Стратегічне значення того що відбулося вчора на Фанарі – навіть важко оцінити. Теза про «Другий День Незалежності» – цілковито відповідає дійсності. Об’єднана Православна церква в Україні з одного боку, і Вселенська патріархія з другого, вчора остаточно добили тезу Москви про якесь примарне «єдиновірство» з Україною.
Яке нафіг єдиновірство? В часи коли ченці з Константинополі хрестили Русь, дикі заселенці лісів на річці Клязьма тоді лише з ялинок злізли. Православ’я до них прийшло з Києва, так само як навички будувати міста, а тому числі – Москву. Ви не звернули увагу, що російська мова – ледь не єдина, де мешканців села називають не селянами, а «крестьянами», тобто – «християнами». Чому? Тому що нащадки християн – збереглися, а нащадки язичників – весі, мері, муроми, тощо, або прийняли християнство, або загинули. А колись їх доводилося розрізняти, без чого в Україні якось обійшлися.
Варто не забувати також, що нинішня форма християнства для Росії – накинута зовні. До патріарха Нікона в Московії на відміну від Київського (читай – ортодоксального грецького) православ’я хрестилися двома пальцями, інакше писали ім’я Христа і мали дещо інший символ віри. Варфоломіїівська ніч сталася через дещо менші розрізнення між католиками і гугенотами, ніж тодішніми православ’ям Московським і православ’ям Київським.
Те що в російській історії було названо «Великим Розколом», насправді було примусовим приведенням Московської церкви до канонів грецького православ’я, читайте – Київської церкви. Власне, почався «Великий Розкол» з того, що два київські ченці заходилися на Москві друкувати Біблію – і відкрилося що Київ і Москва мають Біблії дещо різного змісту. Слабо?
Про яке єдиновірство ви говорите? Я вас прошу! Якщо Київське православ’я існує практично без змін з часів Ярослава Мудрого так точно, релігія на Московії пережила мінімум кілька потужних трансформацій. Не дивно, що коли в російській армії у 1917 р. сповідь священику зробили з примусової добровільною, до сповіді прийшли менше 10% солдат. Отак там вірували.
Нині все відновлено. Україна знову має свою власну православну церкву, історія якої тягнеться з часів Володимира Великого – коли Москви ще й в проекті не було. Це – відновлення традицій. Це – заявка на власну самосвідомість. Це – ґрунт під самосвідомість наступних поколінь. Але.
Чим особливо важливе підписання Томосу про автокефалію Православної церкви? Розумієте, якби питання церкви було політичне, а не релігійне, ніяких довгих переговорів з Фанаром, ніяких зборів, соборів, виборів предстоятеля, тощо, не потрібно було б як таке. Достатньо було б просто відповідної постанови Верховної Ради, затвердженої президентом. Але, от розумієте, церква – це не про політику. Церква – це, серед іншого, про спасіння душі. Розумієте, для людей, які справді вірують, тонке інтимне питання канонічності, спасіння і благодаті Божої – неймовірно важливе. Я знаю кількох людей неймовірно патріотичних і навіть ветеранів АТО які продовжували ходити в церкви УПЦ-МП – бо канонічна і благодатна.
Як до цього ставитися – справа ваша, але так – є. І оце – наріжний камінь в питання автокефалії. Москва роками дорікала УПЦ-КП як раз таки невизнаністю, а відтак – небоагодатністю.
Для справді віруючих все – всерйоз. Вони в церкву ходять не обряд відстоювати – вони справді там спілкують з Богом. Можна видати 1001 постанову і суворі закони, але для людини яка вірує все це – ніщо порівняно з благодатністю. Для неї життя в цьому світі – лише тимчасове, перед світом тим. Власне – про це говорить й наша історія. Свого часу архієпископи спробували ламати віруючих через коліно, аби перепорядкувати православну Київську церкву Римському Папі – здобули з одного боку спільноту греко-католиків, з іншого – озлоблене на весь світ козацтво, і широке поле для діяльності агентури Москви. А діяли б обережніше, без різких рухів, і враховуючі всі обставини (як Петро Могила) – хто зна як воно пішло б?
Помилок минулого повторювати нині – не можна. Тому – переговори. Тому – багато обрядів і часу. І от – Томос підписаний. Що це означає?
А означає це, що от саме тепер Православна церква в Україні – повністю легітимна в очах світового православ’я, і – благодатна. Відповідність її канонам православ’я, при чому не московського, а світового, офіційно визнана Вселенським патріархом. Натомість – виникло чимало питань до утворення, яке називає себе «православ’ям» на Москві. РПЦ Томосу не має – його їм ніхто не вручав. РПЦ – самопроголошена, створена простим наказом царя Івана Грозного. До чого тут спасіння душі? РПЦ наразі розірвала євхаристичне спілкування зі Вселенським патріархом. РПЦ має всі ознаки не визнаної церкви, а секти. Якщо благодатність Православної церкви в Україні відтепер визнана світом і сумніву не підлягає, то РПЦ, по факту, сама відірвалася від світового православ’я і як раз до її благодатності, та й взагалі до «православності» - чимало питань.
Що для віруючих – дуже важливий сигнал, куди саме їм треба іти хрестити дитину та спілкуватися з Богом?
А це в свою чергу означає, що Москва сильно ризикує почати втрачати спільноту вірян не тільки в Україні – а й у самій Росії, у першу чергу – тих на кому ґрунтується РПЦ. Істинно-віруючих.
І от це – поле для найширших маневрів у майбутньому. Звісно – якщо їм не вдасться продавити своїх ставлеників на владу в Україні.
