загрузка...


Підполковник ЗСУ: «Воювати будемо до тих пір, поки не повернемо всі українські землі»

Загрузка...
https//d.radikal.ru/d17/1806/8b/8626d662bf74.jpg«Приїжджаєш до Умані й чуєш, як екскурсовод пояснює галасливим туристам, що вулиця названа на честь Андрія Кизила, який героїчно загинув в Авдіївці… Заходиш на позицію «Орел», а там хлопці, які навіть не знали Андрюху особисто, відповідають в ефірі на його позивний… І ніби дуже зворушливо, коли твої підлеглі, твої друзі стають справжніми легендами, героями… Та насправді значно крутіше було б і далі просто пити з ними розчинну каву у вогкому підвалі на «промці»…»

Розповідаючи про підлеглих, які поклали життя, відбиваючи у ворога нашу землю, зазвичай веселий та позитивний підполковник Олександр Вдовиченко відводить погляд. У такі моменти фізично відчуваєш увесь біль офіцера й невиплакані сльози…

Він воює з квітня 2014 року, пройшов шлях від інженера ремонтної роти до командира батальйону, є кавалером ордена Богдана Хмельницького III та II ступенів, нагороджений Грамотою Верховної Ради України, численними відзнаками Міністерства оборони України і Генерального штабу… Та найбільшим своїм здобутком вважає саме колектив, про який може розповідати годинами, поіменно пам’ятає кожного воїна, про себе ж здебільшого скромно мовчить. Та й командиру є ким пишатися: у батальйоні, яким він керував три роки, два Герої України, п’ятеро відзначені орденом «Народний Герой України», а більше сотні — орденами і медалями.

Ми давно домовлялись про зустріч чи бодай телефонну розмову, та все ніяк не складалось. Аж раптом повідомлення: «Я в Києві, на реабілітації». «Як? Що трапилось?» — занепокоїлася я. Виявилося, що офіцер так жартома називає нинішню службу в Президентському полку, яка для вчорашнього бойового командира справді є незвичною. Усі ці «дозвольте зайти», «дозвольте звернутися», ідеально чиста форма так відрізняються від бойового життя: перемог, втрат, відбитих у ворога териконів і команди однодумців, з якою можна й гори зрушити.

«Почнемо зі стандартного: чому вирішив стати військовослужбовцем?» — жартома запитує підполковник. «А чом би й ні», — підтримую співрозмовника, очікуючи на банальні, завчені речі. Та чоловік відповідає щиро і серйозно.

— Покійна мати мріяла, аби я захищав Україну. Я не міг її підвести. Просто не міг та й годі. Тому проблема із вибором професії навіть не поставала. До речі, я з першої спроби до військового вишу не вступив. Але я з тих людей, які, коли вже щось вирішили, то за всяку ціну доб’ються свого. Тож до другої спроби готувався дуже ретельно. Закінчив Харківський інститут танкових військ за спеціальністю «інженер-механік». Але хто б тоді міг подумати, як кардинально зміниться та монотонна, розмірена служба. Ще 2013 року, коли почалися заворушення, захоплення військових частин, ми розуміли: спокою не буде. А у квітні 2014-го я вже виїхав до Запорізької області, де охороняв опорники, супроводжував колони з військами. Трохи пізніше ми вийшли на Донеччину.

Бойове хрещення Олександр Вдовиченко пройшов 11 липня біля Зеленопілля. Тоді чоловік уперше усвідомив, що у ворога немає нічого святого — наших військових накрили з «Градів» з території Росії. А ще чітко зрозумів: воюватиме доти, допоки українці не повернуть свої території.

— Це була жахлива реальність, на той момент ми ще такого не бачили, не були навчені. Відірвані кінцівки, кров, бруд, згоріла техніка… Немов картинки зі «Сталкера». Загиблих та поранених вивозили під прицільним вогнем ворога, дорога була нашпигована фугасами. Робили все, що могли, аби люди залишилися живими. Запам’яталось, як їдемо вздовж кордону, там квітнуть соняшники, летить пилок, світить сонце — така краса навколо, просто ідилія… Водночас розуміємо, що їдемо по своїй землі, а ці соняшники радше стануть маскуванням для військової техніки, з них не зберуть насіння.

