Окупаційна адміністрація анексованого Криму підтвердила що всіх українських моряків захоплених в полон 25 листопада із застосуванням кораблів, літаків і вертольотів, щойно перевезли до Москви, у слідчий ізолятор «Лефортово». Що це означає, і чому наших моряків спершу судили в Сімферополі, а потім перевезли до Москви?
Сам факт перевезення наших моряків до Москви не виглядає дивом. Так чи не так, а наші моряки для Москви – солдати іноземної армії, захоплені у бойових умовах, а це вже справа не кримінальна, а політична. Московська в’язниця «Лефоротово» - від 1992 по 2005 р. була спеціалізованою в’язницею ФСБ, звичайна братва туди, як правило, не потрапляє. Від 2006 р. «Лефортово» офіційно передане Міністерству юстиції, але хай цей тюнинг вас не обманює, просто у 2006 р. Росія офіційно заборонила мати ФСБ власні в’язниці. Змія поміняла шкіру, але залишилася тою самою змією. Отже – українськими моряками щільно зайнялося вже не окупаційне Гестапо, вибачте, ФСБ, а повноцінне Головне управління цієї лиховісної структури.
Але чому? Навіщо був колаборантський суд у Сімферополі? І чому після нього наших моряків так спішно відправили до столиці Росії?
На мою думку, справа в тому, що Москва – злякалася. Москва здобула зовсім не той результат, якого хотіла.
Протягом кількох днів Україна відчула підйом, якого не було з року 15-го так точно. Не кажу про «нарід», тобто ту частину нашого суспільства, для якої війни ще й досі нема, і для якої АТО/ООС – не трагедія, і не боротьба країни за право існування, а така собі забаганка політиків, яка заважає їм жити та їздити до куми у Саранськ. «Наші олігархи не змогли перетерти з російськими олігархами і влаштували війнушку» - як написало мені одне альтернативно-обдароване. Ну так. «Соціалісти Сталіна не схотіли перетерти з соціалістами Гітлера і в результаті німці розмазали совок до Москви і до Волги – фінал цього процесу ватники з помпою святкують щороку 9 травня» - так я відповів йому.
Громадяни ж України, на відміну від «наріду» пригадали, що Батьківщина в небезпеці і замість паніки та гігабайтів проклять на адресу своєї влади, вони швидко зібрали вже запиленні рюкзаки та пригадали адреси волонтерів. І це не жарти. Українці масово почали збирати допомогу полоненим морякам. За словами Османа Пашаєва, українського та кримськотатарського журналіста, лише на його картку протягом пари днів надіслали більше 325 тисяч гривень. Але не тільки Україна…
Сталося те, на що ну явно не сподівався ніхто – допомогу українським морякам стали надавати самі кримчани. У першу чергу, звісно, кримські татари. Взагалі перед кримськими татарами треба зняти капелюха і брати з них приклад – ця нація демонструє всім нам приклади взаємодії і взаємовиручки, це дозволяє їм не зламатися навіть в умовах ворожої окупації. Але – не тільки. Той самий Осман Пашаєв повідомив, що серед людей які бажають допомогти українським морякам – безліч слов’ян, у першу чергу – українців Криму. І не тільки.
Вас це дивує? Мене – ні. Я тому й переглядаю час від часу пабліки бойовиків і сепарів, бо разом із шаленою пропагандою час від часу там проскакують реальні їхні настрої і думки. І от вже пару років я спостерігаю ремства кримської вати, мовляв, людей що сумують за Україною в Криму стає все більше, а, типу сусіди-українці, які в 14-му сиділи тихіше миші, тепер відверто з них знущаються питаннями про ціни та про те як записатися до лікаря.
Звісно вати у Криму не бракує також. Вибачте, її і на вулицях Києва не бракує, про моє рідне Запоріжжя я просто промовчу. Питання не в тому, що вата лишається ватною, питання в тому що українці під окупацією перестають боятися і тим явно непокоять окупаційну владу і пересічних колаборантів.
Давайте не забувати, у Криму гарно пам’ятають жовтневу трагедію у Керчі, де до офіційної версії про психа-студента питань більше ніж відповідей, і яку офіційна Москва просто забалакала, замість дати чіткі і ясні відповіді, що вдовольнили б експертів. І тут – українські моряки. Полонені. Очевидно, Керч, а за нею і весь Крим про обставини полонення українців знають набагато більше ніж пересічний ватник з Челябінська, накачаний московською пропагандою. За наявності соцмереж пошта «Одна баба сказала» діє бездоганно. Та й на морському праві Крим, де безліч моряків, знається краще за мешканця Валдайська. А ще додайте сюди, що й самі українські моряки не згодилися підігрувати окупантам. Командир катера «Бердянськ» відмовився давати показання окупантам-ФСБшникам, командир буксиру «Яни Капу» відмовився говорити російською. Очевидно, суд над українськими моряками, який явно замислювався як кричуще приниження українців, мав усі шанси стати гучним проукраїнським агітаційним майданчиком.
Чого там казати? Знайомі підприємці, які мали бізнес в Криму до війни, написали мені, що збирати і передавати допомогу українським морякам заходилися навіть сидільці в кримських СІЗО. І все це вкупі мусило неабияк налякати окупантів.
Тому – Москва. Де достатньо і ФСБ, і слухняної вати, і чорноротих Скобеєвих.
Можна констатувати, перший раунд цього двобою українцями виграний в суху. Москва злякалася. Ні, не наших моряків, точніше – не тільки їх. Москва злякалася солідарності українців. Москва вже бачила солідарність українців у самій Україні – добробати, волонтерський рух, нову українську армію.
Тепер Москва стикнулася з солідарністю українців на окупованих теренах. І швидко обрала перевезти наших моряків туди, де суду над ними окуповані громадяни України не побачать.
