На кожній новій захопленій території російські окупанти розігрують однаковий спектакль: влаштовують псевдореферендум, покликаний засвідчити лояльність до Кремля «трофейного» населення. Не важливо, чи це відбувається в умовах гібридної агресії, як у Криму та на Донбасі у 2014-му, чи відкритої – як на Херсонщині та в Приазов’ї у 2022-му. Вірити намальованим цифрам результатів, як і добровільній участі статистів під дулами автоматів, немає жодних підстав.
Натомість справжнім актом волевиявлення людей в окупації були громадянські акції: масові, стихійні, щирі та ризиковані. У перші тижні, коли це ще було можливо, люди самоорганізовувалися і добровільно виходили, аби засвідчити своє прагнення бути в Україні та залишатися українцями.
Це вже потім репресіями і терором окупантам вдавалося заглушити голос публічного протесту. Опір, ніколи не припиняючись, переходив до інших, підпільних форм боротьби.
Кінець квітня – знаковий час в історії громадського спротиву окупації. У 2014 році тоді пройшов останній мітинг за єдність України в Донецьку. У 2022-му – востаннє за час окупації люди вийшли на протест у Херсоні.
За збігом обставин, дати початку та завершення цих акцій у 2014-му і 2022 роках майже однакові. У Донецьку люди почали виходити 4 березня, а востаннє зібралися 28 квітня, коли ходу за єдність та мир атакували «тітушки», які забивали активістів ледь не до смерті. У Херсоні перший великий мітинг пройшов 5 березня – на п’ятий день російської окупації. Востаннє перед визволенням херсонці вийшли на акцію 27 квітня. Того дня її з газом, пострілами та світлошумовими гранатами жорстоко розігнали російські загарбники.
Відкритий мирний спротив гібридній агресії протримався стільки ж, скільки й опір російським окупантам у ході повномасштабного вторгнення – два перші весняні місяці. І в Донецьку, і в Херсоні (на російськомовність яких дуже покладалися у Москві) акції за Україну збирали незвично велику кількість учасників.
І хоча захоплення міст на сході України у 2014 році відбувалося інакше, ніж через вісім років, але в результаті Донецьк так само опинився в окупації. Обласний центр захопила не регулярна армія, а завезені з Росії бойовики і спецназ, спільно з місцевими бандами «тітушок» та криміналітету. Чимало силовиків зрадили та перейшли на службу терористичним режимам, насадженим і спонсорованим Москвою. Та все ж масова підтримка єдності України донеччанами зіпсувала росіянам плани представити свою агресію як народне повстання.
У Херсоні вже наступного дня після окупації (2 березня) росіяни чули на свою адресу слова презирства і ненависті. А 5 березня жителі міста зібралися на велелюдний мітинг, який сколихнув Україну та був побачений світом. Саме в той день український протестувальник заскочив на російський БТР та ефектно проїхався з українським прапором. Російським окупантам надовго запам'ятається зустріч херсонців зі словами:
«Фашисти, фашисти!», «Домой – пока живой», «Зеленський – молодець, а Путіну – …здець». Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки нагадує про мужність і самопожертву звичайних українців, які своєю активною громадянською позицією засвідчили, що Україна – єдина, а зайдам з Росії тут не раді.
Донбас проти «ДНР»
4 березня дві молоді жінки Катерина Кострова та Діана Берг запросили донеччан вийти на акцію. Це було схоже на заклик прийти на Євромайдан у Києві, коли так само ніхто не знав, чи відгукнуться люди. І Донецьк вийшов: зібралися громадські активісти, бізнесмени, представники творчих професій, викладачі тощо.
Люди вийшли підтримати єдність України. Вже тривало захоплення Криму, і донеччани відчули, що схід може бути наступним. Маніфестанти були раді побачити, що мають багато однодумців. Здавалося, що тепер вони зможуть публічно засвідчити, що Донецьк хоче жити в Україні й цього буде досить. Проте мирні маніфестації майже відразу стали об’єктом жорстких атак нацькованого криміналітету.
Перший мітинг ще пройшов мирно, а вже на наступний день на активістів напали тітушки: пшикали газом, кидались яйцями, переслідували, хоча там були жінки з дітьми.
«4-5 березня ми виходили на мітинг як на свято. Ми відчували себе людьми, які взяли на себе відповідальність. 5 березня люди йшли з дітьми, – говорить Ігор Козловський, український учений-релігієзнавець, якого пізніше захопили бойовики. – Це був акт мужності. Можливо, ми не до кінця розуміли, що відбувається. Бо ми ще не знали, що всі органи влади і міліція були на тому боці. Вони нас здали».
Між 5 і 13 березня відбувається консолідація проукраїнських сил, які готові були боротися проти повзучої окупації регіону.
