загрузка...


Абіссінський синдром

Загрузка...
778371.jpg (91.02 Kb)У січні 2019-го Москва планувала тріумфально повернутися до ПАРЄ. Здавалося, асамблея от-от піддасться Росії. Але план не спрацював

У жовтні 1935 року Беніто Муссоліні згадав молоді літа і напав на Абіссінію, також відому як Ефіопія. Зашкалювала амбіція показати силу. І сентиментальність: до батьківщини кави сорту арабіка італійці не могли бути байдужі в принципі.

Війна була огидною. Абіссінія була приречена. Але у неї залишалася надія — міжнародна спільнота, оформлена у Лігу націй для захисту цінностей і принципів світу.

Ліга не підвела. Абіссінія отримала запевнення, що міжнародна організація зробить усе, щоб перемогло право, а не сила. На цій хвилі Італію оперативно визнали агресором і застосували до неї санкції.

Під час найближчого розгляду санкції та політика головних урядів викликала несмутні сумніви. Захід клявся у солідарності з жертвою агресії. Й одразу підкріплював це лицемірними рішеннями. Наприклад, санкції були, але не торкалися критично важливих для Італії галузей. А значить, і не мотивували її зупинитися.

Тож до травня все було скінчено. У червні останній імператор Абіссінії Хайле Селассіє І особисто примчав до Женеви, щоб виступити перед Лігою націй. Він пояснював, переконував, просив. "Це не приклад неможливості зупинити агресора, але приклад відмови зупинити агресора", — вигукував імператор. І попереджав Європу "про загибель, яка чекає на неї, якщо вона схилиться перед доконаним фактом".

Не допомогло. Ліга націй схилилася. 15 липня з Італії зняли всі санкції. 17 липня розпочалася війна в Іспанії. На Європу очікували Мюнхенська змова, пакт Молотова — Ріббентропа, фінська війна, Друга світова війна і сумна смерть Ліги націй.

Через десятиліття легендарний Генрі Кіссінджер, реаліст з очима романтика, поставить діагноз поведінки західних демократій щодо Абіссінії: шукали компроміс, втративши впевненість у собі. В цьому і полягає абіссінський синдром — втрата сили захищати власні принципи і підміна розумної принциповості безпринципним компромісом.

Але, як рекомендує старовинна французька приказка, повернемося до наших баранів. У 2014-2015 роках Захід зміг рішуче відповісти на агресію Росії проти України і системи міжнародного порядку. З'явилися заяви, санкції, рішення і реальна підтримка України. І все це не потрібно недооцінювати.

Рада Європи теж кинулася в бій за цінності та принципи. Вона била Росію по щоках із розмаху. Були прийняті найжорсткіші рішення. І навіть безпрецедентні санкції проти Росії у Парламентській асамблеї Ради Європи.

Для порівняння: санкції за другу війну в Чечні протрималися у ПАРЄ вісім місяців, за агресію проти Грузії санкції не застосовувалися. А через агресію проти України Росія вже більше чотирьох років не може повернутися до ПАРЄ на своїх умовах. Звісно, Кремль це бісить. Тому були розгорнуті масштабні зусилля із повернення Росії до асамблеї.

Перші симптоми абіссинського синдрому розвинені демократії проявляли вже у 2014-му. І з кожним роком вони посилювалися. І не тільки у Раді Європи.

Я приїхав до Страсбурга в 2016-му і буквально відчув, як синдром стає все сильнішим. Спочатку від Росії ще вимагали виконати резолюції, прийняті у відповідь на її агресію проти України. Потім бажання компромісу заглушило і ці вимоги.

Влітку на нас вже дивилися як на приречених. У жовтні ПАРЄ мала підписати вердикт — змінити свої правила, як того вимагає Росія, щоб уже в січні 2019-го гості з Москви тріумфально повернулися.

Те, що відбувалося у Раді Європи перед жовтневою сесією, — це не був страх перед Росією. Гірше. Це була фальшива переконаність, що так буде краще для всіх. Здавалося, асамблея от-от піддасться Росії.

Але план не спрацював. Унаслідок важких дипломатичних боїв у асамблеї знайшлося достатньо здорових сил, щоб відмовитися від прийняття резолюції, яка створювала умови для повернення Росії.

Це дає надію. Однак ознак відступу синдрому не видно. Війна триває. І йдеться не тільки про Раду Європи. Йдеться про Європу загалом. Наступного року їй належить подолати безліч викликів, щоб захистити свої цінності.

Хайле Селассіє І теж намагався захистити не просто свою країну, а принципи світової безпеки. На відміну від нас, він свій бій програв. Але виявився прозорливішим за лідерів цивілізованої Європи, зациклених на іграх із пошуку балансу під час війни і схильних повторювати історичні помилки.

Мораль цієї історії проста: коли міжнародне співтовариство долає абіссінський синдром, насамперед слід покладатися на себе і свої принципи. І, звісно, цінувати союзників. І ніколи не здаватися.

Підписка на новини News UA на ваш Е-mail

Інші новини:






Loading...