Історія – панянка химерна і примхлива. Часом вона втинає такі речі, які не вкладаються в суто раціональні розмірковування. А часом сумирно крокує битим шляхом прорахованих алгоритмів подій. Але в усіх випадках – хоча Гегель колись і зронив, що, мовляв, історія навчає лише того, що вона нічого не навчає, – освоювати й засвоювати історичний досвід потрібно.
Отже: час дії – жовтень 1940 року. Місце дії – Балкани. Учасники дії – спершу Італія та Греція, потім – основні та нові європейські учасники Другої світової війни. Наслідок… Але про наслідок (точніше, наслідки) згодом.
Утім, почати оповідь про цей сюжет історії варто з літа 1940-го.
…10 червня 1940 року Італія вирішила і собі скористатися з перемог Третього Райху на європейських фронтах. Вона оголосила війну Великій Британії та Франції; Муссоліні, схоже, вважав, що відтепер його війська зможуть легко захоплювати ті чи інші території та цілі країни, приєднуючи їх до «великої середземноморської імперії», спадкоємиці Давнього Риму. Проте не все сталося, як гадалося. Від Франції дуче зумів за умовами перемир’я відхопити пару ласих шматочків, а от з Британією вийшло складніше.
Нагадаю. що тодішня Італія мала цілу низку колоній – Лівію, Сомалі й Еритрею в Африці, острови Додеканес в Егейському морі – та окупованих країн – Абіссінію (загарбана у 1935-36 роках) й Албанію (1939 рік). Лівія на сході межувала з номінально незалежним Єгиптом, де стояли британські війська та флот. Відтак уже 11 червня британці почали атаки на італійські сили, а 14 червня вони захопили форти Капуццо і Маддалена. За перші три місяці війни італійці втратили вбитими, пораненими та полоненими 3500 «багнетів», а британці – лише 150. Це була ганьба. Італія істотно посилила свої війська у Лівії, їх очолив маршал Родольфо Ґраціані. Він рушив свої війська на схід 13 вересня, а 16 вересня вони зайняли Сіді-Баррані та зайняли оборону. Британці ж відступили до Мерса-Матруха, внаслідок чого між ними й італійцями утворився розрив у 80 миль, активні бойові дії припинилися.
Успішнішими для Італії були бойові дії у Східній Африці. На початку липня 1940 року італійці почали просування з Ефіопії вглиб Судану та Кенії. У Судані вони зайняли місто Кассала, втративши понад 500 «багнетів» і 6 танків. У липні ж удалося захопити частину Кенії, а у серпні – британське Сомалі. На цьому італійці зупинилися та перейшли до оборони: ізольованим військам, які відчували нестачу пального, боєприпасів і запчастин до бойової техніки, генштаб наказав чекати на поразку Британської імперії. Проте та не збиралася здаватися, ба більше: на осінь 1940 року з африканців сформували в Кенії 6 піхотних бригад (2 з них із бронетехнікою), а до Судану перекинули дві індійські піхотні дивізії. На додачу до цього, в Еритреї й Абіссінії почали активно діяти партизани, яких постачали зброєю та боєзапасами британці.
За цих обставин Муссоліні вирішив розв’язати невеличку переможну війну в межах Другої світової, щоб, по-перше, реабілітувати своє військо, по-друге, відволікти британські сили з Африки, по-третє, довести Гітлеру свою геополітичну значущість. Мішенню була обрана Греція. Загарбана Албанія, розташована з іншого боку Іонічного моря неподалік від Італії, мала стати зручною базою для розгортання операції. 15 жовтня 1940 року в Римі на нараді командування війська обговорили план наступу на Грецію. Метою операції був швидкий прорив фронту, розгром грецької армії та захоплення теренів Епіру для подальшого руху на Афіни і Салоніки. Паралельно мусила відбутися висадка морського десанту на острів Корфу, а досить потужна авіація як із самої Італії, так і з Албанії мала підтримати наступ, паралізуючи та деморалізуючи грецький тил. Бойові дії почалися 28 жовтня («Мій фюрер, ми маршируємо!» - радісно доповів своєму колезі дуче; той, як переказують, тільки виматюкався). Окрім суто воєнного успіху, дуче і його маршали сподівалися на політичну кризу в Греції, де правив авторитарний диктатор Іоанніс Метаксас. В операції були задіяні два армійські корпуси (вісім дивізій), понад 160 танків, майже 700 гармат і 380 літаків. Підтримку з моря мали здійснити 54 великі кораблі і 34 підводні човни.
За чисельністю грецькі війська на кордоні з Албанією були втричі меншими. 2 піхотні дивізії, 2 піхотні бригади, кілька окремих піхотних батальйонів і 6 гірських батарей з 20 танками, 36 літаками та 220 гарматами. Тож у перші дні наступу кордон був перейдений, але греки швидко підтягнули 5 піхотних дивізій і кавдивізію та перенесли війну на територію Албанії. Це сталося 1 листопада. Другий удар був завданий 14 листопада. 21 листопада італійці почали загальний відступ і спробували влаштувати лінію оборони, проте їм це не вдалося, відступ тривав далі.
Натхненні подіями на італійсько-грецькому фронті, британські війська спершу незначними силами провели відволікаючу атаку на лівійському фронті, а потім 7-а бронетанкова дивізія обійшла італійські позиції і вдарила з тилу. 16 грудня італійці без бою залишили Ес-Саллум, Хальфайю і весь ланцюг фортів, збудованих на межі Лівійського плато. 22 січня 1941 року британці з мінімальними втратами взяли Тобрук. Отож план наступу військ Граціані на дельту Нілу та Суецький канал провалився. А на початку 1941 року партизани й африканські частини повністю очистили від італійських військ північно-західну частину Кенії.
