Зовсім недавно ми “відзначали” ганебний десятилітній ювілей одіозної газової угоди Путіна-Тимошенко. Але якось забулися, що той період кінця 2008 – початку 2009 року був перенасичений не менш ганебними й шкідливими подіями. Сьогодні в Мюнхені проходить черговий безпековий форум, де Порошенко під час кожної зустрічі наполягає на необхідності підтримати Україну та наше членство в НАТО як найвищий рівень гарантій безпеки. Але чом би не згадати такий самий форум 10 років назад у лютому 2009 року, де зі своїм знаменитим спічем виступила Юлія Тимошенко.
Це зараз, коли кон’юнктура кардинально змінилася, коли інші зробили всю чорнову роботу, вона може вивішувати свої борди з лозунгом “…безпека України в НАТО”. До речі, провисіли вони зовсім не довго, якихось пару тижнів – мабуть, партнери з дружньої Москви попросили не псувати настрій “дорогому, хі-хі-хі Владіміру Владімірічу”. А тоді, коли ще можна було відстоювати спільними зусиллями ПДЧ, вона сказала наступне:
“Сегодня много обсуждался вопрос о создании, усилении европейской политики безопасности и обороны. И почему-то во всех выступлениях прямо или косвенно усиление европейской политики воспринимается как некий элемент разделения, отдельности европейской политики от политики НАТО.
Мне кажется, что это нельзя так воспринимать. Это надо воспринимать как абсолютный новый шанс для объединения, новый шанс расширения сотрудничества в системе безопасности и обороны.
В мире есть страны, в том числе в том регионе, который я представляю, которые либо не могут, либо не хотят – и это тоже нормально – вступать в НАТО.
Все мы эти страны знаем поименно. Очевидный пример – Украина.
Украина 14 лет пытается вступить в НАТО, четко декларируя свои намерения, абсолютно открыто подходя к вопросу сотрудничества с НАТО.
Но есть объективные вещи, которые за 14 лет не дали сделать этот шаг.
Во-первых, это ситуация внутри самой страны, где часть страны хотела бы видеть Украину в НАТО, часть – нет.
Но есть вопросы и более высокого уровня. Это – как воспримет Россия, и как это отразится на взаимодействии и партнерстве Европы и России, если Украина и подобные страны будут двигаться в НАТО.
Если замалчивать эти вещи и не поднимать их как проблематику, эти проблемы никогда решены не будут, и мы всегда будем жить с заклинанием – Украина хочет в НАТО, но не может этого сделать по объективным причинам.
Поэтому новое вдохновение этой европейской политики безопасности и обороны, которое я полностью поддерживаю, дает шанс для тех стран, которые не хотят или не могут быть членом НАТО, получить новую идею объединения вокруг единых ценностей в политике безопасности и обороны. В первую очередь, это, безусловно, Россия. Те заявление, которые сделаны и руководством России, и канцлером Германии, и президентом Франции, говорят, что такой шанс есть.
Поэтому я хотела бы видеть Украину участником этой европейской системы безопасности и обороны.
(…)
Украина и Россия не имеют в своей истории жестких конфликтов. Найти линии примирения сейчас очень важно. И я как премьер буду этому содействовать. Я не хочу больше стрессов для ЕС, для любых стран от того, что между Украиной и Россией не урегулированы отношения.
Мы шаг за шагом найдем мудрость двух стран, мудрость двух политических элит свернуть конфликт и поставить сотрудничество с Россией на абсолютно другой базис.
И европейская система безопасности и обороны открывает для этого дополнительные шансы. И не только для наших двух стран. Это будет касаться и других постсоветских стран, которые увидят шанс остаться не одинокими в жестком мире и защитить свои границы более надежно”.
© Юлія Тимошенко, виступ на 45-ій Мюнхенській конференції з питань безпеки, 7 лютого 2009 року
Текст взято за
статтею С. Лещенка в Українській правді” за 11 лютого 2009 року “Юлія Тимошенко: геть від Альянсу!”
Там довгий текст, спершу про провал Ющенка (який сьогодні вже мало кого зацікавить), а якщо хочете читати зразу про Тимошенко, то прокрутіть униз до першого фото, де вона з Дмитром Медведевим. Звідти вже суцільний текст про ЮВТ. До речі, там дуже точно викладено обставини подання заявки на ПДЧ та провокації Тимошенко, через яку все це згоріло голубим полум’ям (я тоді був безпосереднім учасником подій, тому можу точно підтвердити слова Лещенка). Бо в нас тут усякі юле-глашатаї розводяться, що вона й тоді начебто була за НАТО. Моє ставлення до нинішнього Лещенка відоме, але шлях до деградації він розпочав значно пізніше. Тодішні його статті таки гідні уваги, як і тодішня Укрправда заслуговує на довіру.
