Цікаву тему підкинула Олена Добровольська. Люди які зараз ремствують, що вони живуть погано, насправді не на життя скаржаться – вони ретранслюють свої «бажалки». Ремствують на те, що живуть не так гарно, як їм хочеться.
Приклад. Коли я справді жив хреново? Мушу визнати, 90-і мене обійшли стороною – заводи у Запоріжжі працювали, як раз тоді в світі підскочили ціни на метал, а я був молодий і багато для щастя не потребував. Справді жахливим для мене був період коли я працював на заводі майстром. Чому? А ви уявіть собі ситуацію, коли ви керуєте трьома десятками людей, наймолодший з яких старший за вас роки на 4. А найстаршому взагалі за 60. Постановка задачі – це постійні торги і свари, кожен хоче робити менше і максимум роботи перекинути на сусіда. І ти мусиш це терпіти. Якщо звільняєш робочого, нового не беруть місяці чотири, а потім тобі скорочують одиницю, і при цьому не зменшують план. Постійно твої підлеглі щось не доробили (мовляв – "хай експлуатаційники роблять"), або напартачили («а чьо? Ми завжди так робили!»), або ремонтуючи один вузол не повідомили, що сусідній зламаний в нуль ("а це взагалі не наша справа"), тощо й тощо. Все це не заважає твоїм підлеглим припертися на обід на годину раніше. І піднятися пізніше на 15 хв., а не на 50, бо 10 хв з тих 15-и, ти крив їх матюками, позаяк обід уже закінчився. На цьому тлі деталі з міді і бронзи просто випаровувалися. Зникав залишений на верстаку мірний інструмент. Красти все що «погано лежить» було якоюсь формою героїзму. Про пиятику я взагалі мовчу, коли на 7 листопада я попередив своїх робочих, що всіх кого зловлю з запашком відсторонятиму від роботи, мені відверто заявили: «Охреніли ви-інженери без радянської влади. Тоді ти б після обіду ходив би під робочих газетки підкладав – аби не замерзли».
Стосунки з братами-ІТПівцями вкладалися в приказку «заклади ближнього свого, поки він не заклав тебе самого». Твої хлопці напартачили – винний ти. У тебе когось зловили на крадійстві, або на пиятиці – винний ти. У тебе хтось травмувався – з премією попрощайся на кілька місяців, у кращому разі. Якщо сусід може тебе підставити – він підставить, аби самому не нести відповідальність за те, за що можеш її нести ти.
І от це – кожного дня. Щодня, ідучи на роботу я думав про те за що мене здрючать сьогодні? Де ще мене підвели? Скільки тепер з мене знімуть? Хто з моїх гавриків сьогодні нахиляється або травмується? Світогляд у мене тоді змінився категорично – у чесних, працьовитих, відповідальних українців, всі біди яких виключно через погану владу, я відтоді не вірю в принципі. До речі, те саме у мене сталося на фронті. Мої проблеми з волонтерами-зрадофілами – а відтоді й зі всепропадлами як таке, почалися як раз після першої поїздки на фронт, де замість «сонечок» яких гнобить/морить/підставляє командування, я побачив взводних, ротних і прапорів, задовбаних регулярними витівками їхніх підлеглих. Все як на заводі.
На заводі мене постійно катувало питання – невже це все чого я можу добитися? Питання мене таки дістало і я пішов працювати у бізнес. І отут почалася друга частина моєї «одисеї» «коли мені було погано». Грошей – не було. Замовлення приходили нечасто і хотіли замовники переважно того, чого я зробити не міг, бо не мав відповідної бази. Крутитися, домовлятися, дізнаватися потрібну інформацію я тоді не вмів – довелося всьому учитися. Було все – приниження, розчарування в людях, відчуття безглуздості всього що відбувається навколо. На цьому тлі розвалилося особисте життя. Категорично бракувало грошей – економив на транспорті, бувало що тижнями сидів на вермішелі та соєвому «м’ясі». Не раз навідувала думка «може краще повернутися на завод, бо щастя не буде?»
Успіх був. Потім. Коли я знайшов свою нішу. Були і гроші, і великі замовлення, і робота у великих фірмах, і ще багато чого. Саме тоді, коли прийшов успіх, я знайшов час аби коментити на чатах та соцмережах, аби думати про ситуацію в країні, вести блог, писати книжки. Все це було пізніше.
А у часи «коли жилося погано» мені було категорично пофіг хто у нас влада зараз і хто владою буде. Я знав точно – хто б там владою не став, особисто моє життя не зміниться аж ніяк. Якщо прийдуть комуняки – мене запроторять на завод без права займатися чимось іншим. Прийде будь-хто з демократів – особисто для мене не зміниться нічого, бо не можна побудувати підприємства рівня БМВ там де робочі ніяк не відвикнуть працювати за заповітами совка. Я зрозумів ще тоді, мій добробут залежить не від керівництва країни, а від керівника заводу/фірми бо саме він знаходить роботу, яку я виконую за з/п яке платить мені оцей керівник. І ще – що я сам коваль свого щастя, бо «капіталізм це не тільки мене обирають – це ще й я обираю», якщо я погодився працювати на керівника-лузера і скнару, це особисто мої проблеми. Бачили очі, що купували.
А ще, я зрозумів, що «гарно» для підприємця і «гарно» для слюсаря, це принципово різні «гарно». Я оце регулярно читаю ремства підприємців про те що реформи ідуть не так швидко як хочеться особисто їм – так я їх обрадую, з погляду більшості населення України (а не тоненького прошарку підприємців) правильні реформи, це збільшити податки для підприємців утричі, аби гроші підприємців роздати «гнобленим і знедоленим». І кожен з цих «знедолених» має один голос так само як і кожен підприємець. Дивно, що цього не розуміють.
До чого я це пишу? Та до того, що люди яким справді жити погано, на соцмережах про це не просторікують. Коли треба боятися – боятися бракує часу. Люди яким справді погано жити – вкалують. Плачуться ті, хто має час плакатися. Хто має гаджет з якого можна плакатися.
Правда полягає в тому, що бідна – не та людина в якої мало грошей. Бідна та людина, яка позбавлена того чого вона щиро бажає. Говоримо ж ми «бідна дівчина» про панну у недешевій шубі, яка убивається через нещасне кохання? Так от проблема більшості наших співгромадян не в тому, що їм живеться погано, а в тому, що їхні бажання значно перебільшують їхні можливості, але їм бракує волі аби змобілізувати сили і добитися жаданого, або – просто змиритися. І аби виправдати цей свій стан, звинувачують вони кого завгодно, крім себе.
А це, вибачте – не зубожіння. Це просто жлобство.
