Дедалі більше людей у світі розуміє: Росія не така, як усі.
Вона ніби випірнула у сьогоденні з агресивного минулого. Країна, яка нападає на сусідів, загрожує цілому світу, живиться страхом і в цьому бачить свою велич.
Коли Росія стала такою? Коли повернула не туди?
Спробуємо нині відповісти на це питання.
Декому з західних політиків для того, щоб зрозуміти наскільки неадекватною стала ця країна треба було на власні очі побачити руїни українських міст і сіл.
Відтак вони певні – поворот «не туди» стався 24 лютого 2022 року, коли Путін почав масштабний наступ на Україну з півночі, сходу та півдня.
Дуже зручна версія для тих, хто до останнього моменту продовжував втримувати приязні і ділові стосунки з Путіним.
Попри те, що минуло вже майже вісім років після окупації Криму, захоплення частини Донецької та Луганської областей, вбито тисячі людей і навіть не лише українців. Згадайте збитий російськими терористами пасажирський літак МН17.
Але поворот Російської Федерації в напрямку від нормальної країни, яка діє згідно міжнародних правил і норм, стався навіть не в 2014 році. Адже не того року вона вперше нахабно і відверто порушила міжнародне право, розв’язавши війну проти суверенної держави.
Згадайте агресію проти Грузії в 2008 році.
Хоча про свої цілі повернути Росії світову роль, а відтак відновити впливи на постсовєтському просторі Путін відверто заявив ще роком раніше на Мюнхенській безпековій конференції.
А в 2005-му, через кілька місяців після перемоги Помаранчевої революції, він заявив, що «розвал Совєтського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя».
Відтак Путін ніколи не приховував: ціллю його зовнішньої і внутрішньої політики є залагодити наслідки цієї «катастрофи», повернути світ у ситуацію до 1991 року.
То, може, Російська Федерація зійшла із демократичного шляху, обравши президентом Владіміра Путіна?
Безперечно, кагебіст на чолі держави особисто чимало доклався до її розвороту назад до СССР.
Тож 31 грудня 1999 року, відколи Путін керує Росією (спершу як виконуючий обов’язки президента, потім, президент, потім прем‘єр, а потім знову і вже довічно президент) – переломний момент в історії цієї країни.
Але не Путін визначає настрої суспільства – він радше пристосовується до них і користується ними.
А незворотні зміни від демократії в Росії почалися ще раніше.
Може, під час масових фальсифікацій і маніпуляцій на президентських виборах 1996 року? Так організували другий строк для Бориса Єльцина, а росіяни змовчали.
Та ні, ще раніше.
В 1994-му Кремль розв’язав криваву війну проти чеченців, які прагнули незалежності.
Тодішній президент РФ, який тоді для багатьох у світі ще асоціювався з боротьбою за свободу, той, хто зірвав комуністичний путч у Москві трьома роками раніше, той самий Борис Єльцин вирішив втопити у крові прагнення до свободи гордого кавказького народу.
Але ще перед цією війною президент Російської федерації, перед загрозою втрати своєї влади стріляв у власний народ.
В жовтні 1993-го у розпалі політичної кризи, конфлікту з російським парламентом, який оголосив про відсторонення його від виконання обов’язків керівника держави, Єльцин видав указ про розпуск законодавчого органу.
Небажання депутатів виконувати неконституційне рішення президента, підштовхнуло Єльцина до використання сили.
Парламент та його громадських захисників розстріляли з танків. За офіційними, ймовірно, заниженими, оцінками, загинуло півтори сотні людей.
Схоже, ці події стали останнім масовим протестом росіян проти зловживань влади, де вони виявили відвагу зупиняти силовиків.
З того часу усі інші акції непокори закінчуються масовими і майже безперешкодними арештами протестувальників.
Силовий розгін парламенту в жовтні 1993-го неоднозначно сприйняли в Росії та світі. Адже, з одного боку, це виглядало дико і жорстоко, але з іншого – політичні опоненти Єльцина – це комуністи та інші неприємні для демократів персонажі.
Можливо, заради подальшого демократичного розвитку й варто було з ними вчинити саме так?
Втім, ми бачимо, як перемога Єльцина у політичному протистоянні, отримана за допомогою танків, відвела Російську Федерацію з демократичною шляху.
В Україні схожу політичну кризу (протистояння між президентом та парламентом) розв’язали по іншому: достроковими виборами законодавчого органу і очільника держави. Президент Кравчук втратив владу, але Україна зберегла демократію.
Тим часом, «медовий місяць» росіян зі свободою закінчився за два роки. Цього разу він був довший, як у 1917-му, коли тривав від лютого до жовтня.
Далі рух країни розвивався по звичній для Росії колії згортання свободи: другий термін президентства Єльцина, друга війна проти Чечні і знищена вщент її столиця Грозний, обрання Путіна, яке виявилося довічним, війна проти Грузії, яка виявилася черговою, і війна проти України, яка стане для Росії таки останньою.
Українці переможуть, бо ми не просто не один народ – ми цілком інший народ.
Бо Україна – не Росія. Ми будуємо свою державу на фундаменті свободи, яка є базовим елементом нашого менталітету. Натомість Росія знову стає осердям світу несвободи на планеті.
На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.
Слава Україні!
