Українська молодь 1970-тих років – це дуже цікавий і водночас трагічний феномен існування юнаків і юнок відразу нібито у двох різних світах. Фізично – у світі радянського тоталітаризму, з якого через щільну «залізну завісу» ніяк не вибратися, і віртуально – в українському світі, який майже ніяк не перетинався з цим світом російського шовіністичного насилля й ідеологічного свавілля. Втім, вибратися все ж можна було, проте ціною відмови від українського у собі – чи то влившись у єврейську сім’ю та емігрувавши до Ізраїлю або США, чи то ставши ціною неабияких зусиль дипломатом або офіцером розвідки. Тут бували винятки. Киянин Володимир Огризко став радянським дипломатом, у перебудову відновив себе як українець і зрештою став навіть міністром закордонних справ України. Офіцер розвідки Володимир Різун, який наприкінці 1970-х перейшов на бік Заходу, довго називав себе росіянином, і тільки в 2014 році вповні відновив свою українську ідентичність (його дружина Тетяна – теж українка з Полтавщини). А скільки юнаків і дівчат 1970-х безповоротно втратили все українське?
Зі змішенням з посади першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, за якого українська мова все ж функціонувала навіть у партійних органах та розвивався україномовний книгодрук (у тому числі якісних перекладних книг) і приходом ставленика Суслова, «незабутнього» місцевого комуністичного антиукраїнського ідеолога 1970-х років Володимира Маланчука та запуском його «ідеологічних знахідок» тиск збільшився в рази.
Щоб нав’язати молодим радянське світосприйняття, в ті далекі часи тиск впливу ідеології на молодь підсилювали політінформації і політнавчання, присутність на яких для всіх вважалася обов’язковою. Аби примусити молоде покоління серйозніше підійти по планів комуністичної партії щодо виховання молодих будівників комунізму, були запроваджені ще й ленінські заліки.
Діючи витончено і по-єзуїтські, населення України відсікалося від можливості отримати достовірну і непрепаровану інформацію внаслідок неможливості альтернативного вибору джерел інформування і штучного звуження шансів почути щось відмінне від офіційної думки режиму.
Радянський режим у 1970-ті роки «ідеологічно пресував» молодь у трудових колективах, проводив ледве не через день комсомольські, відкриті партійні, чи профспілкові збори, на які молодих працівників зганяли у примусовому порядку. Причому молодих змушували ще працювати безоплатно «за того парня», мовляв, будьте патріотами.
А влітку своєрідною трудовою повинністю міської молоді була робота по декілька тижнів на полях в колгоспах або на кагатах. А також часто практикувалися виїзди в колгоспи на один день у вихідні, оскільки тільки так можна було хоч якось трохи закрити величезні прорахунки радянського режиму у сільському господарстві, а разом із тим – позбавити молодь частини вільного часу, коли в голову могли прийти вільні думки.
По державному радіо постійно крутилися «героїчні пісні» про Леніна та про комуністичну партію, про трудові «пориви» і «подвиги» робітничого класу, якому часто замість зароблених під час перевиконання плану грошей видавали копійчані грамоти.
А ввечері, о 21 годині в програмі «Время», можна було донесхочу надивитися брехливу «інформацію» про те, яких «видатних» здобутків в усьому добився Радянський Союз, з ким сьогодні зустрівся генсек ЦК КПРС Брежнєв, який з кожним роком говорив все менш і менш чітко. Цей увесь ідеологічний маразм накочувався на тебе величезними хвилями цунамі, і, закономірно, викликав стійке відторгненні і намагання хоч якось абстрагуватись від театру абсурду комуністичної дійсності часів «розвинутого соціалізму».
Таке абстрагування досягалося кількома головними методами.
По-перше, читання книг – у тому числі й заборонених і вилучених із бібліотек, нелегально написаних і виготовлених у «самвидаві» на друкарських машинках чи світлокопіювальних пристроях «Ера». Але це окрема велика тема.
По-друге, рок-музика у її різних видах і стилях. Ми збиралися на квартирах у друзів і слухали західні групи «The Beatles», «The Rolling Stones», «Led Zeppelin», «Deep Purple», «Uriah Heep», «The Animals», «Nazareth», «Rubets», «Black Sabbath», «Queen», «Pink Flyod», «Status Quo», «Space», «Slade», «Scorpions», «ABBA». Носили довге волосся, джинси і коли грали на гітарах, то здавалося, що все найкраще у житті попереду.
