загрузка...


Історія християнства в Україні

Загрузка...
810c9434e88e37fd59816f435006b832_l.jpg (13.79 Kb)

Історія християнства на землях України є дуже тісно пов’язаною з діяльністю Римської імперії. А перші християни з’явилися у нас ще у причорноморських містах, збудованих еллінами та контрольованих Римською імперією. 

 

Починаючи з ІІІ століття нашої ери християнство почало розповсюджуватись серед костобоків (як би так звані московські "історики" не намагалися довести «германскость» гетів, будемо називати їх справжньою назвою). Це було переважно аріанство

 

А вже наприкінці IV століття Боспорське царство (проіснувало понад тисячу років) прийняло християнство як державну релігію. 

 

А що римська адміністрація проводила дуже жорстку політику романізації у своєму прикордонні та в регіонах з посиленим впливом Риму (як наприклад, українське Пониззя), то там швидко християнізувалася вся місцева еліта (і в королівстві костобоків, і в сарматів, і в наварів зі саварами). 

 

Відомо, що ругів-русів (ruzzi за «Баварським географом»), які перебували на Дунаї наприкінці V столітті, після смерті Аттіли (396–453) намагався хрестити ще Святий Северин (410–482) за підтримки королеви ругів, з метою подолання алкоголізму у родині. 

 

VI століття ознаменувалось вторгненням жужан-гунів у 558 році, які принесли зі собою пандемію чуми, відому зараз як «юстініанова чума». Після цієї біди почалась друга хвиля християнізації федератів імперії (костобоків у Тавриці). Там навіть створили Готську епархію.

 

Але хозари жорстко припинили її існування після невдалого повстання готського епископа Іоанна у 787 році. Осердям християнства у Тавриці залишався Херсонес (старогрецькою "півострів") — аж до самої своєї загибелі у 1399 році від військ Золотої Орди). 

 

Першим свідоцтвом росповсюдження християнства серед королівств України-Руси є «Баварський географ» — другу його частину складено або безпосередньо архіепископом Великої Моравії — Мефодієм Солунським (815–885), або під його керівництвом в одному з ірландських монастирів у Ратиборні (Регенсбург). 

 

Більшість місіонерів-проповідників до 1054 року були монахами-ірландцями (внаслідок їхньої писемності й освіти), або їхніми учнями. Навіть брати Кирило і Мефодій, яких відправив імператор Східної Римської імперії для місії серед потенційних федератів-хорутанів швидко перейшли під руку Римської курії — Кирила Солунського (827–869) поховано у Римі. 

 

Відповідно королі і правителі країн Европи були або васалами імператора у Константинополі, або васалами імператора «Священої римської імперії німецького народу». А самим охрещенням підданих цих королів займалися вже професійні місіонери – професіонали, підготовлені в ірландських монастирях Европи. 

 

Отже стараннями Мефодія Солунського десь наприкінці 860-х років у столиці Великої Хорватії — місті Стільсько (зараз це біля Миколаєва Львівської області), з’явилася перша епархія, яку зараз називають Галицькою. Було охрещено все керівництво князівства, а також правителі майбутніх Звенигородського та Теребовлянського князівств, які перебували під сильним впливом Моравії

 

Всупереч московським вигадкам, Київ-Самбат у ті часи був лише прикордонним торгівельним містечком, яке незадовго до уього фрезіти-укранени та руги-руцці відбили в окупаційного хозарського гарнізону. Тут теж з’явився свій «правитель» який називав себе «хаканом» вікінгів — Свен Гастінгс (82?–882) — відомий за московською міфологією як «Аскольд» (Вовк). Цей горлоріз теж був охрещеним, але у далекому місті Луна на Апенінах у 860 році. Охрестився він з метою захоплення і грабунку міста, яке він вважав Римом. Це не завадило Свену перед смертю отримати статус Святого у Нормандії. 

 

Звісно, що випадкове хрещення Гастінгса та офіційне хрещення хорутан і моравів Мефодієм ніяк не є пов’язаними подіями, але в московитів це все називають «Аскольдовим хрещенням». 

