Створення прикордонного буфера — завдання хоч і не легке, але здійсненне. І це, мабуть, єдиний спосіб змусити Путіна до переговорів
Володимир Зеленський назвав мету наступу в Курській області — створення буферної зони на території РФ. І пояснив, що це потрібне для досягнення "справедливого миру".
"Зараз основне завдання наших оборонних дій загалом — знищити якомога більше російського потенціалу, потенціалу війни, і проводити максимум контрударної роботи. Зокрема це і створення буферної зони на території агресора — наша операція в Курській області. Все, що завдає втрат російській армії, російській державі, їхній оборонці та їхній економіці, — все це допомагає нам не допускати розширення війни та наближати справедливе закінчення цієї агресії. Справедливий мир для України", — повідомив він українцям у відеозверненні увечері 18 серпня.
Питання, звісно, в тому, чи можна здійснити ці плани. Тобто чи є реалістичним завдання створити буферну зону — і чи примусить це Путіна до "справедливого миру".
Де пройде межа буферної зони
Буферна зона — це досить конкретний термін. З одного боку, він означає, що метою наступу є не якісь об'єкти типу Курської АЕС, а території. Чим далі від державного кордону пройде межа буферної зони, тим краще.
З іншого боку, заява про буферну зону підтверджує, що наступ на Курщині — це точно не рейд. Сенс рейду в тому, щоб проникнути на ворожу територію, завдати там ворогові максимальної шкоди і потім повернутися зі здобиччю. Сенс буферної зони в іншому: взяти шматок ворожої території під свій контроль, закріпитися там, окопатися та захиститися артилерією, дронами та силами ППО.
Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський на засіданні Ставки 15 серпня повідомив, що з початку наступу, тобто з 6 серпня, українські війська просунулися на 35 км, взяли під свій контроль 1150 кв. км території РФ та 82 населених пункти. Згідно з картою DeepState, на вечір 18 серпня в Курській області РФ сумарна площа території, контрольованої ЗСУ, та сірої зони склала 1195 кв. км.
Багато це чи мало, з погляду завдання створення буферної зони? Відповідь така: поки що завдання виконано менш ніж на чверть. Щоб говорити про повноцінну буферну зону, потрібно взяти під свій контроль щонайменше п'ять прикордонних районів Курської області. Якщо йти зі сходу на захід, це Бєловський, Суджанський, Кореневський, Глушковський та Рильський райони. Їхня сумарна площа 5220 кв. км. На цій території розташовано 370 населених пунктів, згідно з переписом 2021 року в них проживало 105 тисяч осіб.
18 серпня британська газета The Guardian розповіла, що нинішній наступ — це лише перший етап. Про це їй повідомив начальник Сумської міської військової адміністрації Олександр Дрозденко.
"Дрозденко сказав, що він брав безпосередню участь у плануванні операції, але заприсягся зберігати таємницю", — пише The Guardian і далі цитує Дрозденка: "Ми бачимо лише частину цієї операції, у майбутньому ми побачимо кілька етапів".
Хоча Дрозденко не надав більше інформації, продовжує газета, є ознаки того, що Україна запровадила нову тактику, щоби спробувати захопити більше російської території. У неділю вранці українські повітряні сили опублікували відео, на якому видно, як у мості у Званному через річку Сейм у Курській області створюється дірка.
Декількома днями раніше ще один міст через Сейм був зруйнований внаслідок української повітряної атаки на північ від райцентру Глушкове. Вранці 19 серпня російські військори повідомили, що ЗСУ зруйнували в Карижі третій (останній) міст через Сейм у Глушковському районі.
"Знищення трьох мостів через Сейм у Глушковому, Званному та Карижі ускладнить російське зміцнення ділянки землі на захід від нинішньої зони вторгнення та покращить перспективи України захопити цю землю, якщо її просування продовжиться", — припускає The Guardian.
Російські сайти вже розповідають про нові перспективи ЗСУ: "Якщо третій міст справді зруйнований, значить, у російської армії не залишилося повноцінного шляху для відходу на північний берег. Тепер ЗСУ погрожують оточити російські сили, що стоять уздовж кордону. Змусивши їх відступити, ЗСУ зможуть швидко зайняти весь простір між рікою і кордоном. По-перше, це просто дуже велика територія. По-друге, українські військові отримають хороший оборонний рубіж по річці Сейм. Глобально це дозволить їм або намагатися далі йти до Рильська і зрізати взагалі весь виступ на кордоні, або впевнено оборонятися по річці та перекинути сили на інші ділянки".
Наразі ЗСУ відкрили собі можливість не поспішаючи, мінімізуючи свої втрати, взяти основну частину Глушковського району. А далі може настати черга Рильського району. Тому завдання створення буферної зони з п'яти прикордонних районів цілком здійсненне. Однак це точно не легке завдання, адже потрібно не лише взяти цю територію під контроль (а це теж не просто), а й окопатися там та створити повноцінну лінію оборони.
