Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган вкотре продемонстрував путіну, що веде свою політику та діє тільки у власних інтересах. Виступаючи на 4-му саміті Кримської платформи, він заявив: повернення Криму Україні – вимога міжнародного права, і Туреччина завжди підтримувала територіальну цілісність України. Але навіть у цій грі Ердогана цікавить насамперед його власна вигода.
Чого б це Ердогану, який збирається вступати до прокитайського БРІКС, підтримувати Україну, встромляючи вже черговий ніж у спину бункерному діду?
По-перше, він почувається зверхньо щодо «друга владіміра». Туреччина є членом НАТО, успішно торгує із Європою та з усім світом і не залежить від росії ні в чому. А самого Ердогана тішить роль миротворця. Це країни ЄС мають озиратись на сусідів та вести свою узгоджену політику. А США – задовольняти сенаторів з усіх штатів. Заборонити щось Ердогану може тільки сам Ердоган.
По-друге, у Ердогана, як і в путіна, є фантомні болі щодо імперіалістичного минулого. Майже 700 років кордони Османської імперії оперізували значну частину сучасної Європи, Азії, російського Кавказу та Північної Африки. Та на відміну від бункерного, Ердоган розуміє: нині силою відбирати землі в сусідів — це якось несучасно. А впливати на них економічно – це цілком ймовірно та дуже вигідно. Така собі імперія впливу, а Ердоган — один із ключових інфлюенсерів регіону.
По-третє, розважливий Ердоган балансує між політичними полюсами світу: не вводить санкції проти росії, але постачає Україні зброю, не обриває дипломатичні зв'язки із рф та готовий виступити гарантом мирних перемовин. Поки путін нищить сам себе у війні в Україні, Ердоган розширює зону впливу на Азербайджан, Туркменістан і навіть на Іран. Анкара навіть готова стати «перекладачем» між НАТО та Глобальним Півднем.
По-четверте, в Туреччині налічується 55 осередків кримських татар; за різними оцінками, кримськотатарська діаспора в Туреччині складає від 1 до 7 млн осіб. І всі вони вважають Крим українським, тому лідеру країни не варто нехтувати їхньою лояльністю.
Туреччина Ердогана прагне створити свій полюс на світовій арені. У країни для цього чимало супутніх факторів: розкішне розташування між Азією та Європою, контроль над Босфором, членство в НАТО, незабаром — у БРІКС або навіть і в ШОС. Стати членом ЄС не вийшло, тож тепер Ердоган сам протиставляє себе ЄС.
Важливо фіналізувати політичний портрет Ердогана. Він готовий на різкі кроки там, де навіть НАТО безпорадно бідкається і розводить руками.
Згадайте, як Туреччина враз збила російський Су-24 2015-го на кордоні з Сирією, коли той порушив повітряний простір країни.
Ердоган закрив Босфор і Дарданелли для всіх військових кораблів, і насамперед постраждала від цього росія.
Організував "зерновий коридор"… коли РФ не бажала домовлятися, то два десятки танкерів з російською нафтою «застрягли» в Босфорській протоці.
А ще постачав Україні "Байрактари", а тепер зять президента будуватиме на нашій території завод з їх виробництва.
Повернув командирів "Азова" 2023 р., хоча обіцяв кремлеві утримувати їх у Туреччині до кінця війни.
Ердоган робить і нічого путіну не пояснює. Порівняйте з НАТО, яке щоразу закочує політичні очі, коли російські дрони чи літаки «помилково» залітають у їхній повітряний простір.
Але вважати його союзником України – це необачно. Він спільник ситуативний та діє виходячи з логіки його політичної стратегії — лідерства Туреччини. Країна стає помітнішим світовим гравцем: Ердоган укладатиме суперечливі союзи, обніматиме путіна, торгуватиме російською нафтою і водночас ставитиме бункерного на місце. Добра новина полягає в тому, що він другий у черзі — після Сі Цзіньпіня — на демонтаж російської імперії… коли для цього прийде час, звісно.
Тож терези внутрішньої доброчесності Ердогана завжди будуть рівними.
