Соромно тобі? Три кораблі українські Москва захопила? Шість поранених? Два десятки полонених? Ганьба?
Ти ба горе яке?! Як вони всі могли – від командування до моряка, який здався в полон?! Як могли так підставитися? Як могли здатися? Так приблизно ти мислиш?
А скажи мені, тобі не було соромно, коли 24 роки армію фінансували за остаточним принципом? А тобі не було соромно коли прем’єр Тимошенко на тлі російсько-грузинського конфлікту розпродавала українську зброю? А не соромно було коли та сама прем'єр Тимошенко заявляла Європі що Україні в НАТО не треба? А не було тобі соромно коли міністр оборони Гриценко отримавши грошей на квартири з бюджету у 2006 р. більше ніж у 2005 р., живих квартир видав на третину менше ніж у 2005 р. (що не заважає йому тепер хвалитися тим що він «військових житлом забезпечував»)? А не соромно було коли у 2014 р. армія вступила в бій за речовим атестатом ім. міністра Гриценка – тобто у формі «дубок-скляха» і берцях «1000кроків», та у сталевих касках часів Манштейна та Конєва і броніках часів Афганської війни?
Про період влади ригів в Україні - я навіть не питаю...
Я точно знаю, тобі було дуже соромно коли звільнили Слов’янськ – звідти ж терористи втекли, а треба аби знищити всіх! До останнього! За міста звільнені того самого дня тобі соромно не було – ти ними не зацікавився. Правда?
Тобі не було соромно за рейд 95-ї бригади, за виведення українських частин з «Південного мішку», за те що українські війська на 23 серпня 2014 р. практично завершили оточення Горлівки, Алчевська, Стаханова, Єнакієва та Луганська. Натомість тобі було дуже соромно за Іловайск, ДАП, Дебальцево. Як наші могли там не перемогти?! Так не буває! В кіно показують не так! От були б там правильні генерали!
Звісно, тебе серед правильних генералів – нема. Генералом стати – це треба закінчити училище, академію, послужити у військах, досягти… Пережити не тільки славу, а й ганьбу. Бо вибач, шовковими килимами життя вистелене тільки в казках. В житті смакуєш і варенням, і лайном – це реальність.
Зараз тобі соромно за втрачені кораблі. Буває.
Але знаєш. От я колись спілкувався з хлопцем з 39-го бату, який відступав з під Іловайська. І от йому за Іловайськ було не соромно – бо він точно знав, що зробив все що міг у тій ситуації. А мені не соромно за моїх побратимів з Добровольчої козацької роти «Бук», які у серпні 14-го відступали від кордону біля Маріуполя. Бо я знаю – наші хлопці трималися біля прикордонного КПП скільки могли, і те що Москви нема у Маріуполі – в тому числі їхня заслуга.
А в часи Другої Світової війни британці відступали з Франції, евакуювалися з Дюнкерка, відступали в Африці… І знаєш, чомусь я переконаний, що сорому вони тоді не відчували. Вони відчували люту злість. Злість і бажання зі статком відплатити тим, хто зазіхає на їхню батьківщину. Я знаю це, бо британці збудували велику країну, а українці до 1991 р. протягом 500 років протринькали всі змоги свою державу створити. В тому числі – через звичку соромитися там де треба було злитися.
І ще британці знали добре – на кожен Айзенкур, є свій Орлеан, операція «Хаскі» була потім – спершу був Дюнкерк. Війна – танок парний. На ній, буває, програють. Сильних програш гартує, слабких – ламає.
Хтось бачить склянку напівпорожньою, хтось – напівповною. Хтось бачить що країна у небезпеці і треба бути напоготові, а комусь… комусь соромно.
Особисто я знаю що робити – берці, рюкзак і бушлат на своїх місцях. Треба буде – мене покличуть.
Знають що робити мої товариші які зараз в армії – вони уже діють. Знають що робити волонтери – жодна перелічена їм гривня не буде витрачена марно. Знають що робити ті хто допомагає волонтерам – справжні громадяни своєї країни.
А ти – соромся далі.
