Весняне загострення безпекової ситуації вздовж кордону України з Росією мало б змусити протверезіти всіх тих, хто вірив в адекватність путінської Росії. Що з нею можна домовитися “на двох”. Це не стільки про партнерів України з ЄС і НАТО, де розуміють, з ким мають справу. Це більше про президента Зеленського. Млявість реакції перших днів на очевидну загрозу з боку Кремля продемонструвала втрату відчуття моменту і небезпечний рівень самозаспокоєння на Банковій, де до останнього заспокоювали себе згадками про “мир в очах Путіна” та ефемерний “режим тиші”. Західні тривожні дзвінки “до Києва” змусили повернутися на тлінні українські землі з арабських вояжів, і це добре.
Які уроки для України? По пунктах:
1- Робота над зміцненням міжнародної коаліції на підтримку України має бути щоденною і системною, а не авральною. Очолювати її і задавати тон має перша особа держави.
2- “Миротворчий спам”, яким зловживали на Банковій два роки, веде не до миру, а до перспектив загострення. “Заглядати в очі Путіну”, “просто перестати стріляти” чи “треба поговорити”, чи створення “консультативних рад” з ОРДЛО вивело ситуацію з-під контролю. Ефективним є виключно стратегічний “силовий” підхід за підтримки міжнародних партнерів.
3- Нагальність розміщення миротворчої місії ООН на окупованій частині Донбасу. Лише розгортання такої операції здатне забезпечити безпеку і стабільність на кордоні з РФ, вгамувати агресивні апетити Кремля і вивести мінський процес у прогнозоване русло на основі принципу “спершу безпека”. Кремль зробить все, щоб така місія не відбулася, і це не зайве свідчення актуальності цієї опції.
4- Підтвердження важливості Плану дій щодо членства в НАТО для України. Добре, що президент Зеленський і його команда зрозуміли це, хай і з запізненням, і тепер не будуть пропускати повз вуха такі нагоди як ювілейний саміт з нагоди 70-річчя створення Альянсу. Погано, що замість витонченої системної дипломатичної роботи по столицях на Банковій кинулися в іншу крайність, спустилися майже до політичного шантажу, прагнучи “наскоком” отримати ПДЧ.
5- Києву слід активно працювати над нарощуванням військової і оборонної стійкості України. А це саме про міжнародну допомогу, яка, на жаль, так і зупинилася на “досягненнях попередників”. Джавеліни, Байрактари від Туреччини і катери берегової охорони від США - це з минулого, і добре що вони є. Погано, що перелік новітніх високотехнологічних взірців зброї у замороженому стані. Це не лише про системи “Петріот”, поцуплені з тез п’ятого президента. Є й інші.
6- Північний потік-2 є больовою точкою Кремля і там двічі подумають про подальше загострення до завершення проекту. Введення його в експлуатацію остаточно девальвує українську ГТС і як енергетичний маршрут, і як стратегічну гарантію від військових авантюр Кремля. Запуск ПП-2 фактично означатиме запрошення Кремля до агресії проти України. Це виклик, над яким слід думати вже сьогодні.
7- ЄС все ще не сприймається Кремлем як потужна і консолідована політична та безпекова сила. Коли наростало загострення і Вашингтон розвернув активну дипломатію, керівники Євросоюзу не знайшли нічого іншого як займатися “диванними розбірками”.
8- Києву слід більше уваги приділяти зміцненню оборонних рубежів ще й на північних кордонах України, а саме з Білоруссю. Після останніх подій у внутрішньому житті цієї держави, цей фронт навряд чи можна назвати дружнім і захищеним.
9- Незважаючи на “качелі” у відносинах Анкари з Москвою, Туреччина не закриватиме очі на агресію РФ проти нашої держави. І це варто цінувати.
Поки світ готується до саміту між США і РФ (Байден розминається, а Путін напружується), Києву не можна залишатися стороннім спостерігачем і перетворитися в об’єкт міжнародної політики. Час не для попкорну чи чергових Оманливих відпусток, а для вдумливої і активної роботи також і всередині держави. Тут теж є перелік завдань, про які далі буде …
