Отже, Норманському формату бути. 9 грудня настане розв'язка головної політичної інтриги президенства Володимира Зеленського
Діючий глава держави цілком справедливо визначив вирішення питання війни на Донбасі як свою головну і, ймовірно, єдину політичну місію.В усіх інших сферах вітчизняна політика і діяльність влади є вже цілком передбачуваною. Дозвіл на продаж сільськогосподарських угідь буде останнім рішучим кроком нової влади, а далі почнеться звична провінційна трагікомедія з елементами дрібного дерибану і сумним фіналом.
Зустріч із Путіним у Парижі – це шанс для Зеленського якщо не увійти в історію, то принаймні здобути хоч якийсь політичний капітал, з яким не соромно буде доживати віку. Однак, треба сказати, шанс цей дуже примарний, і не схоже, щоб Путін збирався його подарувати художньому керівникові “95-го кварталу”.
Втім, від української сторони, здається, в цій грі вже мало що залежить. Скоріш за все, існують певні домовленості між лідерами Росії, Франції та Німеччини, а Україні належить лише чітко виконувати інструкції та не заважати основним гравцям у здійсненні задуманого.
Зміст цих домовленостей і порядок ходів нам поки що невідомий, але його можна приблизно собі уявити, якщо рухатися від кінцевої точки. Якою може бути комбінація інтересів, що влаштує Путіна, Макрона і Меркель?
Усі трьом (так само, як і Зеленському, до речі) необхідно для своєї внутрішньої аудиторії показати результат: ми вирішили проблему. Усім трьом вигідно залишити поза лаштунками США (і президент Трамп – це та людина, яка легко на це погодиться). Усі троє хочуть відновлення статус кво до 2014 року, коли в Європу йшли російські гроші, російські вуглеводні, а в Росію – європейські товари і технології. Російська еліта втомилася від обструкції, а європейський бізнес хоче нових контрактів.
Перешкода для усього цього, з погляду учасників процесу, існує незначна – бажання України відновити свою територіальну цілісність і зберегти незалежність від Росії. Питання лише в тому, як цю перешкоду переступити чи обійти без великих втрат для власного іміджу і репутації.
Найкраще було б, якби Україна сама усунула перешкоди для російсько-європейської кооперації. Для цього треба, щоб вона визнала конфлікт на Донбасі своєю внутрішньою проблемою, прийняла формулу автономізації непідконтрольних територій і збереження на них російської адміністрації, забула про Крим, не дошкуляла своїми запитами на вступ до НАТО і ЄС, оголосила “примирення” з антидержавними заколотниками, провела демілітаризацію і відновила ялову інформаційну та гуманітарну політику в дусі “толерантності” та “поваги до іншої точки зору”.
За це Україні, ймовірно, дозволили б зберегти формальну незалежність, облаштували їй скромне місце в “передпокої” Європейського Союзу, потроху підгодовували б місцеву еліту з європейського і російського панського столу, а в якості бонусу – залишили б частково газовий транзит та залучили б до освоєння коштів, виділених на “відновлення Донбасу”. Ну і звичайно, головний приз – припинення війни.
Багато хто в Україні на такий варіант був би згоден. Але реалізувати його не дозволяють поки що “радикали” (вони ж патріоти, вони ж націоналісти).
Тому перед Володимиром Олександровичем стоїть серйозна дилема. Привезти з Парижу обіцяний мир і відкрити при цьому внутрішній політичний фронт із ризиком того, що Путін у будь-який момент може вдарити у спину (як він це зробив із Януковичем). Чи розвести руками і сказати сакраментальну фразу з відомого анекдоту: “Ну, не шмагла я, не шмагла”.З перспективою того, що наступного разу Росія і Європа домовляться вже взагалі без нас.
Обидва варіанти погані. Але залишатися в тому становищі, яке існує на сьогодні, є ще гіршим. Принаймні, таку тезу Володимир Зеленський послідовно декларує з часу своєї передвиборчої кампанії.
Поведінка вищого керівництва держави сьогодні показує нашим партнерам, що у нас закінчується терпіння. І воно закінчується у нас швидше, ніж у наших противників. А оскільки терпіння стало головним ресурсом цієї гібридної війни, то наші шанси зазнати у ній поразки є високими як ніколи.
Загалом, у війні, як і в шахах, є три можливих фінали – перемога однієї сторони конфлікту, перемога іншої сторони, або нічия.
У застосуванні до конкретної ситуації зустрічі у Нормандському форматі в грудні 2019 року ці варіанти виглядають наступним чином.
Поразка України – це прийняття умов російської сторони і згода на російсько-європейське примирення за рахунок українських інтересів (у питаннях Криму, Донбасу, газового транзиту, гарантій безпеки і перспектив співробітництва). Поразка Росії – це відновлення контролю України над Донбасом, невизнання Європою анексії Криму, створення умов для економічного розвитку України, її європейська та євроатлантична інтеграція. Нічия це – заморожування конфлікту на Донбасі, збереження статус кво по Криму, часткове і поступове відновлення російсько-європейського співробітництва на тлі послаблення російського тиску на Україну.
Тактика української сторони до весни 2019 року полягала у тому, що ми маємо достатньо терпіння для перемоги, але зрештою можемо зійтися на нічиїй.
Тактика нової української влади: ми готові почати здаватися, але в підсумку, можливо, вийдемо на нічию (“зійдемося десь посередині”).
Скоріш за все, саме нічия і стане результатом зустрічі керівників держав у Парижі, навіть якщо формальної домовленості між ними не буде досягнуто. І навіть у тому разі, якщо самої зустрічі не відбудеться.