Знайома сільська вчителька з Кіровоградщини розповідає мені про онуків:
– Аліска раз на місяць, а то й двічі до мене з Кременчука приїжджає, таке ж добре дитя. Каже: «Бабушка, мы с Ростиком тебе всю картошку в погреб переносим, ты, главное, колено не труди».
Бізнесвумен і кураторка проєктів, яка кілька років живе з родиною і працює в ЄС, пише пост про свого сина, якого гнітить невідомість і тривога через пандемію:
– Сьогодні лежимо з дитиною, говоримо про Різдво і новорічні свята, а він мені: «Mom, I don't know what to expect next year. I'm a little scared».
Київська співачка, яка п’ять років тому емігрувала до Канади, розповідає, як її троє дітей прекрасно адаптувались до нової країни:
– Діти дуже швидко звикли, знайшли друзів, бойфрендів, вивчили мову, уже між собою говорять лише англійською і французькою, так що все супер.
[size="5"]
Зміна мови – це серйозний злам[/size]
Мене завжди дуже цікавить, як працюють ось такі злами, напряму пов’язані з ідентичністю (бо зміна мови – це серйозний злам). Як людина потрапляє у слухняну і зручну захищеність під іншу сильнішу (чи агресивнішу) культуру? Наскільки ця зміна болюча для різних людей? Вона усвідомлена? Вона приймається тяжко чи як щось природнє? Як це пов’язано з почуттям власної цінності і власного я? Чи переживає людина такі злами як втрату?
Я іноді говорила про це з українською діаспорою в США і Канаді. Вони, до речі, роблять величезні зусилля проти асиміляції дітей. Від лайтового принципу «вдома лише українською», суботніх українських шкіл, аж до виховання дитини лише в україномовному середовищі до 5-6 років (тобто певної мовної капсули, я бачила й такі приклади. І це теж працює).
Так чи інакше, люди, в яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову (внаслідок змішаних шлюбів, скажімо чи інших причин), часто сприймають це трагічно, як розрив родинного і внутрішнього зв’язку.
[size="5"]
Приклад мовної і культурної стійкості[/size]
На іншому полюсі мене з дитинства вражає один приклад мовної і культурної стійкості. Моя мама народилась і виросла на Наддніпрянщині. І ось в цьому україномовному морі степових сіл є два російські села. Камбурлєєвка і Зибкоє. Ці села засновані 1805 (!) року, місцевим поміщиком І. Камбурлеєм, який переселив сюди зі своїх маєтків Орловської і Тамбовської губерній частину кріпосних селян.
Нащадки цих російських селян говорять російською мовою і не асимілюються уже 215 років. І якщо послухати їх у рейсовому автобусі Павлиш-Зибкоє, то ти чітко чуєш, як говорить російська глибинка, це не українська російська, це саме тамбовська російська. Ось така культурна і мовна стійкість.
[size="5"]
Історичні тягарі та «прикордонна ідентичність»[/size]
Ну і повертаючись до моїх питань щодо асиміляції. Я розумію усі наші історичні тягарі, постоколоніальність і постгеноцид, які відразу ж спадають на думку. Але є ще пов’язане поняття «прикордонної ідентичності». Здатності суспільства узгоджувати ідентичності, виробляти modus vivendi з «іншими». (Тут я буду собою, а тут трошки ні, але все це я).
Сергій Плохій пише про цей феномен у книжці «Брама Європи». Про Україну, як місце зустрічі імперій протягом століть – від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових. У 18-му столітті Україною керували з Санкт-Петербурга й Відня, Варшави і Стамбула. В 19-му столітті лишились дві перші столиці і врешті у 20-му лише Москва. І що кожна імперія залишила відбиток на характері населення, сформувала особливу прикордонну ідентичність та дух.
Виходить, що ось ця підвищена «прикордонна гнучкість», яка, очевидно, давала змогу українцям пристосуватись і виживати протягом століть, сьогодні може робити національну ідентичність такою мерехтливою, розмитою і химерною як у нас сьогодні.
І тут ще більше питань. Як ця риса розвиватиметься далі? Як вплинула і ще вплине війна?
Словом, дуже цікава тема, щоб подумати і поговорити.