Тимошенко в цій антинатівській декларації, до речі, дуже маніпулятивно посилається на так звану “Європейську систему колективної безпеки” – відмовку всіх противників розширення НАТО. Коли я вперше прибув у відрядження до Брюсселя на початку нульових, наші євроатлантичні прагнення розбивали цією “альтернативою”. Коли Партія регіонів блокувала можливість отримання ПДЧ в 2007 році, вони так само заявляли: “Навіщо нам агресивне НАТО, нам місце в європейській системі безпеки, яка от-от, ледь-ледь, не ще крапельку…” У 2009 році цю саму побрехеньку та посилання на безконфліктну дружбу й партнерство з Москвою використовувала Тимошенко. А єдиної європейської системи безпеки нема досі й напевно не буде ніколи, бо є найпотужніша й безальтернативна структура НАТО.
До речі, на фото Тимошенко в Мюнхені 7 лютого 2009 року. За короткий проміжок часу вона виголосить свою антинатівську та проросійську декларацію.
Відома й ціна, за яку того дня Тимошенко продавала Україну. Це 5 мільярдів доларів невигідного для країни та зручного для Тимошенко напередодні виборів російського кредиту для порятунку розваленого нею бюджету. Про це напишу трошки пізніше. Але порівняння просто вбивче. Янукович під російський кредит в кінці 2013 продав Євроасоціацію, а Тимошенко за аналогічний кредит на початку 2009-го продавала євроатлантичні перспективи.
* * *
Учора я
опублікував тут статтю про антинатівську декларацію Тимошенко на Мюнхенській безпековій конференції рівно 10 років тому 7 лютого 2009 року (див. текст вище – ред.). Про ці її заяви пригадую ще з того часу, як і міг згадати, що сам текст цього звернення до західним партнерів із закликом: “Україні не треба в НАТО! У нас такі чудові відносини з Росією, що НАТО нам тільки зашкодить”, – був процитований Лещенком в Українській правді десь у ті самі дні.
Узявся шукати. І за якихось 30-40 хвилин лише в публікаціях за два тижні наскочив на таку купу откровень, що аж щелепа відвисла. Тут вам і вічна гризня Тимошенко з Ющенком, і її бажання взяти під контроль інтернет, і готовність блокувати майбутні вибори (спершу місцеві, а потім національні), якщо результат не вигорятиме, й обіцянки стати посередником між ЄС та Росією… Дещо з цих чудасій колись ще опублікую зі своїми коментарями, адже цим пошуком лише пам’ять освіжив, а так: можу підтвердити – це все дійсно мало місце в ті часи прем’єрства Юлії Володимирівни. Але один скандал викликав особливу увагу, тим більше що розгорівся він того самого дня, коли Юлія Володимирівна в Мюнхені зрікалася від НАТО та клялася в дружбі й любові з Рашистаном.
Важливою та знаковою для нашої свідомості та подія стала саме зараз, а не тоді, бо такі речі краще переосмислюються в порівнянні. Щоб пояснити, про що йдеться, дозвольте зробити невеличку прелюдію. От ви пригадуєте, як майже через 5 років після цього в кінці 2013 року Янукович продавав Путіну нашу євроінтеграцію та не став підписувати Угоду про Асоціацію з ЄС. Звісно ж пригадуєте, адже з того почався Майдан, а далі й Революція Гідності. Тоді Януковичу до виборів на другий термін (як він собі мріяв) залишався ще цілий рік, навіть трошки більше. А бюджет від “непосильної праці” короїдів з його команди та сім’ї уже тріщав по швах. Але ж передвиборчий рік треба прожити так, щоб легковірному електорату аж зарябіло в очах від різних соціальних ініціатив влади. А ще й на різного роду підкуп щось треба залишити.
Тому напросився Віктор Федорович до свого сусіда Путіна грошей попросити. А той йому чітко так у відповідь: “Грошей дам, у своїх пенсіонерів відберу, але не за просто так. Скасуй-но свою євроінтеграцію, щоб і духом від тої “Гєйропи” у ваших краях не пахло”. І слухняний Федорович усе чітко прорахував (на те ж і “проффесор”) та вирішив: “Європа грошей не дає та ще й усякого різного вимагає – не крадіть, мовляв, не душіть опозицію та пресу… А як же ті вибори вигравати, як не красти й не душити? А Путін такого не вимагає, його лише наш геополітичний вибір цікавить. А його ж на хліб не намажеш і в сейф не покладеш. А гроші ВВП давати готовий. Правда, під драконівські умови. Але ж на той час я вже вибори виграю, а там ще щось йому продам, то він і послабить удавку”. І скасував Віктор Федорович Євроінтеграцію (бо євро-атлантичну він ще два роки перед тим встиг продати) та відмовився підписувати Угоду в Вільнюсі. А дістав за це такі бажані мільярди доларів (щоправда, лише перший транш).
Але ж Янукович чоловік трохи тугодумний та й недовірливий. Щоб так просто на таку пропозицію підписатися, мав бачити чийсь приклад у попередні роки. А він був.