 

Після підпорядкування королевою ругів Оленою (Ольгою) Києва і її шлюбу з Інґваром (Ігором) Буланідовичем, у 944 році було здійснено невдалий похід проти імперії ромеїв. Як наслідок — королеву була охрещено (за свідченням Регінона Прюмського) імператором, а королівство ругів стало федератом імперії (королева — відповідно васалом імперії ромеїв). 

 

У 959 році посли королеви прибули вже до двору імператора «Священої римської імперії» — Оттона (912–973) і звернулися з проханням надати народу ругів місіонера-епископа. Після певних перипетій, епископа Адальберта (920–981) у 961 році відправили до столиці королівства — міста Волинь (поруч зі сучасним Володимиром), але наступного 962 року королеву було позбавлено трону, священників у столиці було страчено, а всіх людей Адальбера вбито, сам Адальберт ледь втік. 

 

Син Олени та Інґвара, король Свендіслав (Святослав, 938–972) намагався утримати віру предків недоторканою. Але внаслідок війни проти Візантійської імперії король і його військо загинули. Так християни в Києві отримали другий шанс. 

 

Новий правитель Києва — узурпатор Володимир "Великий" (960-1015), позашлюбний син Святослава, і який наказав вбити свого брата – старшого сина свого батька — Ярополка (955–978), як вірний федерат допоміг східно-римському (візантійському) імператору Василю ІІ Болгаробійцеві (958–1025, наказав виколоти очі 15,000 болгарам) подолати заколот Барди Фоки та Барди Склира і врятував імператора від загибелі. 

 

Вдячний імператор дозволив взяти у дружини одну з своїх родичок Олену (за Тітмаром) і все керівництво русинів-ругів та самого короля було охрещено. Спочатку Володимир не надто переймався християнським чеснотами і до самої старості вів життя «царя-жерця» з оргіями та наложницями (чим доводив до інфаркту свою дружину). 

 

Тож "хрещення киян Володимиром" є суцільною вигадкою. Ситуація змінилася з одруженням його (чи навіть не його, а братового) сина Святополка (980–1019) на дочці польського правителя Болеслава Хороброго (966–1025) — до Києва прибув місіонер епископ Рейнберн. Цей діяч почав прикривати святилища давніх богів, навіть Маренине «кубло» Рейнберну вдалося ліквідувати (Добринь, наприклад там склав свою голову, під час закриття установи). 

 

Бурхлива діяльність Рейнберна призвела до конфлікту з "рівноапостольним" (зірвав пару оргій). Тож Рейнберна, дочку Болеслава та самого Святополка узурпатор Володимир запроторив до буцигарні за звинуваченням у зраді. У камері королівської в’язниці й помер перший місіонер Києва й околиць, епископ Рейнберн. 

 

Інший місіонер, Боніфацій, був обережнішим – вчинки короля він не критикував, хрестив лише простолюд та нових підданих Володимира. Треба додати, що Володимир встиг ще до свого охрещення зруйнувати Стільсько і місцева епархія переїхала до Галича. Також Володимир приклав руку і до Галицької митрополії. На відміну від інших новонавернених християнських королівств у королівстві Ruscianorum було аж дві митрополії – Київська (з 980-х років) і Галицька (створено сторіччям раніше). Головною була та, яку вважав головною правитель. Треба зауважити, що наприкінці життя Володимир все ж звернувся до християнства і почав роздавати милостиню на вулицях Києва. При Володимирі збудовано Софію Київську і родову церкву Святого Клімента (її залишки зараз є відомими як "Десятинна церква"). 

 

Після смерті Володимира почалася війна за спадок між його дітьми. Спочатку у 1015 королівство очолив Святополк. Але Ярослав "Мудрий" (983–1054) позбувся Святополка, і поділив з Мстиславом (983-1036) королівство русинів по Дніпру (після смерті Мстислава, звісно, Ярослав забрав собі і лівобережні землі).

 

Софія Київська вщент згоріла у 1017 році. Починаючи з 1018 року і до 1654 року русини перебували у підпорядкуванні "Священої римської імперії", а згодом Польщі.