На цьому призупинимо розгляд динаміки ситуації як на балканському, так і на африканських театрах воєнних дій фашистської Італії. Головне, як на мене, зрозуміло: італійська армія істотно поступалася – не за технікою, а за стійкістю та заповзяттям – не лише грекам і британцям, а й африканцям. Хоча, як показали подальші події, під німецьким командуванням вона могла непогано воювати… А окремі частини і без нього – рештки італійських формувань у Східній Африці трималися аж до кінця 1943 року! Проте на окремих частинах «нову римську імперію» не побудуєш. Поразки італійців могли призвести не лише до втрати Албанії та Лівії, а й до падіння дуче та руйнації Вісі Берлін-Рим-Токіо. Тому Третій Райх просто-таки змушений був надати екстрену воєнно-політичну допомогу Італії. А це було непросто.
Німеччині та її союзникам (Болгарії, Угорщині, тій же Італії) довелося впродовж квітня 1941 року пройти з боями Югославію та Грецію, а у другій половині травня здійснити десант на острів Крит. Німеччина виставила у цій операції 680 тисяч «багнетів», 1200 танків, 700 літаків; наслідком стало не лише фізична втома вояків, а і значна витрата моторесурсу танків і літаків, призначених для операції «Барбаросса» проти СССР. Африканський корпус генерал-лейтенанта (майбутнього фельдмаршала) Роммеля задіяв значно скромніші сили. Там було 350 танків, але переважно Pz III і Pz IV останніх модифікацій, теж попервах призначених для «Барбаросси». А головне, дата вторгнення до СССР була пересунута з 15 травня на 22 червня.
А це означає, що час наступальних дій зменшився на 38 діб коротких ночей і гарної теплої погоди, до осінніх дощів і раннього снігу. Можна було справді спокійно йти на Москву, Сталінград і Ленінград у літніх одностроях.
Перед Вермахтом після розгрому Першого стратегічного ешелону Червоної армії на Дніпрі не постав би Другий стратегічний ешелон. 77 дивізій з тисячами (щонайменше 7-8) танків, які стали його основою, у травні тільки почали висунення з глибинних округів.
Третій Райх завжди мав великі проблеми з пальним. Марші Вермахту Балканами та дії понад тисячі літаків «зжерли» чимало пального. Не було би цих маршів і витрат моторесурсу – вистачило б до Москви без зупинок.
А що було би, якби Роммель з його талантами очолив хоча би танковий корпус на східному фронті з тих самих дивізій, що рейдували Сахарою?
На додачу, за ці 38 днів було випущено понад 350 Т-34 і КВ, сотні МіГ-3, сотні Як-1, сотні Пе-2 (добовий випуск бойових літаків сягав до 40 штук). Знаний ас Покришкін писав, що полк, де він служив (на кордоні з Румунією), лише у середині травня почав перенавчання на МіГ-3. Сам Покришкін до 22 червня блискуче опанував цей літак, дехто добре опанував, більшість – не так добре, але теж опанувала. В іншому разі довелося би битися на І-16…
Майбутній маршал Москаленко: на початку травня тільки одержав документи для формування 1-ї протитанкової артилерійської бригади РГК. Одночасно почалося формування ще 9 таких бригад. Москаленко встиг сформувати та більш-менш навчити свою бригаду. З іншими бригадами було гірше, але принаймні половина з них брала участь у боях червня 1941 року.
Нарешті, у травні-червня 1941 року під виглядом «великих навчальних зборів» була проведена прихована мобілізація 800 тисяч «багнетів».
І всього цього позбавив фюрера його італійський колега, розпочавши «грецький похід» замість того, щоб відправити резерви до Північної Африки.
Утім, не лише цього. Ми ще не вели мову про Крітську операцію (20-31 травня 1941 року), яка довершила розгром Греції, завдала великих утрат британцям, а водночас фактично «стерла» елітну німецьку дивізію (йдеться про 7-му авіадивізію, яка реально була авіадесантною). Загалом загинуло понад 6000 «багнетів» із 22000 учасників операції. Люфтваффе втратило 147 літаків збитими та 73 (в основному транспортні) літаки внаслідок аварій при висадці 5-ї гірськострілецької дивізії на захоплені аеродроми.
У липні 1941 року під час розмови з командиром десантників генерал-лейтенантом Куртом Штудентом Гітлер заявив, що «час парашутистів минув» і категорично заборонив надалі використовувати повітрянодесантні частини у великих операціях. Отож було унеможливлене як захоплення острову Мальта – ключового пункту на британській комунікації Гібралтар-Олександрія, - так і висадка однієї чи двох парашутних дивізій у серпні-вересні 1941 року в глибокому тилу Червоної армії…
Важко, а радше й неможливо сьогодні сказати, чи сам Муссоліні додумався до «маленької переможної війни», чи хтось уміло зіграв на його честолюбці. Одне зрозуміло: учасники будь-якої «вісі зла» здатні підкладати один одному свиню й унеможливлювати загарбницькі плани своїх колег. Але може статися і так, що учасник однієї «вісі» підіграє учаснику іншої «вісі»; а стосовно «нормальних» держав слід пам’ятати, що навіть у дуже складних геополітичних розкладах може існувати простір для маневру.