На початку 2009 року Юлії Володимирівні залишалося до виборів ще трошки менше року. А шансів на перемогу щось не густо. Найбільше падіння економічного росту (страшніше, ніж у воєнний 2014 рік), непопулярна соціальна політика, провал реформ, несприйнятий суспільством газовий контракт з Путіним (ох і підставив же любий друг Вітя Медведчук!). А головне, що бюджет тріщить по швах. Тут не те щоб виборчі подаруночки плодити, а вже хоча б на скорочення пенсій і зарплат та всієї соціалки не нарватися. Ой як же треба грошей, щоб зашити бюджетні діри та щось ще й на підкуп відкласти. І послала Юлія Володимирівна Турчинова в Емірати, міністрів по Європах – дайте, мовляв, грошей, бо нема з чим на вибори йти. А вони ж усі, сволочі, грошей просто так не дають. Кажуть: покажіть реформи, поясніть на що наші кревні потратите та як повертати будете. А як же їм усю правду розказувати – тоді вже гарантовано не дадуть. І почала Юля дзвонити до друга Вови в Москву. А він такий добрий, щедрий. Каже: “Дам тобі грошей багато. Ну не так, як ти хочеш, але 5 мільярдів вічнозелених гарантую. Але ж і ти мені гарантуй, що в ніяке НАТО не попхаєшся, якщо тебе виберуть. Тільки простих обіцянок мені мало. Ти таке щось вчуди, щоб Україну там більше ніхто й не кликав, і не чекав”.
І поїхала Юля в Мюнхен виступати, а делегація урядова тим часом за пару днів перед Мюнхеном полетіла до Москви з’ясувати, скільки Путін готовий заплатити за зраду та на яких умовах. Делегація, напевно, добре домовилася – 5 мільярдів таки пообіцяв московський цар. Правда, не під гарні проценти, а під болісні, в рази більші, ніж у МВФ. Місія делегації тривала з 2 по 6 лютого, а вже 7-го Пані прем’єр виступила в Мюнхені й такого нагородила “про вічну дружбу з Росією”, що в НАТО аж перехрестилися та зареклися, щоб далі переговори вести. За пару днів хтось із близького оточення Обами проголосив, що Україна в НАТО не йде, то й чудово, будемо тепер з Росією відносини розвивати.
І отримала б за добре виконану роботу Тимошенко свої 5 мільярдів та при їх допомозі перемогла б на виборах (адже всі пригадують, що в той час Путін підтримував саме її, а Януковичу лише Медведев симпатизував), аж тут раптом, звідки не візьмись – Революція Гідності! Ой, ні! Це я вже наплутав (бо дуже все подібно). Революція Гідності все перепартачила Януковичу. А Тимошенко малину зіпсував Ющенко при допомозі свого радника Богдана Соколовського. Узяв та й підняв бучу, що Тимошенко таємно веде переговори та продає країну за грубі гроші, які потім нашим дітям і внукам повертати.
Юля в цей час була в Мюнхені разом зі своєю прес-секретаркою Мариною Сорокою (як же прізвище в тему!). І там не змогла зібрати фокус-групу, продумати відповідь “антинародному президенту”. Тому зробила те, що вміє найкраще, але що було найнедоречнішим – заявила, що все це брехня. І її підручні в Кабміні те саме заявили. А журналісти взяли й розкопали доручення на переговори й підтвердження, що вони таки відбулися, та на яких умовах і скільки Путін готовий “лямів” дати. Скандал, звісно, розгорівся жорсткий. А тут ще й засідання РНБО про антидержавну діяльність Тимошенко (так, і таке в лютому 2009-го було!). А потім повідомлення від МЗС про це рішення іноземним державам. От і не вигоріло з кремлівським кредитом… Тим більше, що за пару тижнів Ющенко вже сам ініціював переговори з МВФ про позику на зовсім інших умовах.
А тепер до суті справи. Що і за що мала Тимошенко здати, щоб отримати стабілізаційний ресурс від Путіна перед виборами? Я пропоную вам посилання на статтю в Українській правді за той час. Можете покопатися в пам’яті й самі усе це пригадаєте. А стаття дійсно правдива з професійним аналізом (ох, як я сумую за тією давньою й правдивою УП!). Дуже раджу прочитати.
І тоді ви звернете увагу на пункт “Мета”, де по підпунктиках розкладено аж 12 тем (див. фото під текстом – ред.), які слід обговорити, що виходять за всі можливі межі допустимого інформування уряду іноземної держави. А між стрічок там читаються домовленості по нарощенню обсягів закупівлі в Росії енергоносіїв, корегування Росією нашої торгівельної політики та ратифікації “нульового варіанту”. Це вже не кажучи про політичні домовленості, які Тимошенко, як доречно відзначає джерело видання в уряді, веде з РФ самостійно, бо відповідає за відносини з Москвою.
А тепер візьміть усе це й порівняйте з кількома абзацами, в яких я освіжив вашу пам’ять про оборудку Януковича. Й попробуйте віднайти хоч якусь суттєву відмінність.
