віддатися злій волі вбивці, що зненацька на тебе напав.
Більше того, в цій ситуації будь-яке уникнення теми вибору між двома напрямками, двома полюсами, насправді передбачає латентне входження в дискурс одного з них.
Тези «давайте уникати мовного питання», «давайте перестанемо актуалізовувати «контраверсійних» постатей української історії», «давайте не будемо зловживати темою агресії з боку Росії» означають лише одне – збереження дискурсивного статус-кво, сформованого ще за часів російської та радянської імперій, яке передбачає закріплення російського м’якого впливу на український культурний, інформаційний й, відповідно, політичний простір, збереження російського прочитання української історії, збереження довоєнного сприйняття держави-агресора тощо.
(Мушу нагадати, що політика – це, перш за все, боротьба дискурсів. Дискурс, що перемагає в суспільстві, стає його реальністю.
В умовах домінування дискурсу ворожої держави, єдиним способом його подолання є жорстке витіснення за рахунок формування та посилення власного національного дискурсу.
Відповідно, радянському прочитанню української історії має протиставлятися власний історичний міф, помножений на декомунізацію, героям російської імперії та радянського союзу повинні протиставлятися герої Визвольних змагань та сучасної російсько-української війни,
на противагу радянській та російській культурній еліті за рахунок державного протекціонізму повинна формуватися українська, постколоніальне домінування російської мови в суспільстві має нівелюватися за рахунок того ж самого державного протекціонізму української мови, російські та проросійські контент і медіа мають заміщуватися українськими й європейськими тощо).
В ситуації, коли політичний лідер ігнорує контраст, протиставлення, поступ на боротьбу та будь-які послідовні дії, метою яких є вихід з-під російського культурного, інформаційного та політичного впливу, коли він ігнорує факт російської військової агресії, коли він намагається «заспокоїти» суспільство та зняти всі об’єктивно існуючі протиріччя, насправді має місце дух упокорення російському дискурсу.
Скажу більше, обережна ставка нової влади на об’єднання країни навколо довоєнного стану речей, навколо відчуття спільності з пострадянським культурним простором, імперським та радянським минулим, по суті є способом відновлення спільності між українським та російським народами, за рахунок чого російська метрополія відновлює свій вплив на сусідів – вчорашні колонії.
Саме тому для багатьох українців прояв «антимайданної» сутності політичного лідерства Володимира Зеленського був лише питанням часу.
І сьогодні вже не є дивним те, що на фоні максимальної концентрації влади в середині країни, шостий Президент та його команда непомітно закопують наріжні камені спротиву російській агресії, демотивують ветеранський та волонтерський рухи, та йдуть на політичні поступки державі-агресору.
Коли пишу «Президент Володимир Зеленський повинен піти», я не апелюю до професійної некомпетентності безпосередньо чинного президента, та, гадаю, його психологічної неготовності керувати Україною, тим більше – в умовах війни.
Не апелюю до невірної стратегії, яка передбачає боротьбу за якнайдовше збереження рейтингу Президента, а не впровадження якісних змін в країні.
Не апелюю до відсутності в Президента єдиної цілісної політичної команди, об’єднаної спільними цінностями та ідеями, що підтримуватиме свого лідера в часи стрімкого падіння його популярності.
Не апелюю до відсутності в його команді архітекторів реформ, здатних забезпечити умови для майбутнього стрибка країни, в першу чергу – економічного.
Не апелюю до нездатності Офісу Президента кооптувати та утримувати професійних кризових менеджерів, здатних сьогодні й зараз якісно відповідати на поточні виклики в економічній сфері, фінансовій, соціальній, у сферах безпеки та оборони, охорони здоров’я, через ретроградну систему державного управління, що передбачає об’єктний, залежний від рішень Офісу статус залучених менеджерів.
Не апелюю до руйнівних кроків у зовнішній політиці, що призводять до послаблення міжнародних позицій України та, на жаль, поступово провокують самоусунення західних держав від підтримки України.
Я апелюю лише до одного – своїми кадровими та політичними рішеннями Президент Володимир Зеленський поступово актуалізує «антимайданний» дискурс, який, гадаю, працює проти української державності, проти державної суб’єктності, проти незалежності української держави.
(І не важливо, що сам він не оголошує ті чи інші тези, особисто не підписує ті чи інші документи.
Політичні діячі з його команди, які беруть на себе цей вантаж, виконують публічну частину цієї роботи. І не більше. Насправді Президент несе персональну відповідальність за кожну дію своїх прямих або непрямих підлеглих, тому що в реальності вони не мають тієї суб’єктності, яка б дозволяла їм діяти самостійно, поза межами його волі).
Чинний курс шостого Президента веде Україну до поразки. Не тільки воєнної. Але, найголовніше, до цивілізаційної поразки.
Замість того, щоб крок за кроком посилювати власну політичну суб’єктність, україно- європо- атлантоцентричний суспільний дискурс та, відповідно, виходити з-під впливу Росії, щоби мати можливість самостійно рухатися слідом за локомотивами Західної цивілізації,
Президент знову заганяє нас в ар’єргард, де ми матимемо дотичність до Заходу лише через цивілізаційно відсталого, політично агонізуючого посередника – Російську Федерацію.
Історія України розвивається, на мій погляд, за принципом маятника. За лідерами Антимайдану, починаючи з 2000-х, обов’язково приходять лідери Майдану. І так – кожні умовні 10 років. Так, вірю, буде і цього разу. Але, знову ж таки, чим довше країна чекатиме на зміну курсу, тим більше вона втрачатиме.
Сподіваюся, що рано чи пізно шостий Президент мужньо визнає, що не впорався, що зробив купу стратегічних помилок та обрав невірний курс для України. Та мудро ухвалить відповідне рішення.
Сподіваюся, рано чи пізно, він дійде усвідомлення цього. Якщо ні, за нього це рішення ухвалить історія.
Очевидно, що керувати українською державою мають українці, які чітко усвідомлюють, чому країна має рухатися «Геть від Москви», чому ми маємо чинити спротив російській агресії, та здатні якісно забезпечити цей рух, попри течію, що останнім часом посилюється.
При цьому це мають бути люди, які вміють не тільки гребти, але й вигрібати.
