УКР/РУС
          



Юрій Скандаков. Повернення феномену

У Київській національній картинній галереї буде представлено колекцію полотен оригінального львівського художника із плеяди «герметичного кола Карла Звіринського», котра тривалий час вважалася втраченою назавжди

«Душа Львова» - казали про нього ті, хто знав художника особисто, а таких було багато: у цьому феєричному місті він прожив усе своє свідоме життя, починаючи із студентської лави. Та й працював переважно за фахом – художником модельєром-конструктором на знакових підприємствах, лишаючи незмінно добрий слід присутності у справах і людських душах.

У Будинку моделей його ім’я пов‘язують із започаткуванням моди на розписані жіночі капелюшки, котрі після міжнародної виставки у Парижі поширилася у Європі. На телевізійному заводі «Електрон» саме ним створено логотип підприємства у вигляді голубого симпатичного кажана, котрий завжди викликає посмішку й створює добрий настрій. Є його внесок і у дизайнерських рішеннях автобусного заводу «ЛАЗ».

Викладацька робота у своїй «альма матер» – Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва – приносила особливе задоволення: звична й улюблена з юності атмосфера, зустрічі й задушевні бесіди з шанованими викладачами, які стали колегами, можливість творити й засівати власний досвід у благодатний ґрунт – давало відчути цілісність й наповненість життя. А ще там з’явилося багато, багато учнів й послідовників, котрі щиро шанували, а то й обожнювали свого маестра. Було за що.

Художником він був від Бога. Творив легко, вихоплюючи суть, ніби насолоджувався самим процесом й легко прощався із створеним, роздаровуючи свої творіння навсібіч.


Видатний музеєзнавець Борис Возницький пригадував, як навчаючись на третьому курсі Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Труша, бігав на потік до першокурсників – пройшов поголос, що там «творив дива» щойно зарахований на навчання Юрій Скандаков. І, направду, дивувався природженому дару юного колеги.

Курс Скандакова взагалі видався зірковим. У той самий час разом з ним вивчали тонкощі художнього ремесла Зеновій Флінта, Петро Маркович – в подальшому корифеї мистецького цеху.

А з Іваном Марчуком, сьогодні всесвітньовідомим художником, що за рейтингом британської газети Daily Telegraph внесений до списку ста геніїв сучасності, сиділи за однією партою, разом ходили на пленери, ділили нехитрий студентський побут.

Марчук ще в студентські роки зауважив і завжди високо цінував у товаришеві неабиякий талант рисувальника-імпровізатора. І цей талант успішно розкрився на благодатному ґрунті училища, а згодом і Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, де вже за декілька років сам стане викладачем, а згодом завідувачем профільної кафедри художнього текстилю.

Окрім природного хисту й здорової амбітності, на долях талановитих юнаків позначилася присутність у їхньому житті наставників європейської мистецької школи. Так, зокрема, Роман Сельський, був учнем всесвітньовідомого французького художника Леже. Іван Марчук називає своїх викладачів «особливою кастою людей, ерудованою і, як тоді здавалось студентам, аристократично-недосяжною. Вони добре орієнтувалися в основних тенденціях світового мистецького процесу, ненавиділи існуючий режим і, попри наступ тоталітаризму, отримували через свої потаємні канали західноєвропейську мистецьку літературу, до якої долучали найбільш тямущих студентів. Від них можна було почути запитання: «Ти був у Римі?», - і відчути на собі здивовану реакцію на заперечення (де дітям повоєнної доби про таке навіть мріяти!?) : «Ти не був у Римі!?».


Дотичність до неофіційної підпільної мистецької академії Звіринського, куди вчитель залучав найбільш обдарованих студентів («герметичне коло Карла Звіринського»), розширювала для Скандакова діапазон мистецької перцепції, відчиняла браму у великий мистецький світ, де на той час володарями дум і душ були Далі й Пікассо, домінував авангард, відвойовувало право бути достойно сприйнятим некласичне мистецтво. Вчитель наполегливо спонукав до вивчення філософії, підводив до усвідомлення взаємопов’язаності всіх видів мистецтва, переконливо демонстрував, що малярство Моне видає звуки, так як і музичний імпресіонізм Дебюсі розкладається на кольори. Навчання додавало ерудиції, обізнаності у секретах ремісництва, впевненості і розкутості у пошуку власного авторського почерку, котрий уже невдовзі став впізнаваним і, власне, сотворив основу феномена Скандакова.

Скандаков творив інтелектуальне мистецтво. Експериментуючи з кольором, він захоплено досліджував палітру Сезанна і дивувався, що той використовував на полотнах понад 20 відтінків зеленого. Не з меншим інтересом вивчав властивості сірого у творах Веласкеса. Сам же майстер возвеличив білий колір, давши волю стихії його тонів й напівтонів у пейзажах, портретах, квіткових композиціях й урбаністичних замальовках.

Митець нагадував менестреля (шансоньє) величного Львова. Він знав кожну вуличку й провулок улюбленого міста, безліч разів сходив кожен закуток й куточок, вслухаючись у голоси гамірливої юрби, соборів і церков, птахів і… тиші. Його око вихоплює, а рука виписує на полотні сутнісні риси того чи іншого кварталу, будинку чи монумента. Він це виконує настільки вправно, що навіть абстрактна формалізація будь-яких урбаністичних об’єктів робить їх впізнаваними й ностальгійно одухотвореними.

Не менше, ніж секрети львівських двориків, його цікавила загадка, таїна краси і досконалості, котру, передусім, вбачав у жіночій вроді. Для митця була важливою присутність у його героїнях духовного початку й експресії.

Скандаков – художник радості і світла, експресії й оптимізму, обожнюваний у Львові й мало знаний в Україні.

Коли майстра не стало, Львів ніби втратив свій добрий і світлий оберіг, без якого порушується цілісність і гармонія усталеного ладу. Печальні настрої серед представників мистецького середовища посилювала звістка про втрачений неоціненний художній доробок – феномен, котрий неналежно оцінений, практично не досліджений, і, зрештою, невідомий широкому загалу.

І раптом сенсаційна новина. Як з’ясувалося, його друзям все ж вдалося зібрати по максиму те, що здавалося назавжди втраченим.

А Київська національна картинна галерея у серпні – вересні цього року презентує виставку полотен Юрія Скандакова під промовистою назвою «Повернення феномену» широкому загалу.


Коментувати


Інші новини: