Рік тому в британському Солсбері були отруєні колишній агент ГРУ Сергій Скрипаль зі своєю донькою Юлією. За даними Британії, за замахом на них стоїть Росія.Олег Шама розповідає, як раніше - в Радянському Союзі - практикувалося знищення перебіжчиків - колишніх радянських дипломатів, партфункціонерів і розвідників.
16 квітня 1925 року в Софійському кафедральному соборі Св. Неділі відспівували військового губернатора болгарської столиці, якого напередодні вбили місцеві комуністи. Був Великий четвер перед Великоднем, і в храмі, окрім генералітету і політиків, зібралося безліч звичайних прихожан. Мав приїхати і болгарський цар Борис III. О 15:20 на хорах собору прогримів потужний вибух, від якого завалився центральний купол. Під його уламками загинули 134 людини, ще 80 пізніше померли від ран, а півтисячі покалічились.
Теракт здійснили болгарські комуністи, а координував його співробітник Головного розвідуправління СРСР Володимир Нестерович. Із вибухом мало розпочатися комуністичне повстання, але суспільство сприйняло цей замах як національну трагедію. Від кількості жертв радянський куратор сам пережив шок і незабаром відмовився співпрацювати з рідними органами.
Нестерович втік до Німеччини. Він запевнив своє колишнє начальство, що не зашкодить радянській розвідці. Але вже через три місяці після вибуху в Софії його знайшли в Майнці німецькі комуністи брати Голке. За завданням Москви вони викликали агента-дезертира на розмову й отруїли його в кафе.
Нестерович став першим перебіжчиком, якого радянські спецслужби стратили за зраду. Надалі помсту поставлять на конвеєр. Для цього Іноземний відділ Головного політуправління (ГПУ) сформує "летючий загін" і активізується лабораторія отрут, створена ще за вказівкою Леніна 1921 року.
Щоб було засьНаприкінці 1927 року Борис Бажанов, помічник і особистий секретар Йосипа Сталіна, будучи за сумісництвом редактором Фінансової газети, організував собі відрядження до Середньої Азії. Він сам попросив, щоб із ним поїхав і агент ОГПУ Аркадій Максимов (Біргер), який стежив за Бажановим вже деякий час. Коли на радянській заставі у туркменського кишлаку Лотфабад (зараз - місто в Ірані) готувалися до святкового новорічного застілля, двоє молодих москвичів, які там зупинилися, вирушили на полювання у бік перського кордону. Ранком 1 січня 1928-го обидва попросили в іранської влади притулку. А наступного дня радянський резидент у Тегерані Георгій Агабеков отримав завдання із Москви - повернути перебіжчиків у Союз або знищити їх.
Втікачам вдалося оминути кілька пасток і пробратися до Індії під захист британської влади. Максимов не володів важливими секретами, до того ж, Бажанов заскочив його зненацька своїм рішенням про втечу, повідомивши вже біля прикордонного стовпа під час спланованого заздалегідь полювання. Не володів інформацією, яка б у чужих руках зашкодила Радянському Союзу, і сам колишній сталінський секретар. Однак він був присутній на всіх засіданнях керівництва компартії і, за його словами, був "пам'яттю політбюро, миттєво даючи потрібні довідки". Саме тому Бажанов і став цінним для британської розвідки. У Лондоні завдяки виданої перебіжчиком інформації в подальшому змогли хоч якось розуміти розклад політичних сил у Кремлі.
Перебіжчики осіли в Парижі. Бажанов дожив до похилого віку, але весь час побоювався за своє життя. Особливо після того, як в 1935-му його компаньйон Максимов загадково впав з Ейфелевої вежі і розбився.
Але ще в листопаді 1929 року, навздогін зрадникам і як пересторогу всім, хто міг розраховувати на таке, Центральний виконавчий комітет (ЦВК) СРСР опублікував постанову. Вона повідомляла: "Особи, які відмовилися повернутися до Союзу РСР, оголошуються поза законом". Це передбачало: "а) конфіскацію всього майна засудженого; б) розстріл засудженого через 24 години після встановлення його особи". Закінчувалася постанова нечуваним досі формулюванням: "Цей закон має зворотну силу". Тобто карати слід було і тих, хто втік ще до прийняття цієї норми. Скасують її тільки через 30 років, і 13 із них СРСР буде жити з цим законом всупереч Загальній декларації прав людини, яку прийняли 1946-го.
Підписали закон про зрадників голова ЦВК Михайло Калінін і його заступник Авель Єнукідзе. Останнього, хоча він мав право звертатися до Сталіна по-дружньому "Сосо", через вісім років самого розстріляли "за зраду батьківщині".
Незважаючи на таку суворість і мстивість постанови, вже за кілька місяців, навесні 1930-го, відразу два співробітника радянського посольства в Швеції відмовилися повертатися на батьківщину на раптову вимогу Москви. Радник постпреда Сергій Дмитрієвський і військовий аташе Олександр Соболєв із недовірою сприйняли передчасну смерть свого шефа Віктора Коппа під час його ділової поїздки до Берліна. Тоді набирала обертів чистка дипкорпусу, і за терміновим викликом у центр, як слід, був розстріл.
На зміну Коппу до Стокгольма виїхала Олександра Коллонтай, а слідом за нею - спецагент Лев Шнітман. Він пообіцяв: "Я зумію витягти Соболєва, доправлю до Союзу живим або трупом". Однак шведська влада відмовилася видати дезертирів. Хоча радянській стороні через суд вдалося повернути $1 191, який поцупив Соболєв.
Слід шукати нові шляхи введення [отрут] через повітря, - Георгій Майрановський, керівник токсикологічної лабораторії НКВД
Обом дипломатам вдалося зрештою загубитися у потоках російської еміграції. А от Шнітмана в 1938-му терміново відкликали з посольства в Празі, оголосили зрадником і розстріляли. І це незважаючи на те, що він створив у Чехословаччині агентурну мережу, яка працювала на Москву навіть під час Другої світової війни.
У тому ж 1930-му політичного притулку у Франції попросив і Георгій Агабеков, який мав ліквідувати Бажанова і Максимова. Через сім років він безслідно зник - за даними західних спецслужб, його скинули в прірву агенти з радянського "летючого загону".
Тоді ж радянським органам вдалося розправитися і з Натаном Порецьким (Рейссом). Він уже був досить статусним радянським розвідником, отримав за службу орден Червоного Прапора. За словами його дружини, в 1936 році Порецький дізнався про співпрацю Кремля з Третім рейхом. Його, як єврея, це надзвичайно обурило, і незабаром він послав до Москви свою нагороду з листом до Сталіна: "Я повертаю собі свободу. Назад до Леніна, його вчення й справи... Тільки перемога звільнить людство від капіталізму і Радянський Союз від сталінізму. Вперед до нових боїв за соціалізм і пролетарську революцію!"
Ця витівка розлютила вождя народів. Після невдалої спроби отруєння перебіжчика вистежив і розстріляв той самий "летючий загін" неподалік від Лозанни в Швейцарії, де осіло подружжя Порецьких.
Але, мабуть, найболючіше вдарив по честолюбству спецслужб Кремля очільник радянської резидентури в Іспанії Олександр Орлов (Лейб Фельдбін). Під час громадянської війни між франкістами і республіканцями він керував знищенням місцевої партії об'єднаних марксистів (POUM), які орієнтувалися на Льва Троцького, головного опонента Сталіна. Орлов також координував вивезення 510 т іспанського золотого запасу на зберігання до Москви. Незабаром, після вдалого завершення операцій, він дізнався про раптову смерть свого безпосереднього керівника в Москві Абрама Слуцького. Пізніше слідство встановило, що під час допитів тому зробили смертельну ін'єкцію. А самого Орлова навесні 1938-го викликали на досить дивну зустріч із керівництвом на борту радянського судна Свір у голландському Антверпені. Відчувши неладне, він заздалегідь домігся, щоб його сім'я виїхала до Франції. До того ж зумів прихопити з собою $60 тис. (майже $1 млн у сучасних цінах). А в Москву відправив листа з попередженням - якщо його самого або членів сім'ї почнуть переслідувати, він здасть всю відому йому західну агентуру.
Ризикувати було чим, адже Орлов знав про кембріджську п'ятірку на чолі з подвійним агентом Кімом Філбі - найефективнішим радянським шпигуном у Європі.
Кремль дозволив перебіжчикові виїхати до США, де він і дожив свого віку.
Хто не з намиУкраїнський національно-визвольний рух стояв кісткою в горлі радянському керівництву ще з 1933-го. У травні того року боєць ОУН Микола Лемик застрелив у Львові (тоді - в складі Польщі) радянського консула Олексія Майлова. Це була помста за українців, які померли під час голодомору.
У листопаді 1937-го Сталін прийняв спецагента Павла Судоплатова, майбутнього генерала спецслужб. Йому господар Кремля особисто доручив розібратися з керівництвом українського підпілля.
Степан Бандера на той час відбував довічне ув'язненя у польській тюрмі. А Євген Коновалець емігрував до Голландії.
Судоплатов вивчив українську мову, зумів перевтілитися у полум'яного патріота Павлуся Валюха й увійти в оточення Коновальця. 23 травня 1938 року він передав у Роттердамі українському лідеру коробку цукерок, замість яких був закладений тротил. Вибухівка вбила самого Коновальця і рознесла кафе, в якому проходила його зустріч із Судоплатовим.
Вже наприкінці 1980-х років колишній генерал, відсидівши у в'язниці 15 років як поплічник Лаврентія Берії в організації репресій, відкрив подробиці багатьох операцій НКВС-МДБ зі знищення недругів сталінського режиму.
Так, восени 1947 року Судоплатов отримав від Микити Хрущова, тодішнього головного комуніста України, завдання прибрати Теодора Ромжу, греко-католицького архієпископа Закарпаття. Цей регіон після війни приєднав до себе СРСР. Але глава місцевої церкви, маючи достатній авторитет у населення, не хотів вихваляти нову владу. Дійшло до скандалу, коли Ромжа виступив на народних зборах в Ужгороді: замість необхідної партійниму керівництву агітації за Радянський Союз він лише подякував Червоній армії та Сталіну за звільнення. Після виходу наступного дня місцевих газет із його промовою, відредагованою московськими намісниками, архієпископ серйозно обурився.
