Всі розмови про настрої окупованих територій упираються в одну проблему. У нас немає звідти виразної соціології.Навіть більше ‒ її і не буде. Проблема навіть не в тому, що українські соціологи не можуть проводити там заміри. І не в тому, що російська соціологія недостовірна. Проблема в тому, що ідея проводити дослідження на окупованих територіях наперед приречена. У ситуації, коли щирість карається ‒ частина респондентів буде мовчати або недоговорювати.
Одні встигли спалити мости, інші ‒ ніВласне, про це ж варто пам'ятати і в ті моменти, коли ми намагаємося робити висновки щодо настроїв окупованих територій за соціальними мережами.
Збірний образ коментатора з Криму та Донбасу досить простий. Любить Росію, зневажає Україну, чекає російських прапорів на Хрещатику. До того ж він обіцяє крах Євросоюзу, радіє американським погромам і засмучується успіхами Ілона Маска. Сперечається агресивно і схильний виступати від імені цілого регіону.
І було б помилкою сліпо слухати його.
Ступінь радикальності поведінки людини в соціальних мережах визначається одним простим фактором. Яка доля на нього чекає, якщо в його регіон повернуться українські прапори? А все тому, що ті, кому випало жити на окупованих територіях, сьогодні діляться на дві групи. Одні встигли спалити мости з Україною. Інші ‒ ні.
Одні встигли повоювати проти української армії. Послужити в окупаційних адміністраціях. Відзначилися мародерством на Донбасі чи будують кар'єру в кримських органах влади. Інші ‒ живуть простором приватного життя. Не стикаються з адміністративними вертикалями. Зберігають можливість перетинати лінію розмежування.
Перші прекрасно розуміють, що в разі повернення України їм доведеться залишити регіон. Над ними маячить загроза кримінального переслідування та судових позовів. Перемога України означатиме для цих людей персональну поразку. І тому вони не соромляться у висловах, коли добираються до соцмереж. Хизуються непримиренністю і намагаються звучати якомога радикальніше. Російська окупація ‒ це єдиний їхній шанс на власне майбутнє.
З другою групою все інакше. Вони не переступали українські закони. Не ламали присягу ‒ військову або чиновницьку. Причому, вони зовсім не обов'язково мали бути затятими патріотами України. Куди важливіше те, що в їхньому способі життя офіційний Київ не знайде складу злочину.
І рівно з цієї ж причини вони куди менш активні в соціальних мережах. Тому що зміна прапорів на півострові або Донбасі не буде супроводжуватися для них необхідністю втечі в Росію. Хтось із них чекає на повернення України. Хтось ‒ просто зосереджений на побутовому виживанні. Але їхні голоси не чутно саме тому, що вони не хочуть, щоб їх чули. Вони «пішли під радари» і все, що у них залишається ‒ це анонімні акаунти та розмови на кухнях.
Вголос від імені окупованих регіонів говорять лише ті, хто встиг спалити всі мостиА тому вголос від імені окупованих регіонів говорять лише ті, хто встиг спалити всі мости. Їм нікуди відступати ‒ і тепер вони люто підтримують Кремль. У них не залишилося альтернатив ‒ і тепер вони погрожують Україні розправою. Було б помилкою вважати їх усіх поголовно «ботами». Ці люди лише захищають ту реальність, в межах якої їм знайшлося місце. Якщо реальність зміниться ‒ місця їм вже може й не знайтися.
Монополія на публічність дісталася їм випадково. Просто тому, що всі інші змушені мовчати. Проукраїнські голоси на окупованих територіях переслідуються ‒ а тому проросійські звучать безальтернативним хором. Але було б помилкою вважати їх ‒ виразниками спільної думки.
У цьому й особливість ситуації. Ми не знаємо настроїв Криму та Донбасу. Нам не вдасться спертися в цьому питанні на соціологію. У нас не вийде промоніторити соцмережі. Ми можемо лише будувати прогнози та робити припущення, але не більше. Саме тому мене смішать будь-які розмови про «закриту соціологію» та «електоральні настрої».
У слові «окупація» є багато всього. Але чому там точно немає місця ‒ так це щирості.