Три етапи для Путіна
Чи підштовхне це Путіна до "справедливого миру"? Хоч як парадоксально, але це, мабуть, єдиний спосіб примусити Путіна до переговорів.
Фактично ЗСУ скористалися і продовжують користуватися самовпевненістю Путіна. Він самовпевнено вважав, що українсько-російський кордон — це щось подібне до системи "Ніпель": в один бік (український) він пропускає війська, а в інший (російський) — ні. Тому він легковажно зняв війська з кордону та перекинув їх на фронт на українській території.
Наш наступ на Курщині — це для Путіна перший етап розплати за самовпевненість. На цьому етапі він сподівається, що можна вибити ЗСУ з Курської області швидко та малими силами. Цей етап закінчиться тоді, коли Путін зробить Курську ділянку фронту безумовним пріоритетом та перекине туди значні сили з інших ділянок.
На другому етапі ЗСУ на Курщині перейдуть від наступу до оборони. Ймовірно, Путін усіма силами намагатиметься витиснути наші війська зі своєї території. У найгіршому випадку йому це вдасться. У кращому — встановиться стійка лінія фронту з використанням природних елементів рельєфу. Наприклад, на заході області вона може проходити річками Свапа, Сейм і Снагость, які відсікають основну частину Хомутовського, Рильського та Глушковського районів.
А третій етап — це консультації (за допомогою посередників) щодо переговорів. До Курського наступу ЗСУ Путін зображував із себе гарячого прихильника мирних переговорів, але висував завідомо неприйнятні умови. Так, два місяці тому він заявив, що Росія "хоч завтра готова сісти за стіл переговорів", але для цього, за його словами, "українські війська мають бути виведені з усієї території нових російських регіонів, Київ має заявити про відсутність планів вступити до НАТО", і ще він зажадав гарантувати скасування санкцій проти Росії, "денацифікацію, демілітаризацію та без'ядерний статус України".
Він міг би грати в цю гру ще багато місяців і погоджуватися лише на такі переговори, на яких би обговорювалася капітуляція України. І тут на нього не вплинули б ані переможець листопадових президентських виборів у США (чи то Дональд Трамп, чи Камала Харріс), ні Сі Цзіньпін і Лула да Сілва, ні власний народ, який прагнув продовження війни.
Жодних способів змусити Путіна до переговорів не було. За винятком одного — саме того, що його реалізували ЗСУ на Курщині.
Після 6 серпня Кремль різко змінив свою позицію. Він уже не агітує за переговори. 12 серпня Путін назвав переговори неможливими. Але це лише визнання того, що він не може вести колишню пропагандистську гру.
До 6 серпня в риториці Путіна та кремлівської пропаганди регулярно звучало формулювання про те, що домовлятися про мир потрібно з урахуванням "реалій на землі", або "реалій на полі бою". Це означало, що він готовий обговорювати лише те, на які поступки погодиться Україна, щоби заморозити війну на нинішній лінії фронту.
Після 6 серпня це формулювання про "реалії на землі" зникло з російського офіційного лексикону, ніби його ніколи і не було. Тому що Путін категорично не хоче визнавати "реалії на землі" з лінією фронту посередині Курщини.
З тієї ж причини опинилися в дурній ситуації автори китайсько-бразильського мирного плану, який називається "Загальні домовленості між Китаєм та Бразилією щодо політичного врегулювання української кризи". Для Китаю та Бразилії вторгнення Росії в Україну не було війною, це була лише "українська криза". Тепер Сі Цзіньпін і Лула да Сілва опинилися перед вибором: чи то писати план політичного врегулювання "української та російської кризи" і повторити там заклик до "всеосяжного припинення вогню", чи назвати війну війною і запропонувати обом сторонам вивести свої війська з чужої території.
Якщо ЗСУ зможуть закріпитися на Курщині, то Путін вперше матиме реальну потребу в переговорах. Затягувати війну означатиме для Путіна затягувати свою власну ганьбу. А українські війська на території РФ — це саме ганьба Путіна, причому і на міжнародній арені, і всередині країни.
Раніше Путін чекав, що Київ обіцятиме йому всілякі поступки, аби російські війська зупинилися. Тепер він сам опинився перед перспективою обіцяти Києву поступки, аби українські війська пішли зі своєї буферної зони на Курщині.
І тут на Путіна можуть вплинути і майбутній наступник Джо Байдена у кріслі президента США, і Китай із Бразилією, і навіть настрої у російському народі, особливо в прикордонних областях з Україною.
Без Курської офензиви ми б нічого подібного не обговорювали.