Окреме слово потрібно сказати і про польську музику, яка була доступною в Києві. Так, мій друг у будинку на вулиці Уманській, 35, якого звали Сергій, мав польське коріння і відповідно родичів у Польщі. Він отримував прямо звідти всі нові платівки. Можу пригадати, що серед них були співаки Czesław Niemen, Maryla Rodowicz, Marek Grechuta, групи «Skaldowie», «Czerwone Gitary», «Brebaut», «Alibabki», «No To Co», «Bajm».
Таким чином ми створи своєрідний «польський клуб», оскільки його сім’я за порадою родичів у Польщі виписувала польські тижневики «Polityka», «Perspektywy», «Kultura» та газету «Życie Warszawy». Польська музика й інформація з Польщі з перших рук давали можливість відійти від окупаційної радянської буденності. А оскільки в польській пресі (навіть партійній) досить часто з’являлися передруки з західних газет і журналів, вартість такої інформації було важко переоцінити. Що дуже важливо: і ця інформація, і музика не фільтрувалися Москвою.
Варто відзначити, що злам 1960-70-тих років без перебільшення був золотою епохою української рок-музики, в основному фольк-напряму, але не тільки. У ті часи в різних містах України почали з’являтися перші вокально-інструментальні ансамблі. Такі, як гурти «Смерічка» (Вижниця-Чернівці), «Еней», «Кобза» «Дзвони», «Березень», «Візерунки шляхів» (Київ), «Еврика», «Арніка», «Quo Vadis?», «Медікус» (Львів), «Ювентус» (Ужгород), «Світязь» (Луцьк), «Водограй» (Вінниця). Їхніми піснями заслухувалися, і це також був спротив політиці діючої влади в часи русифікації України. Хоча настання доби «маланчуківщини» завдало дуже сильний удар по українській рок-музиці та зумовило припинення існування багатьох гуртів, збіднення їхнього репертуару та змушений переїзд деяких українських виконавців в інші союзні республіки.
По-третє, не забуваймо про радіо. Повністю зрозуміти усю абсурдність і сюрреалістичність тогочасного життя в СРСР може тільки той, хто тоді там жив. Але остаточно дезінформувати населення у 1970-ті роки режиму Брежнєва заважала наявність у населення радіоприймачів, котрі ловлять короткі та ультракороткі хвилі. Лампові радіоли і транзисторні приймачі в СРСР явно порушили монополію влади на інформацію.
Особливо це стало зрозуміло, коли радянська промисловість освоїла масовий випуск якісних транзисторних короткохвильових радіоприймачів, таких як «Спідола», «ВЕФ», «Рига», «Меридіан» й «Океан», на які народні умільці легко ставили й УКВ-діапазон. Таким чином, технічний прогрес явно став на перешкоді ідеологічному мракобіссю «кремлівських старців».
Прилучення кожного до прослуховування «ворожих голосів» відбувалося по-різному. Одні, блукаючи просторами світового радіоокеану, випадково натикалися на завивання глушилок і, зацікавившись непрепарованою інформацією, назавжди ставали прихильниками вільних хвиль. Інші дізнавалися про потрібні їм частоти від знайомих, друзів чи родичів.
Великою мірою закордонні передачі цінувалися українцями ще й тому, що у більшості випадків про події, які з тих чи інших причин влада секретила від населення, можна завжди було оперативно дізнатися з передач «з того берега». А секретили чимало. Тільки один приклад. 1970-ті почалися з бойових зіткнень на китайському кордоні; вони, правда, не були такими масштабними, як у 1969-му, але були. У 1970 році радянські «інструктори» брали участь у бойових діях у Камбоджі. У 1972 році – у бойових діях у Бангладеш. 1973 рік – «війна Судного дня» на Близькому Сході. 1975–1979 роки ознаменувалися радянською участю у війні в Анголі. 1977–1979 роки – у війні між Ефіопією та Сомалі й громадянській війні в Ефіопії. А закінчилися 1970-ті радянським вторгненням до Афганістану і тривалою війною на його території. Якщо офіційні джерела і говорили про щось із цього ряду, то дуже мало. Так, радянські солдати начебто «саджали дерева» і «будували дитячі садочки» в Афганістані, а воювали самі афганці. А тим часом тисячі українців там гинули.
