загрузка...


Приречені на демократію

29.12.2017 - 04:11СтаттіАлександр Безфамильный 529
Загрузка...
democrat1-800x445.jpg (89.22 Kb)Українці ніколи не любили свою владу. І навряд чи полюблять у майбутньому. І справа тут не в персоналіях. Хто б не сів у головне крісло на Банковій, 11 – він чи вона завжди буде об’єктом критики.

Це в Росії, за віковою звичкою, самовіддано люблять “батюшку-царя” і вірять у міфи про “доброго імператора” і “злих бояр”. У нас люди завжди налаштовані до влади куди більш скептично.

Моя добра знайома, директор Інституту демографії і соціальних досліджень Елла Лібанова пояснює таку стійку нелюбов українців до своєї влади тим, що довгий час Україна була розділеною між іншими державами. І навіть якщо українці і потрапляли до високих кабінетів Москви, Варшави чи Відня, то мало що робили для своєї Батьківщини. Вони традиційно сприймали владу як щось чуже і вороже.

Але владу – президента, прем’єра, народних депутатів – і не треба любити, обожнювати. Не варто зачаровуватися – і не будете розчаровуватися.

Лідерів у демократичній державі треба контролювати, їм треба вказувати на помилки і ставити перед ними вимоги. Але за критичних умов, коли в країні продовжується війна, навколо них – нехай і таких недосконалих – усе ж таки треба об’єднуватися.

Один із найбільш авторитетних для мене історичних персонажів – маршал Фінляндії Карл-Густав фон Маннергейм. Швед за національністю, який багато років прожив у Росії, він кілька разів у найкритичніші моменти рятував свою рідну Фінляндію від агресивного сусіда – Радянського Союзу.

Так от, ця людина у своєму політичному заповіті написала:

“Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам.
Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля”.

Є такий вислів: “Історія повторюється двічі – спочатку як трагедія, а потім як фарс”.

Чотири роки тому в центрі Києва люди вийшли на Майдан, аби відстояти своє право жити у вільній, європейській Україні. І сталася величезна трагедія – мирні акції протесту втопили в крові.

Минулої неділі в місці, де сталася трагедія, де загинула Небесна Сотня, організували фарс – невеличкий “жовтневий переворот” – штурм Жовтневого палацу, де на той момент перебувало кілька сотень батьків із дітьми. Добре, що все обійшлося без постраждалих серед них. Щоправда, травм зазнали правоохоронці, які протистояли нападникам.

Так чи інакше, уже ясно, що з кожною новою спробою привернути до себе увагу Міхеілу Саакашвілі дедалі важче контролювати дії своїх прибічників. Він усе яскравіше демонструє власну непередбачуваність та імпульсивність.

Політик може бути жорстким, іноді навіть жорстоким, але він не може дозволити собі бути смішним.

Саакашвілі – суперечлива й неоднозначна політична фігура. Але як політик зі значним досвідом, він не може не розуміти, що своїми діями – нехай і під правильними лозунгами боротьби з корупцією – він та його прибічники, однак, послаблюють Україну і грають на користь Кремля.

У його політичній біографії, ще в Грузії, було чимало досягнень, аби зараз руйнувати свою репутацію і перетворюватися, вибачте, на “корисного ідіота” в руках Путіна.

Тепер щодо позиції влади у цій ситуації.

На жаль, частина реформ – передовсім, у сфері боротьби з корупцією – дійсно пробуксовує. Люди це відчувають. Спочатку це відчуття мало форми спонтанних виявів ненависті до політиків, коли окремих народних депутатів і чиновників кидали до смітників. Така собі “смітникова люстрація”.

Зараз же це невдоволення поступово абсорбують окремі політики, такі як Міхеіл Саакашвілі. Вони обрали цю больову точку і будуть по ній бити. І що ближче до виборів, то сильніше.

Звичайно, акції протесту в кілька тисяч осіб навіть у центрі столиці – це ще не загроза національній безпеці. Загроза – це перспектива розвитку ситуації.

Ми не маємо права повторити “молдавський сценарій“. У Молдові європейська інтеграція і велика корупція настільки тісно переплелися, що значною мірою було дискредитовано саму ідею руху Молдови до Євросоюзу.

У результаті – протести, якими вдало скористалися проросійські політики. Тепер у Молдові – проросійський президент і перспектива перемоги його Соціалістичної партії на наступних парламентських виборах.

Так сталося, що атакуючи президента, б’ючи по слабких місцях влади і її помилках, діючи методами вуличних протестів, опозиціонери під проводом Саакашвілі б’ють по Україні, по її європейському майбутньому.

Очевидно, що помилки треба визнавати і виправляти з обох сторін конфлікту. Іншого виходу просто немає, якщо йдеться не просто про звичну гризню за перерозподіл владних повноважень, а про намагання збудувати нову, кращу Україну.

Не можна закривати очі на те, що частина громадян щиро висловлює свій гнів і обурення у формі вуличних протестів, маючи на це достатньо підстав.

Не боротися з причинами, які штовхають наших співгромадян на протести, і щоразу говорити про настання чергового “російського літа”, чи “російської осені” як про привід “загвинтити гайки” – значить ставати дедалі більше схожими на нашого агресивного сусіда.

А змусити нас відмовитися від завойованої такою дорогою ціною демократії та єдності – це одна з головних цілей і водночас основних засобів Росії для поступового поглинання та розколу України.

