З Литвою проти Москви



Серед союзників, які підтримують Україну від початку війни з Росією, Литва – одна з найпослідовніших і найактивніших. Чи то під керівництвом президентки Грібаускайте, яка постачала зброю до України ще з 2014 року, чи її наступника – Науседи.

Цьому сприяють спільні сторінки історії українців та литовців. І мова не лише про середньовічне Велике Князівство Литовське, де навіть наша мова була офіційною.

Ще більшому зближенню сприяло спільне перебування під владою спершу Російської імперії, а відтак Совєтського союзу. Литовцям не треба довго роз’яснювати небезпеки російської загрози, вони, на відміну від багатьох інших європейців, надто добре знають їх з власної історії.

А ще литовці пам’ятали про тих українців, які допомагали їм відстоювати свободу від росіян у січні 1991-го. Тоді серед захисників телевежі у Вільнюсі, яку намагалися штурмувати совєтські війська, були і наші земляки. Тому допомога Україні актуальна для литовського суспільства.

Після початку масового вторгнення, Литва прихистила понад 50 тисяч біженців, що багато для тримільйонної країни.

У травні з ініціативи журналіста Андрюса Тапінаса почали збір коштів на купівлю для України «Байрактара». І зібрали за три дні! 8 липня безпілотник, який назвали «Ванагас», прибув до нас.

Здається, його назва обрана не випадково: «Ванагас» – псевдонім Адольфаса Раманаускаса, командира литовських партизан, їхнього Романа Шухевича. А серед тих, хто організовував купівлю і передачу Байрактара – міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас. Він за фахом історик і дослідник антисовєтського повстанського руху.

Боротьба українських та литовських партизан проти Москви після завершення Другої світової – ще одна спільна сторінка нашої історії. На жаль, тоді обидва повстанські рухи, хоч боролися проти одного ворога, робили це паралельно.

Але спроби об‘єднати зусилля з українського боку були.

Я вже розповідав про спільні акції із польським антисовєтським підпіллям, про рейди УПА на терени Словаччини у 1945-46 роках.

Чотири роки потому такий самий пропагандистський рейд спробували здійснити з метою налагодити контакт з литовським підпіллям. Відповідальним за підготовку акції призначено полковника Василя Галасу, тодішнього керівника ОУН на Волині, а раніше – одного з організаторів словацьких рейдів УПА.

Цього разу він теж написав спеціальні вказівки для учасників рейду, а також агітаційні матеріали. Звернення до народів Балтики оформили в листівку «Литовці, латиші, естонці!» українською та скорочений варіант російською мовами. Оскільки рейд мав проходити теренами Білорусі, створено окрему агітку «До білоруського народу».

Листівки проілюстрували чудовим дереворитом «Воля народам! Воля людині!» відомого художника підпілля Ніла Хасевича – «Бей-Зота». Основний наголос у заклику до народів Балтики робився на потребі налагодити співпрацю між визвольними рухами всіх поневолених СССР народів.

«Литовці, латиші, естонці! – писав Галаса. – Боротьбу ваших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно і мусимо ставити її в єдину розумну площину – площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених Москвою народів…

Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіснюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в'язницях і концтаборах та при всяких інших обставинах нав'язували з українцями дружбу і щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо і робитимемо так само».

У російському варіанті звернення читаємо: «Скріплюйте зв'язки з українським визвольним рухом. Спільним фронтом розвернемо наступ проти загального окупанта. Хай живе Антибольшевицький Блок Народів! Відгукніться таким самим чином на наш заклик».

У 1950 році не могло бути й мови про цілковите повторення досвіду рейдів 1945–1947 років з участю сотень вояків УПА, котрі протягом кількох тижнів проводили операції на території сусідніх держав.

Завдання налагодити зв'язок, пройшовши сотні кілометрів, і провести ефективну інформаційну кампанію на терені, насиченому ворожими силами, могла виконати тільки невелика мобільна група.

Таку групу сформував керівник Ковельської округи ОУН Василь Сементух – «Ярий». Дванадцять підпільників на чолі з провідником Камінь-Каширського району «Рибаком» так наповнили наплічники інформаційними матеріалами, аж не змогли взяти більше харчів. Крім уже згаданих листівок, взяли інші видання, зокрема один із ключових текстів українського підпілля «Хто такі бандерівці і за що вони борються?».

19 липня 1950 року група перетнула кордон з Білоруссю в Давидгородоцькому районі Пінської області. Щоб якомога швидше досягнути Литви, упівці рухалися конспіративно і протягом першого етапу рейду не проводили інформаційної роботи.

Проте вже дуже швидко зрозуміли: їхнє перебування не є секретом для совєцьких спецслужб, більше того, скидалося на те, що останнім відомо про завдання дістатися Литви. Раніше запланований рух на північ став неможливим через блокаду території військами білоруського МВД та МГБ.

Тому 22 липня командир змінив напрямок рейдування, а разом із тим відкорегував поставлені завдання. Повстанці повернули на схід і розпочали пропагандистську кампанію серед білорусів.

Звіт про цей рейд відтворює атмосферу акцій УПА в Білорусі. «До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: «Воля народам і людині!» уважно прослухали до 200 селян.

Після короткого мітингу зав'язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя... Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: «Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу». Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, по кілька разів забігав нам дорогу і нав'язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу».

Дійшовши до річки Прип'ять, повстанці, які на той момент відвідали вже 21 населений пункт, зокрема Турівського і Петриковського районів Поліської області, рушили додому.

1 серпня 1950 року вони перетнули кордон і незабаром повернулися на місце дислокації на Волині. Незважаючи на насиченість території ворожими військами, підпільникам вдалося уникнути збройних зіткнень. Але попри цей тактичний успіх, головна місія рейду – налагодження стосунків із балтійськими партизанами – залишилась нездійсненою.

Співпраця стала можливою через кілька років і за тисячі кілометрів від українських та литовських земель – у безкрайніх просторах Сибіру і Казахстану. Саме колишні партизани з України та Литви, хоч і без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише зламати диктатуру кримінальних в'язнів у сталінських таборах.

Повстаннями 1953-1954 років у Воркуті, Норильську, Кенгірі вони розвалили саму систему ГУЛАГу. Потім, у 1991-му, вони спільно зруйнували СССР.

Співпраця українців та литовців продовжується сьогодні. Народи, які разом протистояли совєтській імперії, нині разом стоять на заваді спробам Путіна відновити її. Я певен, що нам це вдасться – свобода переможе неволю, як це вже не раз було в історії.


ТОП-НОВИНИ ЗА ДОБУ

ЗДОРОВ'Я

ПОГОДА

СПОРТ

ВІДЕОСЮЖЕТИ

ФОТО / КАРИКАТУРИ

«    Серпень,2022    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31