Колишній військовий, учасник Євромайдану в Києві Роман Світан розповідає про гібридне вторгнення Росії так:
«Політично розгойдати ситуацію через Партію регіонів не вийшло. Але вийшло, коли в березні-квітні в Донецьк зайшли десятки автобусів з ростовськими номерами. Сотні людей, деякі зі зброєю – ножами, бітами, пістолетами. Заходив кримінальний елемент російський, з кадровими військовими. Було російське ГРУ, була ФСБ, яка почала працювати раніше для «перековування» українських силовиків з СБУ, МВС. Хоча їх сильно вербувати і не треба було – після Якименка (ексголова СБУ – прим.) та Романова (ексначльник ГУ МВС в Донецькій області) ті вже набирали людей з баченням себе в Росії. Силовики практично здали Донбас під російських військових. Вторгнення основних мас росіян відбулося вже в серпні. Тоді як у березні-квітні були в основному ще диверсійно-розвідувальні групи, здебільше, ГРУ. А ФСБ працювала над вербуванням силовиків та політичної верхівки».
У Донецьку навіть народився спеціальний термін – «туристи». Містяни називали так росіян, яких завезли в місто путінські спецслужби для агресивних дій під виглядом «проросійських мітингувальників». Їх видавав чужий акцент, одяг та нетипова поведінка, а також черги біля пунктів обміну валюти.
Один з нападів у Донецьку стався 13 березня. Людей дуже сильно побили біля міліцейського автобуса. Був вбитий Дмитро Чернявський, який став однією з перших жертв гібридної агресії 2014 року. Того дня російські спецслужби перейшли до масового терору в Донецьку.
Зауважимо, що головними гаслами мирного протесту в Донецьку були «Єдина Україна» та «Ні – війні». А тим часом в Криму проукраїнські активісти проводили свої публічні акції. Під час акції «Жінки за мир» 40 тисяч кримчанок вишикувались вздовж вулиць з плакатами та з українськими і кримськотатарськими прапорами.
З перспективи сьогоднішнього дня тодішні заклики до миру активістів у Криму та на Донбасі виглядають пророчими. Адже російська окупація принесла на ці землі ніщо інше, як криваву війну. Через вісім років росіяни погнали примусово мобілізоване чоловіче населення ОРДЛО на бійню. Згодом така ж доля спіткала і кримчан. А питання: «де ви були вісім років?» слід переадресувати всім тим, хто не дослухався до голосу активістів за мир і єдність України.
Навесні 2014-го люди виявляли проукраїнську позицію, хоча вже знали, що ціною за це може бути свобода і життя. З одиночним мирним протестом в Криму 3 березня вийшов Решат Аметов. Він півтори години стояв навпроти будівлі Ради міністрів АРК у центрі Сімферополя, де його схопили, вивезли, а пізніше жорстоко вбили.
У Донецьку, вже коли в місті було небезпечно, люди знаходили різні форми для того, щоб заявити про свою позицію. Наприклад, збиралися в людному торговому центрі та співали гімн України, щоб якось вберегтися від несподіваної атаки завезених «тітушок».
Тетяна Дурнєва, активістка з Донецька, розповідає, як громадськість чинила мирний спротив в березні-квітні:
«Ми організували Комітет патріотичних сил Донбасу, робили заяви та зверталися до влади, зокрема, національної, з проханням допомогти нам у нашому спротиві. Проводили нічні акції з прикрашання вулиць українською символікою. Замовляли з інших регіонів, шили та поширювали прапори, адже їх критично не вистачало. Займалися організацією мітингів та консолідацією зусиль. Люди піднялися не лише в самому Донецьку. Друкували щотижнево газету «Говорит Донецк» накладом 100 тис. екземплярів та поширювали її також по області. Збирали гроші для постраждалих на мітингах, закуповували необхідне для військових, навіть організовували концерти для них. Поширювали листи підтримки, які отримували від студентів львівських навчальних закладів, організували вело-майдан і давали тисячі коментарів в ЗМІ. У нас щодня були іноземні журналісти, які могли дізнатися, що тоді відбувалося».
17 квітня був мітинг біля палацу Дитячої творчості. Він пройшов без нападів та постраждалих. Мітинг надихнув людей, адже вони йшли туди, прощаючись з рідними, як в останній раз. І так само, коли організатори закликали донеччан вийти 28 квітня, вони попереджали про велику небезпеку. Того разу їх побоювання справдилися. Під час руху колони на активістів ззаду напали «тітушки» та почали забивати людей палицями та залізними прутами. Правоохоронці не втручалися у побоїще.
Денис Казанський відразу після побиття мітингарів написав текст, який отримав широке поширення:
«Я багато разів бачив бійки, зокрема масові, але цього разу бійки не було. Було побиття мирної, беззбройної демонстрації агресивними озброєними людьми. Бридке, огидне побиття. Якщо залишити емоційні епітети за дужками, залишається лише констатувати – ми здобули урок. …Після цих трагічних подій я повірив, що Росія справді завжди хотіла знищити українську націю, як стверджують українські націоналісти. Після того, що я побачив за ці кілька днів, я більше не сумніваюся, що Росія завжди хотіла фізично знищити нас. Морила голодом, посилала до таборів, асимілювала свідомо – саме за українське походження».
Послідовники «русского мира» в Донецьку забивають палицями чоловіка з українським прапорцемПісля гібридно-кримінального загарбання сходу України для мільйонів його мешканців стало зрозуміло, звідки бралися «українські націоналісти», про яких десятиліттями з ненавистю розповідала Москва. Виявилося, що це звичайні українці, які вирішили чинити опір російським звірствам.
Брудну роботу з захоплення Донецька доручили криміналітету. Ігор Козловський розповідає, що під час перебування «на підвалі» він спілкувався з представниками так званої «ДНР», які щиро розповідали про організацію захоплення адмінбудівель в Донецьку та Макіївці:
«Були так звані «блатні», їм передали інформацію від «блатних» з Росії, і вони створювали групи. У Макіївці, мабуть, на 100% це були кримінальні злочинці, які захопили адміністрацію. Я фіксував ці розмови, що там були присутні росіяни, які гроші платилися. Важливо: це не були акції громадян України. Це були акції, сплановані Росією, з тим, щоб захопити цей регіон і створити тут больову точку для України».
19 квітня 2014 року було знайдено тіло викраденого з сусідньої Горлівки депутата міської ради Володимира Рибака. Перед тим, як його схопили і вивезли в невідомому напрямку російські бойовики, Рибак намагався повернути знятий прапор України на місце. За інформацією СБУ, вбивство здійснили за прямим наказом нині широко відомого російського терориста Ігоря Гіркіна. Так само 23 липня за синьо-жовту стрічку в рюкзаку вбито 16-річного мешканця Краматорська Степана Чубенка.
Одним з проявів спротиву окупації в Донецьку була акція Молитовний марафон. Щоденні спільні молитви на вулиці тривали з 4 березня і аж до 7 серпня. А в камерному форматі, в квартирах, його проводили до листопада. 17 учасників молитовного марафону пройшли крізь полон.
«Ми пережили різне: нас стріляли, нас заарештовували, нам різали намет, нас били, – розповідає Сергій Косяк, пастор та волонтер з Донецька. – Сім місяців щоденної молитви, коли вже лютував «НКВД ДНР». Коли вже були тисячі заарештованих патріотів. Вбивали вже за проукраїнську позицію, а у місто увійшов Стрєлков. …Цікаво, що останній український прапор у місті Донецьку, який був знятий, це прапор над нашим молитовним наметом».
Можливо, саме мирний протест, зокрема, в Донецьку, на який росіяни були змушені витрачати ресурс, врятував інші міста від швидкого захоплення. «Росіяни думали пройти Донбас швидко, але саме ці мітинги, на мою думку, поклали край реалізації проєкту Новоросія в 2014 році, коли хотіли відрізати Україну від виходу до моря, – говорить Леся Цибулько, ексрадник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. – Ми зупинили Росію в Донецькій та Луганській областях і дали можливість сформуватися всеукраїнському спротиву проти атаки Росії. Росіяни думали, що зможуть підняти місцеве населення. Натомість довелося везти мітингарів з Росії. І вони втратили час. Донецьк дав можливість Україні сформувати спротив».
Звісно, російська пропаганда перевернула ситуацію з ніг на голову, вона намагається нав’язати картинку «агресії України проти Донбасу». На жаль, російські наративи просочуються і в свідомість українців, які покладають відповідальність за російську окупацію на самих мешканців регіону. Тому так важливо свідчити про масовий мирний спротив окупації, потоплений в крові.
Цей спротив не зник безслідно. Він породив нову спільноту активістів та волонтерів. Багато з них переїхали на неокуповану територію, де діляться своїм досвідом, працюють в органах влади, займаються волонтерством, воюють з російським агресором. Наприклад, переїхав до Києва і художник з Донецька Сергій Захаров, який виражав свій протест проти окупації за допомогою вуличних графіті – карикатур на лідерів російських бойовиків, які захопили Донеччину. За це його викрали, побили, зламали ребра, імітували розстріл. Загалом Захаров провів у катівнях терористів півтора місяця.
Хто фашист і окупант?
У Херсоні перший мітинг проти окупації пройшов 5 березня 2022 року і був неочікувано багатолюдним. Учасники скандували росіянам: «Окупанти», «Домой, пока живой», «Слава воїнам ЗСУ!». Російські військові відкрили вогонь у повітря, але херсонців це не злякало. 13 березня вийшло ще більше людей: близько 10 тисяч. Місцеві мешканці оточували російську техніку та військових, скандуючи: «Русский солдат – фашист и оккупант».
На фоні багатотисячної стихії кілька десятків людей, яких вивели на мітинг з червоними прапорами на підтримку росіян, виглядали промовисто.
Коли херсонці виходили на мирні протести, вони знали про терор, але продовжували збиратися і навіть поводитися зухвало. 20 березня люди блокували машини окупантів.
А вже 21 березня мітинг на площі Свободи росіяни атакували світлошумовими гранатами. Херсонців труїли газом, відкрили вогонь у повітря. Наступні мітинги проти окупації відбулися 10 та 27 квітня. Їх загарбники також розганяли силою.
На мітингу 27 квітня було поранено жінку та хлопця. Окупанти випустили машину з гучномовцем, через який повторювали: «Мітинги, ходи, демонстрації – заборонені». При цьому найактивніших захоплювали. Навіть у такій атмосфері люди не боялися давати інтерв'ю українським ЗМІ. А сміливі журналісти, такі як кореспондентка 5-го каналу Валентина Федорчук, робили сюжет прямо з мітингу.
Деяких мітингувальників росіяни незаконно затримували і привозили в ізолятор тимчасового тримання херсонської поліції, куди також звозили захоплених волонтерів, ветеранів АТО, працівників правоохоронних органів.
У цій установі росгвардійці облаштували справжній концтабір. Тут вони утримували до тисячі людей. У Херсоні було ще три такі місця, а в окупованій частині області – 10. У них зафіксовані факти вбивств. Людина, яка була викрадена росіянами на початку весни, через кілька місяців була знайдена в річці з ознаками фізичних тортур.
Андрій Коваленко, начальник відділу протидії злочинам вчиненим в умовах збройного конфлікту Херсонської обласної прокуратури, в інтерв’ю «Радіо свобода» розповів, що лише на Херсонщині було зафіксовано викрадення 1200 людей. Повернуто з так званого «полону» понад 600, тоді як понад 500 лишаються ув’язненими російськими окупантами, або їх доля невідома.
Анастасія Пантелєєва, аналітик Медійної ініціативи з прав людини, говорить, що в Херсоні відомо про три випадки вбивства під час тортур і ще шість випадків зафіксовані в області.
Ось як описував «теплу» зустріч з херсонцями один з рашистів Роман Хренов з руху Прилєпіна «За Правду»: «Наша команда заїхала в березні вперше у звільнене місто, але визволителям там були не дуже раді: показували різні непристойні жести, кричали прокляття і так далі, а коли в магазині уточнили чи беруть рублі, то на нас дуже криво подивився весь магазин».
Історик Артем Петрик вважає, що явище мирного спротиву в Херсоні зірвало плани ворога з проголошення так званої «Херсонської народної республіки».
Кадри з Херсона та інших міст, на яких російські війська закидають гранатами та стріляють в беззбройних українських мітингувальників, промовисто показали світові, що це Росія уособлює агресивний фашистський режим. Натомість, коли в 2014-му і 2022-му Україна визволяла окуповані міста, нічого подібного не відбувалося – ані проросійських мітингів, ані їх розгонів, ані катівень з тортурами струмом.
Мирний спротив проти окупації був і в інших містах українського півдня. Зокрема, у Новій Каховці, Генічеську, Мелітополі, Каланчаку, Новоолексіївці, Бердянську, Приморську. 2 березня вишикувалися в колону і не допустили в місто окупантів мешканці Енергодара. Так само, спротив чинили і в містах півночі та сходу. У відповідь росіяни в окупованих містах незмінно вдавалися до насильства. Наприклад, за повідомленням Генпрокуратури, 6 березня в Новій Каховці окупанти вбили беззбройного маніфестанта, ще семеро отримали поранення.
А от українську армію, коли та заходила в Херсон та область, а раніше – визволяла північні регіони та Харківщину, навпаки зустрічали з щирою радістю – як армію визволителів. Українських військових оточував щасливий натовп, аби потиснути руку та подякувати.
Контраст поведінки херсонців у березні та в листопаді 2022 року, коли в місто зайшли спершу ворожі, а потім і свої війська назавжди залишиться промовистим свідоцтвом, адже він добре задокументований на відео. Цей контраст розвіяв кремлівську брехню про так званий «референдум», який показував рівень підтримки Росії буцімто на рівні 87% по Херсонщині.
Навіть з’явився анекдот про те, що українці зустрічали і російську і українську армію однаково. Як саме однаково? З українськими прапорами!
