Якщо комусь потрібні докази, що глобальні правила гри змінилися, то може подивитися на Туреччину. На відміну від Дональда Трампа, який поки що лише мріє про "Велику Америку", Реджеп Тайіп Ердоган уже невпинно реалізує свій план розширення військової присутності в Азії та Африці
Найнаочнішим свідченням успіхів Ердогана стали події в Сирії два місяці тому, коли угруповання "Хайят Тахрір аш-Шам", яке базувалося в Ідлібі біля кордону з Туреччиною і спиралося на турецьку підтримку, за 11 днів покінчило з режимом Башара Асада, спочатку взявши Алеппо і далі дійшовши до Дамаска. Зараз Сирія фактично перетворилася на турецький домініон або, як мінімум, на військового союзника Туреччини, і це має два важливі наслідки.
По-перше, сирійсько-ізраїльський кордон – це тепер фактично турецько-ізраїльський кордон. Нагадаємо, що Ізраїль окупує сирійські голанські висоти з 1967 року. Після падіння режиму Асада армія Ізраїлю увійшла до буферної зони навколо Голанських висот, і ізраїльські танки опинилися за 25 км від Дамаска. Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан зажадав від Ізраїлю припинити окупацію Голан. 6 січня газета The Jerusalem Post повідомила, посилаючись на звіт, підготовлений експертами на замовлення ізраїльського уряду, що Ізраїль має підготуватися до прямої конфронтації з Туреччиною, потенційно небезпечнішим ворогом, ніж Іран.
По-друге, в Ердогана з'явилася можливість провести військову операцію проти курдської автономії на північному сході Сирії (у Західному Курдистані) під приводом її зв'язків із Робітничою партією Курдистану, яка вже 40 років веде збройну боротьбу проти турецької влади в Північному Курдистані (на південному сході Туреччини). Як нагадує катарський телеканал Al Jazeera, Туреччина вже має військові бази на півночі Сирії, поблизу держкордону. Вони мають захищати країну від курдських формувань.
4 лютого новий лідер Сирії Ахмед аш-Шараа прибув до Анкари, де зустрівся з Ердоганом. Аш-Шараа заявив, що країни працюють над спільною стратегією "протидії загрозам безпеці в регіоні" та "над створенням стратегічного партнерства". Турецький лідер сказав, що обговорювали спільну боротьбу з курдськими загонами на північному сході Сирії, а також виведення армії Ізраїлю з Голанських висот.
Того ж дня низка медіа повідомили, що сторони розробляють оборонний пакт. Агентство Reuters розповіло, що завдяки цьому пакту Туреччина зможе створити свої військові авіабази в центральній Сирії, використати сирійський повітряний простір у військових цілях та взяти на себе провідну роль у навчанні військ нової армії Сирії. Одне з джерел агентства уточнило, що можливими місцями розташування авіабаз є військовий аеропорт у Пальмірі та авіабаза сирійської армії T4 біля селища Тіас.
Обидва населені пункти знаходяться в провінції Хомс у центрі країни, за 60 км один від одного. Наразі тамтешні військові об'єкти належать ВПС Сирії. Але раніше цих базах спостерігалася російська присутність. Зокрема, російська авіація використовувала Тіас як аеродром підскоку.
Джерело Reuters пояснило, що Анкара хоче створити там бази як послання курдським бійцям на північному сході Сирії, відомим як Загони народної самооборони (YPG). Туреччина загрожувала військовим наступом на YPG, але утрималася, оскільки тривають переговори щодо долі курдських сил. Інше джерело, чиновник турецького міністерства оборони, повідомило Reuters, що наприкінці січня турецькі та сирійські військові делегації обмінялися думками про те, "що можна зробити у питаннях оборони та безпеки, особливо у спільній боротьбі з терористичними організаціями, які загрожують як Сирії, так і Туреччині". "Наші зустрічі продовжаться в рамках потреб, які виникнуть у майбутній період", — додав він.
Турецька газета Türkiye напередодні приїзду Аш-Шараа до Анкари писала, що Туреччина розмістить на двох нових базах у Сирії 50 винищувачів F-16, "щоб запобігти будь-яким атакам, які можуть завдати шкоди суверенітету країни, поки не будуть сформовані сирійські ВПС". Звісно, це сигнал не лише курдам.
"Анкара має намір відігравати важливу роль у новій Сирії, заповнюючи вакуум, залишений головним регіональним прихильником Асада Іраном, — зазначає Reuters. — Розширення турецького впливу може спровокувати суперництво з арабськими державами Перської затоки та стати проблемою для Ізраїлю".
Також Туреччина бачить у Сирії свій економічний додаток. Як зазначає Al Jazeera, турецькі транспортні та виробничі компанії все частіше розглядають плани розширення у Сирії.
Посилення турецьких позицій у Сирії відбувається на тлі ослаблення російських та американських позицій. Поки що Росія зберігає військово-морську базу в порту Тартуса та авіабазу поряд із портом Латакія. Обидві знаходяться на березі Середземного моря, більш ніж за 150 км від Тіаса і Пальміри. Доля російських баз зараз у руках Ердогана, і для нього це розмінна монета в геополітичних торгах із Путіним.
США мають у Сирії базу Аль-Танф біля кордону з Йорданією та Іраком. За даними Пентагону, станом на грудень 2024 року в Сирії було приблизно 2 тис. американських військових. 5 лютого телеканал NBC News повідомив, що Трамп та наближені до нього чиновники висловили зацікавленість у виведенні всіх американських військ із Сирії, і це спонукало Пентагон розробити плани повного виведення через 30, 60 чи 90 днів. "Ми ухвалимо рішення з цього приводу. Ми не втручаємося, ми не залучені в Сирії. Сирія — це свій безлад. У них там достатньо проблем. Їм не потрібно, щоб ми були втягнуті в кожну з них", — так 30 січня Трамп відповів журналісту, який запитав його про виведення військ США з Сирії.