 

Саме цей відрізок історії геть перебрехано і вигадано. Однак відомо, що українська ортодоксія була тісно переплетеною з католицькою, незважаючи на схизму (розкол) 1054 року. Ортодокси-митрополити Русі регулярно відвідували Рим (про всіх них "невідомо" сучасній українській церкві) та собори католиків, українці (русини) брали активну участь у хрестових походах. 

 

Папи римські коронували королів Дмитра І (він же Ізяслав, 1024–1078), Данила І (1201–1264), Юрія (1252–1315) — незважаючи на конфлікт Данила з Папою у 1270-х роках. 

 

Оплотом влади стала церква — правою рукою Данила І був епископ Холмський Іоанн. А що з 1204 до 1261 року Константинопольську патріархію було фактично ліквідовано, то ортодоксія Русі була єдиною великою ортодоксальною церквою не той час. 

 

Незважаючи на війни та втрати територій, на Русі завжди були два митрополити. А іноді навіть і по два Галицьких, яких Константинополь то «визнавав», то «не визнавав». Константинопольська патріархія з втратою державності стала цілком безпорадною і практично маріонеткою в руках турецького султана. А війни Ольгерда (1292–1377) призвели до зближення русинської церкви із ординською, напівісламською «ортодоксією». Саме діяльність Ольгерда та його племінника Вітовта стала основним чинником «українізації» (обрусіння) ординської "церкви". 

 

Незважаючи на спротив Константинополя, Вітовт (1350–1430) призначив митрополитом Київським у 1414 році болгарина Григорія Цамблака (1364–1452), та продовжив підпорядкування тферських приходів Києву (чим дуже дратував Сарайську митрополію). Саме цей непересічний церковний діяч був першим, хто ввів дату 988 як рік "хрещення Русі" на судових засіданнях Констанцького Собору католицької церкви у 1418 році

 

Намагаючись врятувати залишки Візантійської імперії й саму ортодоксію від османів, імператор Іоанн VIII Палеолог (1399–1448) став ініціатором Флорентійської Унії 1439 року (навіть ординський митрополих Сарайський взяв у ній участь, а православний великий хан казанський Улу-Мухаммед (1405–1445) був її палким прихильником). 

 

Більшість русинських архієреїв підтримала унію. Та це не врятувало Візантійську імперію – у 1453 року турки-османи все ж захопили Константинополь, а протягом 1470-х років ліквідували її принципати у Трабзоні і в Криму, приєднали Крим і його васала — Московію. 

 

У ці роки ортодоксія Русі отримала нові імпульси для свого розвитку, бо вона була просто змушеною конкурувати з католиками — почався русинський Ренесанс, розквіт поезії (русинською, латиною та грецькою), світської літератури (завдяки дрібній шляхті і міщанам). 

 

Наступним етапом розвитку української ортодоксії стала Люблінська Унія 1569 року, основою якої стали засади Флорентійської унії. Головним противником Унії став нащадок короля Данила — князь Костянтин Василь Острозький (1526–1608). Боротьба між уніатами, єзуїтами та ортодоксами призвела до появи сотень шкіл, перших вищих навчальних закладів (і відповідно до сплеску освіти — навіть серед простолюду) та маси друкарень. Традиційна толерантність українського суспільства долучила до цих процесів навіть протестантів-кальвіністів, яких у Русі вважали "єрєтиками". Треба додати, що особливої пікантності подіям додавала боротьба проти земельної реформи польської королеви Бони Сфорца (1494–1557) — у радянській міфологічній "історії" це згадано як "козацькі повстання проти польських феодалів" — де теж використовували релігійні гасла. 

 

Після полонізації роду Острозьких, захист ортодоксії очолив шляхтич Петро Конашевич-Сагайдачний (1582–1622) зі своїми козаками — вдалі військові операції проти мусульман та перепродаж рабів зробили його непохитним авторитетом серед ортодоксальних нащадків кипчаків та інших "козаків". 