Можна сказати, що окремо у цьому ряду закордонних радіостанцій завжди стояла українська служба Радіо «Свобода». Лише з передач цієї радіостанції можна було довідатися про істинну історію української держави, про героїчну боротьбу ОУН-УПА проти радянських окупантів, про життя української діаспори, про боротьбу українських дисидентів-шістдесятників з комуністичним режимом. І, можливо, найважливіше: що саме діється в українському середовищі у самій Україні, про що комуністична влада воліла, аби ніхто не знав. Здобута таким чином інформація поширювалось здебільшого усно в українському молодіжному середовищі та обговорювалась серед тих, хто мав для цього довіру.
Що такі перестороги були не зайві, може підтвердити той факт, що ще на початку 1970-х років режим ініціював створення при МВД руху «юних дзержинців», котрий формально мав на меті допомагати тогочасним правоохоронним органам у підтримання порядку у молодіжному середовищі, шляхом патрулювання вулиць разом з міліцією. Проте часто такі «юні дзержинці» використовувались владою для участі у придушенні молодіжних протестів в інших республіках і у себе вдома. Так восени 1971 року один такий «дзержинець» із моїх однокласників, раптово зник під час навчання майже на тиждень зі школи, а потім з передач «ворожих голосів» виявилось що саме у той час у одній зі республік Прибалтики відбувалися протести молоді, які були жорстко придушені. Комуністичному режиму було дуже зручно кидати на патріотично налаштовану молодь своїх юних зомбі, бо такі сутички патріотів з приїжджими молодиками завжди можна було списати на непорозуміння у молодіжному середовищі.
З часом, коли закордонні радіостанції почали транслювати передачі популярної музики, а в Україні з’явилися досить пристойні, як на той час, магнітофони «Юпітер» і «Маяк», виникла можливість записувати музику з ефіру. І хоча ці записи, як правило, у більшості випадків не були якісними, дізнатися про новинки західної музики ще до того, як платівки з їх записами різними шляхами потраплять до України, завжди було цікаво.
Поява у масовому вжитку населення більш-менш доступних за ціною магнітофонів дала можливість записувати деякі передачі, аби потім більш уважно проаналізувати їхню інформацію і зміст, чи дати прослухати довіреним особам з числа найближчих друзів.
Схоже, що рейтинг закордонних радіостанцій певною мірою визначався потребою їхнього глушіння відповідними «компетентними органами». Так, наприклад, передачі шведського Радіо глушили у Києві лише у деяких окремих випадках. До передач з Канади відносились більш-менш лояльно. Однак «Голос Америки», а особливо трансляції української служби Радіо «Свобода», радянський комуністичний режим вважав своїми найзапеклішими ворогами.
Варто згадати, що піймати сигнал української Радіо «Свобода» можна було в Києві не лише на коротких хвилях, починаючи від діапазону у 25 метрів, а й на хвилях середніх. Так у 1975 році, «серфінгуючи» по діапазону середніх хвиль невеликого транзисторного радіоприймача «Планета», приблизно о 6.30 ранку, вдалося натрапити на сигнал «Свободи», що не повністю був спотворений глушінням.
Очевидно, що бажаючи зекономити кошти на глушіння, вирішили основну «роботу» відкласти на час після 7 години, бо вважали, що більшість людей в такий ранній час мали ще б спати. Віднайшовши таке «вікно» у «Свободу», я розповів про таку чудову можливість кільком своїм друзям, аби й вони змогли скористатися цим. Однак через декілька років така чутність траплялася не часто.
Ті, хто міцно «підсіли» на Радіо «Свобода», намагалися завжди брати з собою у походи чи просто недільні вилазки за місто – у ліс чи на річку короткохвилеві транзистори. Вже за 30-40 кілометрів від столиці глушіння значно зменшувалось, а у радіусі 150-200 кілометрів в райцентрі чи селі сигнал проходив досить непогано. Пригадую, що коли я їздив в гості до своєї бабусі Уляни в містечко Ічня Чернігівської області (а це 160 кілометрів від Києва), то ввечері можна було слухати передачі в режимі більш-менш доступного звучання.