Від Іраку до Лівії
Туреччина має військові бази не лише у Сирії, а й у кількох інших країнах Азії та Африки. Зокрема, ще 2007 року Туреччина підписала угоду з Іраком, яка включає дозвіл турецької армії переслідувати бойовиків Робітничої партії Курдистану на півночі Іраку. З того часу Туреччина отримала в Іраку безліч військових баз із загальною чисельністю військовослужбовців до 10 тисяч. Наприкінці грудня 2023 року Ердоган заявив: "До приходу весни ми завершимо інфраструктуру наших новостворених баз (на півночі Іраку) і зробимо так, що терористи не зможуть ступити до цього регіону". Він наголосив, що за останні роки Анкара збудувала сотні кілометрів доріг на півночі Іраку для постійних баз Туреччини в регіоні. "Ми здійснюємо таку ж діяльність у нових місцях, які ми контролюємо", — додав він.
У 2014 році Туреччина домовилася про створення військової бази у Катарі у Перській затоці. У листопаді 2019 року Ердоган повідомив, що будівництво бази завершено. Там розміщено 5 тисяч турецьких солдатів. У липні 2024 року Туреччина посилила свою присутність у Катарі: туди вирушили два турецькі патрульні кораблі і шість винищувачів F-16.
Крім того, за останні 10 років Туреччина зміцнилася як мінімум у трьох африканських країнах: Сомалі, Чаді та Лівії. У 2017 році було відкрито базу TURKSOM у столиці Сомалі Могадішо. Там розміщено 2 тисячі турецьких солдатів. При цьому компанія Turkish Petroleum отримала право розвідувати нафту біля берегів цієї країни. У вересні 2024 року агентство Bloomberg повідомило, що Туреччина хоче створити в Сомалі полігон для випробування балістичних і космічних ракет. Програма балістичних ракет Анкари вимагає випробувань на великій відстані, а розташування Сомалі на східному краю материкової Африки ідеально підходить для стрілянини у напрямку Індійського океану, сказали джерела агентства. За їхніми словами, оскільки ця країна розташована на екваторі, вона чудово підходить також і для майбутнього космодрому.
28 листопада 2024 року уряд Чаду оголосив про розрив військової угоди з Францією. Французьким військовим довелося залишити цю африканську країну. Військова база Фая-Ларжо біля кордону з Лівією була передана армії Чада 26 грудня 2024 року, а військова база Абеше біля кордону з Суданом — 12 січня 2025 року. Останні французькі військові покинули країну 31 січня. Замість них обґрунтовуються турки. Міжнародне радіо Франції (RFI) повідомило у своєму репортажі, що турки вже присутні на базі Файя-Ларжо і невдовзі можуть з'явитися і в Абеше. Втім, це означає військову присутність у справжньому сенсі. Там знаходяться швидше технічні фахівці, які відповідають за впровадження безпілотних літальних апаратів Bayraktar, придбаних Чадом.
"Туреччина стає все більш привілейованим партнером африканських армій. Природа не терпить порожнечі, і Туреччина, що має великі амбіції в Африці, впевнено заявляє про себе в багатьох країнах. Сила Анкари полягає в пропозиції "все включено": військова техніка від її висококонкурентних компаній, таких як Bayraktar для безпілотників або Otokar для бронетехніки, фінансування, навчання та повітряні перевезення. За останні роки Turkish Airlines відкрила десятки напрямків до Африки", — констатує RFI.
У січні 2020 року турецькі війська почали розміщуватись у Лівії. У лютому 2021 року видання Independent Türkçe повідомило, що турецькі збройні сили мають військовий контингент на авіабазі Аль-Ватія на заході Лівії, неподалік кордону з Алжиром і Тунісом. Роботи щодо розширення бази призвели до припущень, що там можуть бути розміщені турецькі винищувачі F-16. Для захисту бази використовують зенітно-ракетні комплекси середньої дальності MIM-23 Hawk XXI PIP3, також поставлені Туреччиною.
У цій країні також зрозумілий економічний інтерес Анкари. Півмісяця тому міністр нафти та газу Лівії Халіфа Реджеб Абдулсадек підтвердив, що Лівія зацікавлена у створенні стратегічного партнерства з Туреччиною в галузі енергетики. "Ми оголосили тендер на розвідку нафти і газу в нашому регіоні. Ми маємо безліч спільних проектів", — зазначив він.
Давно відомо, що Ердоган мріє про побудову "тюркського світу". І ці плани реалізуються. Примітно, що у жовтні минулого року міністерство освіти Туреччини внесло зміни до шкільної програми. Тепер термін "Центральна Азія" замінять "Туркестаном" у рамках нового підходу до історії. Ердоган наголосив на важливості єдності тюркського світу: "Ми працюватимемо пліч-о-пліч, щоб зробити майбутній період епохою тюрків, поширюючи наше бачення "Століття Туреччини" на Організацію тюркських держав".
Але, бачимо, його плани цим не обмежуються. Він хоче стати новим центром сили у значно більшому регіоні. Звісно, Туреччина ще не може конкурувати за геополітичною вагою із США та Китаєм. Але з Росією чи, скажімо, лідерами Євросоюзу — вже цілком.