 

Конфлікти, спричинені Унією та земельною реформою Сфорца, врешті у 1640 переросли у війну за автономію Великого князівства Русі. Головними ідеологами і фундаторами фронди стали протестант і найбагатіша людина Речі Посполитої ("олігарх") Юрій Немирич (1612-1659) та уніат Іван Виговський (1608-1664). Тому очолити козаків-ортодоксів доля випала "героєві" битви під Цецорою в Молдові (де у 1620 році козаки перейшли на бік турків і відправили у полон більшу частину польського командування та власної старшини) Богданові-Зіновію Хмельницькому (1596-1657), який теж став "жертвою" земельної реформи, доки махав веслами на турецьких галерах. 

 

Перебіг війни був мінливим (зважаючи на активну участь Туреччини). Цим скористалися у Московії. Вдало підкупивши співплемінників-татар ("козаків" - ортодоксів) московські татари провели "Переяславську Раду" (1654), де алкоголік Хмельницький пропив Русь Московії. Подальші спроби (навіть розгром московської армії) не допомогли — Москва вдало використовувала своїх агентів серед "козацької старшини" і врешті решт в обхід цієї продажної "старшини" підписала з Польщею Андрусівський договір (1667). 

 

Ліквідацію української ортодоксії почав зрадник Гедеон Четвертинський (епископ Луцький і Острозький, обраний митрополитом Київським у липні 1685), який у жовтні 1685 року перебіг до Москви і оголосив себе "митрополитом київським, галицьким і всієї Русі". Васал Туреччини — Московія, швидко "порішала" це питання в резиденції султана, і маріонетковий патріарх Діонісій (за окрему платню) визнав факт підпорядкування Русі Сараю у 1686 році... 

 

Та як кажуть, "недовго мучилась старенька". Вже у 1701 новий цар Московії Пьотр І ліквідував ортодоксальну єрархію, і на її основі створив державну установу під назвою «Святейший правительствующий Синод», чим фактично перебрав на себе керування "церквою". Головним помічником у цій справі виявився манкурт Феофан Прокопович (1681–1736). Тож єдиним осередком ортодоксії русинів залишились ... уніати. А щоб українці нічого не пам’ятали, московити спалили бібліотеку Печерського монастиря у 1718 році. 

 

Німкеня-хвойда — Софія-Катерина ІІ (1729-1796) — у 1764 році взагалі ліквідувала спротив ортодоксальної тюркської знаті, вилучивши у "монастирів" кошти і стада рабів, яких у "монастирях" просто розводили. Ця державна ортодоксія Соніного зразка закінчилася Гринею Распутіним, революцією і відродженням Патріархії у листопаді 1917 року.

 

Та недовго існувала нова "церква" — адже нова атпїстична влада сама себе вважала "богами". У 1925 році патріарха Тіхона акуратно ліквідувала ОГПУ.

 

Українську Автокефальну Православну Церкву було створено у жовтні 1921 року, але ОГПУ відразу взялась за її ліквідацію. Тотальне винищення всіх церков досягло апогею у 1930-х роках. Фактично церква опинилася у підпіллі "часів Діоклетіана".

 

У 1944 році НКВС створив свою власну "церкву", яка під назвою РПЦ існує й досі.

 

У 1946 році НКВС ліквідував осередки Української Греко-Католицької Церкви на підконтрольній більшовикам території і приєднало її до своєї «церкви».

 

У 1990 році почалося відродження української ортодоксії з "розкольників" РПЦ, та членів УАПЦ та УГКЦ. Москва чинила шалений опір відродженню української церкви і вже коли мета майже замайоріла на обрії, тупість і жадібність нового ОГПУ спричинили війну Московії проти України.

 

І нарешті вже в наші дні, президент України, Петро Порошенко, вдало нагнув ОГПУ і завдав їй нищівної поразки — сьогодні, 06.01.2019, Україна отримала свою Помісну церкву (більш ніж через 330 років поневолення). Митрополитом Київським і всієї України обрано Епіфанія.

 

Слава Україні! З Різдвом Христовим!

•••


Підписка на новини News UA:
Інші новини: