[xvalue_foto1]За минулі дні прізвище німецького президента Штайнмаєра стало, напевно, найбільш згадуваним в українському інформпросторі. Дедалі очевиднішими є активні спроби Росії використати надмірні сподівання української влади на скликання Нормандського саміту та дотиснути Україну, змусивши її прийняти російське бачення врегулювання – політичні зобов’язання України в обмін на московські обіцянки безпеки. Реальну вартість цих обіцянок, думаю, роз’яснювати не варто.
Між тим розігріте суспільство потребує відповідей на низку запитань. Перш за все – про те, що ж таке формула Штайнмаєра і чому Росія наполягає на її фіксації "на папері".
Як ексучасник нормандських переговорів на рівні дипломатичних радників, наголошую: досі Україна ніколи не давала і не могла дати згоду на формулу Штайнмаєра. Наполягання Росії зафіксувати таке зобов’язання саме зараз – пряме тому підтвердження.
Зрештою, президент не мав конституційних повноважень документально погоджувати те, що потребує згоди Верховної Ради України. Адже йшлося про проведення місцевих виборів і введення в дію особливого режиму місцевого самоврядування, що потребує відповідних законодавчих змін.
"Формула Штайнмаєра" з’явилася як спонтанна пропозиція на той час глави німецького МЗС.
Ця формула пропонує певний напрям дискусії, який би міг додати ясності в інтерпретацію Мінських домовленостей – а саме про те, як набуватиме чинності на постійній основі закон про так званий "особливий режим самоврядування".
Не більше.
Але ідея фікс Росії ширша – змусити Україну виконати всю політичну частину Мінських домовленостей без створення безпекових умов та відповідно легалізувати контрольовані нею утворення в Донецьку та Луганську.
Логіка у них проста: фіксація "формули Штайнмаєра" означатиме, що є умови для місцевих виборів, проведення і визнання яких з боку ОБСЄ запускає на постійній основі особливий порядок місцевого самоврядування, тим самим легалізуючи присутність російської окупаційної адміністрації. Водночас Україна завжди наполягала, що формула Штайнмаєра може бути запущена лише у разі чіткої відповідності місцевих виборів демократичним принципам та після виконання умов, які містяться в статті 10 закону про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей – виведення всіх російських військ, роззброєння і невтручання незаконних збройних формувань у вибори, право голосування тимчасово переміщених осіб, діяльність українських політичних партій, свободу агітації тощо.
Йдеться про чистоту виборчого процесу, його відповідність стандартам ОБСЄ.
Минуле скликання парламенту запровадило запобіжники, аби захистити національні інтереси в умовах повного ігнорування Росією своїх зобов’язань відповідно до "Мінська".
Нині новий склад Ради має або підтвердити цю позицію – або ж Київ удасть, що ці передумови виконано, форсуючи проведення місцевих виборів на окупованих територіях уже наступного року, попри відсутність безпекових умов та інфраструктури для проведення виборчого процесу.
А це рівнозначно підриву національної безпеки.
То як варто діяти?
У відповідь на тиск Москви, Київ має запропонувати свій порядок денний для нормандського саміту.
По-перше, має бути відновлений принцип "спершу безпека". Має бути зафіксована чітка позиція України: без виконання безпекового компонента політичний процес є неможливим. Такий підхід підтримали лідери і під час останнього нормандського саміту у Берліні у жовтні 2016 року, в тому числі за участі російського президента.
По-друге, варто активізувати роботу над дорожньою картою, яка б надала послідовності й логічності крокам, які визначені трьома документами Мінських домовленостей. Якщо й допускати імплементацію формули Штайнмаєра, то лише у загальному контексті дорожньої карти з виконання Мінських домовленостей. Тобто треба діяти за принципом: немає дорожньої карти – немає формули Штайнмаєра.
Київ має бачити повну картину врегулювання.
До слова, розробка такої карти – це також рішення згаданого Берлінського саміту знову ж таки за участі Путіна. Завершити її тоді не вдалося через свідоме затягування з боку Москви, яка розуміла, що це виб’є в неї з рук можливість висмикувати вигідні їй положення з Мінських домовленостей та нав’язувати Україні їх виконання.
По-третє, ми маємо підтвердити принцип "нічого не погоджено, поки все не погоджено".
По-четверте, проведення саміту не має обумовлюватися односторонніми вимогами лише до України.
Та перший принцип є головним, і він також означає: жодних виборів без безпеки. Адже йдеться про життя людей, які беруть у них участь, в тому числі як виборці.
Хто має забезпечувати їхню безпеку? Очевидно, що не місцеві незаконні формування. Так само Росія не допустить присутність українських сил безпеки. Тому варто працювати над посиленням міжнародної присутності на окупованих територіях, що одночасно гарантувало б відсутність там російських військ.
Президент Зеленський, прагнучи активізувати мирний процес, слушно наполягає на проведенні нормандського саміту. Але це не має бути саміт заради саміту, за який Україна заплатить надвисоку ціну. Прагнучи максимально швидко відновити територіальну цілісність, маємо пам’ятати про збереження суверенітету України, про недопущення її федералізації.
Розв’язавши донбаське рівняння, ми не маємо створити значно більшу проблему для всієї країни.
Форсуючи фіксацію формули Штайнмаєра, Москва продовжує розставляти пастки, оскільки не полишає плани федералізувати Україну. Так, у Кремлі вже натякають про "сядемо, напишемо та зійдемося посередині", але посередині буде максимально широка автономія для Донбасу, що далі нав’язуватиметься всій Україні.
У той самий час Кремль посилює загравання з Заходом, маніпулюючи ключовими лідерами, особливо Еммануелем Макроном, та відволікаючи увагу Сполучених Штатів тамтешніми внутрішньополітичними розборками. Так само Росія продовжує грати на посилення розбіжностей всередині України.
За таких умов Москві не треба буде просувати свої політичні проєкти, бо роз’єднана Україна все одно буде слабкою і контрольованою.
Кажуть, що президент вміє дослухатися до порад; саме таку мету має цей текст. Адже уникнути найгіршого – в інтересах усієї держави.
Автор: Костянтин Єлісєєв, дипломатичний радник президента України (2015-2019 роки)