Тоді йому влаштували автокатастрофу неподалік від Мукачева, але святий отець вижив.
До Закарпаття терміново вирушив професор Георгій Майрановський, керівник секретної токсикологічної лабораторії НКВС. За рік до цього в присутності Судоплатова він вколов отруту Олександру Шумському, колишньому міністру освіти УРСР, висланому за буржуазний націоналізм до Саратова.
Монахиня Теофіла Манайло, яка доглядала за пораненим архієпископом у Мукачівській лікарні, згадувала: "Поки у нас знаходиться на лікуванні єпископ Ромжа і його товариші, [доктор Бергман] прийняв на роботу помічницею молоду дівчину. Її звали Одаркою. Хоча справи персоналу лікарні належали до сфери моїх обов'язків, Бергман пояснив: слід очікувати приїзду офіційних осіб із Києва і, може, з Москви, важливо, щоб вони все побачили в найкращому порядку. Лікар розпорядився, щоб їжу нашим хворим приносила з кухні особисто нова працівниця".
Через кілька днів Одарка отримала від Майрановський ампулу з екзотичною отрутою кураре і вколола його отцеві Теодору. Про це пише в своїх спогадах Судоплатов.
Він же розповів і про один із планів замаху на немилого Сталіну югославського диктатора Броза Тіто. Здійснити його мав радянський агент Йосип Григулевич (Макс), який багато років пропрацював у "образі" латиноамериканського дипломата Теодоро Кастро.
У 1952 році він прибув до Бєлграда як посол Коста-Ріки в Італії та Югославії. «[Макс] за допомогою замаскованого в одязі безшумно механізму мав випустити дозу бактерій легеневої чуми, що гарантувало зараження і смерть Тіто, а також присутніх у приміщенні осіб", - згадував Судоплатов.
Сам Макс не знав про препарат, але перед операцією йому мали прищепити протичумну сироватку. Замах планувався на час візиту Тіто до Лондона - щоб звалити смерть югославського лідера на британські спецслужби. Судоплатов міркував, що подібний варіант усунення міг призвести до спалаху смертельно небезпечного захворювання в одному з найбільш густонаселених міст Європи і тисячам людських жертв.
Генералу вдалося вмовити Сталіна не робити цього - адже Григулевич не був бойовиком і міг провалити операцію. Замах на Тіто відклали, а незабаром до праотців пішов і сам радянський вождь.
Правда і кривдаВодночас, коли готувався лондонський замах, до тюремного лазарету Володимирського централу потрапив пацієнт із сильною гарячкою. Побачивши перед собою лікаря Олену Бутову зі шприцом, він закричав: "Не підходьте до мене! Ви хочете мене вбити! Я знаю, як це робиться!"
Пацієнтом був сам професор Майрановський, який зробив у 1930-1940-х роках смертельні ін'єкції не одному десятку політв'язнів. За його інструкціям і рецептами усунули багатьох перебіжчиків і звичайних репресованих.
У грудні 1951 року Майрановський опинився у тих же підвалах, з яких колись до нього приводили піддослідних. До професора, як до етнічного єврея, його ж роботодавці стали придивлятися у зв'язку з вигаданою "сіоністською змовою". З 1948-го за п'ять років за цією справою безпідставно репресували понад 100 осіб, 13 із них розстріляли.
Майрановський відбувся десятьма роками в'язниці - його звинуватили лише в незаконному зберіганні отрут.
Деталі досліджень його секретної лабораторії, як і імена піддослідних, досі засекречені. Але залишилися листи покаяння її керівника до свого начальства. У лютому 1953 року він писав Берії, тодішньому міністру внутрішніх справ: "У мене є пропозиції щодо використання деяких нових речовин: як снодійних, так і смертельних. Відповідно до цілком правильної Вашої настанови, що техніка застосування наших засобів у харчових продуктах і напоях застаріла, слід шукати нові шляхи впливу через повітря".
Багато дослідників сталінської епохи сходяться на тому, що Майрановський багато років вивчав дію рослинної отрути рицину. На думку професора, в певних дозах він викликав ефект "сироватки правди".
Сам Майрановський на допитах показав: "Під час моїх дослідів із застосування отрут, які я проводив над засудженими до вищої міри покарання, я зіштовхнувся з тим, що деякі з отрут можуть бути використані, щоб викликати так звану відвертість у піддослідних осіб. Цими речовинами виявилися хлорал-скополамін і фенамін-бензедрин".
Під дією другого препарату, за словами Майрановського, у засудженого сильно збуджувалася кора головного мозку, тривало безсоння протягом кількох діб у залежності від дози, виникала нестримна потреба висловитися.
Але головне досягнення таємної лабораторії - карбіламінхолінхлорід, речовина, яку на той час неможливо було виявити в організмі. Вона викликала гостру серцеву недостатність.
Такий же діагноз лікарі поставили і самому Майрановському, коли він через два роки після відсидки раптово помер на посаді керівника хімлабораторії в Махачкалі.