З великої часової відстані важко переоцінити вплив інформації Радіо «Свобода» на українську молодь 1970-х років. Зрозуміло, що для всіх, а особливо молодих людей, заборонений плід особливо є солодким. Звісно, що передачі Радіо «Свобода», разом із західною музикою, довгим волоссям, кльошами, а також такими забороненими видами спорту, як культуризм та карате, вважалися серед молоді атрибутикою недоступного через несприятливі обставини західного життя. І чим більше режим намагався культивувати у молоді ненависть до всього західного і американського, це лише призводило до зворотного ефекту. Як сказав свого часу один відомий співак – «нас так довго привчали ненавидіти Америку, що ми полюбили її назавжди».
При цьому варто підкреслити, що великою мірою передачі Радіо «Свобода» допомогли багатьом юнакам і дівчатам не перетворитися з українців на безлику частину радянського народу. «Свободі» вірили, на відміну від офіційних джерел інформації, і саме цій радіостанції успішно вдавалося заповнювати інформаційним вакуум, аналізуючи і відслідковуючи ситуацію в Україні. Образно кажучи, Радіо «Свобода» – це був постійний зв’язок зі своїми. Своїми, які хоч і знаходяться від тебе десь далеко, але ніколи не припиняють тебе інформувати про те, що ж в дійсності відбувається в Україні і світі. А унікальна і неповторна магія голосів в ефірі Надії Світличної, Ліни Гвать та інших жінок-свободівок, не просто заворожувала, а й відкривала невідомі тональності рідної української мови.
Власне, хвилі Радіо «Свобода» приносили в колонізовану московитами Україну голоси вільного непідцензурного українського світу, який ніколи не забував про своїх братів і сестер, котрі знаходилися під окупацією російських зайд. У той час, коли окупаційна російська влада підступними і підлими методами витісняла українську мову з Києва і всіх великих міст України, вишукана українська мова свободівців підтримувала нас, показуючи, що питання функціонування української мови потрібно розглядати, як найголовніший чинник збереження національної ідентичності. Оскільки з втратою народом мови, він не тільки втрачає свою національну і культурну індивідуальність, а й починає дрейфувати до чужинського берега.
Роки радянської колонізації України можна класифікувати як запровадження «гібридного лінгвоциду», за якого українська мова нібито формально і не заборонялася, проте комуністичний режим робив все для того, аби якнайшвидше витіснити її з повсякденного вжитку, що великою мірою йому вдалося майже зробити в частині українських областей.
В намаганні зробити російську глобальною мовою, Москва нічим не гребувала. Україні була силою нав’язана «російська мова для хохлів», яка не лише відрізнялася від питомої російської лексики і вимови фонетично, а й була закріпленням вигаданої в Кремлі теорії щодо так званих «російськомовних насправді – зрусифікованих) українців». Яких потім усіх автоматично Москва зачисляла до росіян.
І різними методами було зроблено так, що не українська, а калічена російська мова служила на українській території мовою міжнаціонального спілкування. Що в подальшому призвело до багатьох негативних чинників стримування функціонування української мови у вже незалежній Україні.
Кремль з усіх сил створював в Україні такі культурні обставини, щоб українська мова виявилася для її питомих носіїв зайвою мовою, яка тільки заважає їм у просуванні по службі, і перетворює в очах влади на підозрілих персон, котрим довіри немає.
Штучно було створено так, аби національно об’єднуючий фактор української мови в очах значної частини українців, почав втрачати свій сенс. У засланих в УРСР росіян та представників інших націй українська мова викликала неприйняття, а, у більшості випадків, стійке відторгнення та небажання вивчати мову країни свого проживання. А вживлена у підсвідомість носіїв української мови неприродна двомовність значної частини українців, стала ще одним фактором розділення українського суспільства. У той час, коли рідною мовою може бути тільки одна. А бікультурність призводить тільки до трагічної роздвоєності людини, конфліктів інтересів та відвертої політичної нетерпимості. Неспроможність для багатьох остаточно визначитися зі своєю мовною ідентичністю стає непереборною перепоною на шляху толерантності до усвідомленого вибору інших, яким би він не був.
Необхідність повернення до української історичної ідентичності, навіть у часи незалежності України та війни з Росією, все ж залишається для когось відкладеним на майбутнє питанням. Очевидно, що позбавитися одномоментно тягаря радянського минулого та російського культурного неоколоніалізму не є реальним завданням. Тому українській мові має бути повернена вся її комунікативна сила і створена система стимулів її вивчати для тих, хто ніяк не може подолати внутрішнього блокування її освоєння.
Російська мова в комуністичні часи мала несправедливу перевагу, тому носії української мови мусили бути сильно мотивовані для того, щоб не боятися користуватися нею і навчати рідної мови своїх дітей.
Влада штучно поділила носіїв української і російської мови на дві нерівні категорії. Російськомовні у своїй масі (в УРСР серед них нараховувалося обмаль дисидентів) були їй соціально близькими, тому вона їх всіляко підтримувала, надаючи різноманітні преференції, а україномовних українців комуністи записали в категорію людей другого сорту, які відразу ж викликали у них підозру своїм небажанням русифікуватися, і бути як усі, нічим не виділяючись на фоні інших.
Живучи усе своє життя в Києві, добре пам’ятаю, у які неприємні ситуації можна було потрапити тоді, коли ти на вулиці, в магазинах, чи культурних закладах відкрито користувався українською мовою. Кращою з них було те, що тебе просто висміювали за твою україномовність, а інколи це могло призвести ледве не до бійки, коли комусь дуже не хотілося, щоб на вулицях столиці взагалі звучала українська мова.
А в академічному будинку на вулиці Уманській, 35, де ми прожили 1960-ті і більшість 1970-их років, на усі 88 квартир знайшовся тільки один наш одноліток Володимир, син професора університету Бойка, який не боявся розмовляти публічно з нами українською мовою.
Ця ганебна ситуація тривала навіть у часи перебудови, коли в автобусі, що курсував між станцією метро «Святошин» й Академмістечком, де потім жила наша сім’я, у 1987 році виникла конфліктна ситуація через те, що ми спілкувалися з нашими друзями з Карпат українською мовою.
Образно кажучи, у ті вже далекі від нас часи, як і зараз, українська мова для кожного свідомого українця – це його персональна ділянка загального кордону самоідентифікації української нації, яку він особисто має захищати.
Варто наголосити на тому, що свідомість визначається, формується і закладається мовою. Оскільки мова (культурно-світоглядне середовище) формує свідомість. У більшості випадків якщо ваша свідомість московська, ви говорите російською. Якщо українська, ви говорите українською.
Мова – це найкращий і найнадійніший визначник свідомості. Саме тому мова у всьому світі однозначно визнається, як визначник етнічної та національної належності. А перефразувавши відомий вислів, можна сказати: «скажи мені, якою мовою ти говориш, і я скажу тобі, хто ти».
Тому що головна ознака асиміляції – зміна мови спілкування. Тобто ті, хто почали розмовляти російською мовою, починають асимілюватися в інше культурно-світоглядне середовище. Саме таким чином російська мова (і домінуюча імперська культура, яка транслюється за її допомогою) запускала і запускає в російськомовних українцях процеси змін і формування російського світоглядного сприйняття світу.
Самоідентифікація кожного є основою загальної самоідентифікації нації. І тому дуже важливо чітко остаточно визначитися із тим, до якого світу ви належите. Тому питання реальної дерусифікації України – це проблема, котра вже давно вийшла за рамки чисто культурологічного мовного питання. Тут ідеться не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.
Повертаючись до сюжету про Радіо «Свобода», зауважу, що його передачі не лише збуджували суспільну думку, доносячи інформацію, поява якої в Радянській Україні була просто неможливою. Вони спонукали до обговорення та осмислення почутого. І нерідко під час якоїсь дискусії серед своїх, хтось міг аргументуючи свою думку, авторитетно вставити, «а от учора «Свобода» коментувала це таким чином». І всі знали, що на відміну від офіційних радянських теле- і радіоканалів, Радіо «Свобода» дезінформації собі ніколи не дозволяло. Працівникам радіостанції вдавалося проникати через ідеологічні мури інформаційної «залізної завіси», перекидаючи між собою і слухачами місток довіри і порозуміння. Звісно, що молоде покоління було найбільш податливим до сприйняття незвичної для їхньої країни подачі інформації, котра ненав’язливо спонукала замислитись над тим як ми живемо і чому комуністичний режим так панічно боїться навіть найменшої згадки про українську історію і українських достойників.