Дуже показово, що представники Євросоюзу, США, інших західних країн майже не звернули уваги на арешт Саакашвілі. Більше того, вони засудили спроби захоплення Жовтневого палацу. Зате потужну жорстку критику розвинених країн викликали спроби обмежити роботу Національного антикорупційного бюро та інших антикорупційних органів України.

Тобто жодного кроку назад, навіть натяку на розворот у сфері антикорупційної політики Захід просто не допустить. Але головне – це не в інтересах України. А отже, і не в інтересах відповідальних українських політиків. Тих, хто зараз при владі. І тих, хто вважає себе опозиціонерами.

Натомість, міжнародна реакція на нову протестну хвилю в Україні показала інший вимір російської присутності. Росія активно використовує українські міжусобиці як аргумент у своїй дипломатичній та інформаційній підривній роботі серед наших західних партнерів.

Мета цих зусиль – переконати Захід у тому, що Україна таки втратила свою “душу” – програла корупції та зупинила реформи, і за таких умов, як заявив у травні 2017 року на Комісії Україна-НАТО Держсекретар США Рекс Тіллерсон, боротьба за “тіло” України, за Донбас і Крим немає жодного сенсу.

Ми вже відчуваємо як ці аргументи, ілюстровані фото- та відеоматеріалами з протестів, починають сіяти недовіру до України з боку наших західних партнерів.

У неформальному спілкуванні західних дипломатів знову повертаються нотки зверхності, які вже звучали на початку 1990-х, коли тривали переговори про ядерне роззброєння: треба рятувати Україну від Росії та рятувати Україну від неї самої.

Росіяни тоді небезуспішно намагалися переконати американців, що Київ не здатний поводитися як відповідальний та передбачуваний партнер.

Тоді нам це дорого коштувало: ми віддали третій у світі ядерний арсенал, знищили ракетоносії, а натомість отримали “безпекові гарантії”, які виявилися порожнім звуком у момент справжньої кризи.

Зараз нас так само хочуть показати “неповнолітніми”, безвідповідальними радикалами, які “реалістично” вимагають неможливого: посадки всіх корупціонерів, висадки десанту в Севастополі, вступу до ЄС і НАТО одночасно. Країною, яка мов “брандер”, начинений корупцією, масою неконтрольованої зброї й отаманчиків, хоче прорватися у тиху європейську гавань…

Звідси й пропозиції “врятувати Україну від самої України”. Що дуже схоже на слова Путіна про “порятунок українців від самих українців”: чи то шляхом розділення України, нового возз’єднання “єдиного народу”.

І судячи з результатів виборів у Європі, такі заклики ставатимуть тільки більш популярними, якщо ми не зійдемо з траєкторії протестів, що ведуть у глухий кут бунту і втрати державності.

Ми не повинні цього допустити.

Звертаюся до тих опозиціонерів, які ще здатні чути конструктивну критику і критично мислити. Повністю приєднуюся до перестороги групи “Першого грудня”: не можна здолати корупцію засліпленою боротьбою без правил, з порушенням законодавства, моралі і здорового глузду, бо тоді результати будуть протилежні задуманому.

Якщо ви, нове покоління, не вірите нам – прислухайтеся до порад Гарвардського дослідника Джина Шарпа, автора праці про ненасильницькі методи спротиву.

Головною запорукою успіху він вважає цілковиту “дисципліну ненасильства”. А те, що Україна спостерігає вже котрий місяць, починаючи з дня прориву державного кордону, є повною протилежністю і до дисципліни, і до ненасильства. Не впевнений, що Джин Шарп дав би такому протесту шанси на успіх.

І тут розкривається ще один вимір підривних дій Росії.

Кремль дуже хотів би переконати і Захід, і, в першу чергу, українське суспільство в тому, що масовий, щирий протестний порив не здатний творити нову якість життя, не здатний розкріпачити суспільні сили для ривка вперед. Що протест обов’язково завершиться громадянською війною і хаосом, а в Україні – ще й розпадом та втратою незалежності.

Це є очевидною неправдою. Однак після останніх подій нам треба доводити від протилежного усім: і собі, і Заходу, і Кремлю. Як це зробити?

Владі настав час показати силу. Але ця сила, звичайно, полягає не в тому, щоб розганяти протестувальників чи ще і ще раз заарештувати Саакашвілі.

Сила полягає в тому, щоб активізувати роботу антикорупційних органів, довести до суду розслідування резонансних корупційних справ.

Та навіть закон про процедуру імпічменту, який зараз намагається підняти на свої лозунги Саакашвілі – чому б президентській стороні самій не запропонувати якісний законопроект, де чітко прописати процедуру імпічменту? Такий зважений підхід міг би і пригасити пристрасті, і став би певною ознакою і політичної сили, і політичної зрілості.

З іншого боку, враховуючи уроки обох Майданів: опозиція має виробити і запропонувати єдиний план конструктивних змін і бути готовою розділити відповідальність за його втілення. Владі, у свою чергу, необхідна сміливість визнати свої помилки і поступитися повноваженнями.

Обидві сторони повинні гарантувати відсутність монополії на істину і готовність до діалогу та компромісів.

Це, звісно, не найкращий спосіб правління такою складною країною, як Україна. Але тут можна погодитися з Черчіллем: решта способів набагато гірші.

Підписка на новини News UA на ваш Е-mail

Інші новини:






Loading...