Коли офіцеру запропонували очолити батальйон, він не вагався, хоч і відчував величезну відповідальність. Батальйон формувався з контрактників, зовсім нових людей з різних куточків України, залучався до навчання з американцями, канадцями, брав участь у міжнародних навчаннях Rapid Trident… І така професійна підготовка дала результат.

— Хлопці просто на очах ставали швидшими, майстернішими. Я відразу бачив, хто — лідер, а хто — трохи слабший. Однак перші бої змінили мою думку. Здавалося б, зовсім непримітний скромняга, а починається бій — і йому немає рівних. Війна робить дві речі: або ламає людину, або загартовує, робить сильнішою. Усі мої підлеглі пішли другим шляхом. Перші наші перемоги були поблизу Новотроїцького. Там ми відбили атаку диверсантів і взяли під захист близько 50 гектарів землі. Зняли прапор «данєцкой рєспублікі» і над позицією, яку потім назвали «Еверест» замайоріло синьо-жовте знамено. Завдяки зайнятій на «Евересті» висоті було значно легше відслідковувати переміщення ворога. ДРГ противника ми вираховували навіть уночі. Це були дуже важливі перемоги. На першому відбитому у терористів териконі я побачив в очах бійців таку радість, таке бажання й далі перемагати, що зрозумів — ось вона, команда, з якою можна зрушити гори.

Та найважчим для батальйону були бої в Авдіївці. На деяких позиціях, до прикладу, на «промці», до ворога було не більше кількох десятків метрів. Офіцер чесно зізнається, що заходили в Авдіївку із дещо переляканими очима…

— Зате вийшли ми переможцями і змусили противника нас по-справжньому боятись та поважати. У нас було два виходи: або стояти, і нас будуть просто вбивати, або стати воїнами та перемогти. Ми стали воїнами. Знаєте, якби тоді від першої міни не загинули троє — Дмитро Оверченко, Володимир Бальченко й Андрій Кизило, події могли б розвиватися зовсім інакше. А так ми настільки озвіріли, настільки зненавиділи «орків», що абсолютно кожен був готовий іти до кінця. З 29 січня по 3 лютого я не спав жодної хвилини, не міг навіть вийти з командно-спостережного пункту (КСП) батальйону. Тоді ворог щодня штурмував наші позиції. А я ще й залишився без заступника, без своєї правої руки. Ситуацію ускладнювали сильні морози — десь близько 30 градусів. Коли я доїхав до позиції, яку ціною життя вибороли хлопці, там усе було червоне від крові й чорне від розривів, сніг перемішаний з кров’ю. Кажуть, в одне й те ж місце два снаряди не влучають. Як би ж то: прилітали і три, і чотири…

Трохи пізніше, у лютому, в батальйоні планувалося нагородження, командир заздалегідь замовляв медалі та ордени. І ось вони прийшли, такі красиві, в коробочках. А він дивиться на них, а вручати нема кому: той загинув, той у госпіталі після поранення…

— Як казав знайомий хірург: «У нас із тобою є спільне — у кожного з нас своє кладовище, хочемо ми цього чи ні». На «промці» ми зробили пам’ятник загиблим воїнам, я неодноразово сидів біля нього й розмовляв із ними, приходив і клав квіти, вибачався перед хлопцями. Також ми зробили дошку із фотографіями всіх загиблих у КСП батальйону. Якби була така можливість, я б віддав життя за будь-якого загиблого солдата. Адже це найкращі люди! Що казати, якщо моєму заступнику було 23 роки. Коли я від’їжджав на сесію в Національний університет оборони, він на півтора місяця залишався комбатом бойового підрозділу… У 23 роки! Мої заступники «Шериф», «Спартак» і «Стриж», які з перших днів своєї служби на війні, теж не старші від 24 років. А ВОПами, де до противника 50 метрів, керували й зовсім хлопчаки віком 19–20 років — «Арчі», «Сухий»…

Під час спілкування з Олександром стає зрозуміло: попри війну, він зберіг головне — людяність, що й робить його командиром, який зажив неабиякої поваги бійців.

P.S. Днями батальйон уже з новим командиром вирушає в район бойових дій. Олександр Вдовиченко, звісно, приїхав провести «сім’ю» і побажав найважливіше: повернутися живими… Обіцяв не хвилюватись, та, очевидно, телефонуватиме щодня…

Підписка на новини News UA на ваш Е-mail

Інші новини:






Loading...