На противагу радянській пропагандистській машині, яка кинула всі свої зусилля, аби перемолоти українців на «нову історичну спільноту», тобто на зовсім не міфічний, а реальний «радянський народ», Радіо «Свобода» повільно, крок за кроком, реставрувала у душах молодих українців українське начало. Цей процес відбувався ненав’язливо і без тиску, ніби сам собою. Пошук власної української самоідентифікації потребував, звичайно, певного часу і зусиль, але цей процес був невідворотнім та неминучим. За «маланчуківщини», коли українське книговидання стало жорстко цензурованим, коли від можливості видавати свої твори відлучили цілий ряд визначних українських письменників (самогубство Григора Тютюнника – це теж наслідок «маланчуківщини»), коли змусили замовкнути або перейти на російську мову чи на радянську тематику українські рок-гурти (що завершилося інформаційною блокадою, а потім убивством Володимира Івасюка), коли українське в публічному просторі переслідувалося тільки за те. що воно українське (згадаймо заборону фольк-опери Євгена Станковича «Цвіт папороті»), ситуація стала загрозливою. Але радянській системі не вдалося повністю зруйнувати українську спільноту в УРСР не в останню чергу завдяки тому, що «радянські українці» усвідомлювали: існує закордонна діаспора, якій у чужоземному середовищі вдалося зберегти українську мову, звичаї, пісні і обряди, а найголовніше гордий український дух. Це надавало сили аби вистояти пригнобленому українському народу, котрий перебував під довголітньою радянською окупацією. Очевидно, у тому, що в часи новітнього українського відродження виявилася значна критична маса незомбованих радянськістю українських патріотів, є беззаперечний вклад працівників Радіо «Свобода», альтернативи якій не було.
Українська нація вистояла, незважаючи ні на що. І велика заслуга в пробудженні українців в українцях тих, хто в столиці і глибинках, незважаючи ні, на що тримав невидимий фронт боротьби, з усіх сил протистоячи знищенню української самоідентифікації.
Питання української самоідентифікації знову гостро виникне в Україні після нашої перемоги над Росією. Адже запевнення деяких нинішніх російських опозиційних політиків, що після Путіна може з’явитися нова демократична Росія, звучать як оксюморон. І очевидно, що деякі їхні прихильники у владних структурах нашої держави, намагатимуться гнути свою лінію щодо хоч якогось збереження публічного функціонування російської мови (як мови «великої культури») в Україні.
У добре організованому національному середовищі значні ресурси мають бути спрямовані на те, щоб допомогти людям отримати доступ до державної мови та вивчити її через ЗМІ, бібліотеки, школи та вищі навчальні заклади.
В Україні під час московського панування було насильницьки розірвано історичну мовну традицію, коли успішною могла стати лише та особа, яка, задля політичної лояльності до влади і можливості зробити вдалу кар’єру, мала відмовитися від свого національного коріння і перейти в спілкуванні на мову поневолювачів. Тепер, коли вже минуло 32 роки з часу відновлення української державності, боротьба за право виживання української мови на території Української держави виглядає прикрим нонсенсом. Але це сучасна реальність, яку необхідно змінювати. Російська мова в публічному просторі України є чимось куди більшим, аніж просто мова. Її поширення і використання є політичним, економічним і соціальним фактором, який потенційно впливає на майбутній вибір української нації.
Ця присутність і поширеність стала ознакою наявності «нових росіян», рекрутованих з числа колишніх українців, котрі не витримали тиску комуністичної, а потім й олігархічної системи. У постколоніальній державі, якою є Україна, питання української мови має основоположне значення. Оскільки мовні баталії навколо вживання державної української мови – це не що інше, як шалений спротив деколонізації України тих, хто конвертує минуле в свою політичну підтримку.
За сучасних українських політичних реалій українська мова стала символом просування держави в майбутнє, а російська мова перетворилася на інструмент втягнення України назад в радянське минуле, правонаступником і продовжувачем якого виступає путінська Росія. А з утратою народом мови, він не тільки втрачає свою національну і культурну індивідуальність, а й починає дрейфувати до чужинського – у нашому випадку імперського – берега.
“Сучасність”
THE LAST
Київ
Видавництво “Міленіум”
2023
