1000 днів повномасштабної війни Росії проти України показали: обережна і надміру дозована допомога США не зупиняє, але ще більше розпалює апетити кремлівського диктатора. А поміркована – на межі з боягузством – позиція Європи призводить до ще більшої ескалації, замість стримувати її. На майбутнього очільника США Трампа теж сподівань небагато. Що попереду?
1000 днів повномасштабної російсько-української війни доводять, що вибрана концепція стороннього спостерігача з боку президента Джо Байдена виявилася помилковою. Тепер же, після скорого приходу в Білий дім Дональда Трампа, виникає стан повної невизначеності. Що провокує ситуацію, коли Трамп і Путін можуть без України вирішувати її долю.
Адже скоріш за все, Трамп запропонує – або Путін погоджується на розумні умови, або ми даємо Україні всю необхідну зброю, без обмежень щодо того, як вони можуть її використовувати. Але проблема в тому, якими можуть бути ці “розумні умови”? Бо якщо Україна з ними не погодиться – Трамп у своїй манері може заявити, що у такому разі США відмовляються від подальшої військової допомоги.
Тобто, існує й варіант, коли президент Дональд Трамп взагалі може махнути на Україну рукою. Мовляв, не хочете віддавати території – говоріть з Путіним самі. А російський диктатор, як бачимо, недоговороспроможний в принципі. Подібне згубне рішення Америки різко припинити допомогу Україні, цілком може повторити поспішний вивід американських військ з Афганістану. Що далі, в такому разі, робити українцям?
Адже для Путіна немає жодного значення, що його війна в Україні призведе у підсумку до того, що населення Російської Федерації почне голодувати. Так само не хвилюють і втрати серед російських військових злочинців. Він вважає своєю головною ціллю життя знищення української державності. Тому за будь-яку ціну намагається її реалізувати.
Варто пригадати, що президент США Джо Байден в перші півроку війни активізував необхідну допомогу Україні, а потім вони зі своїм радником з нацбезпеки Джейком Салліваном охололи до України. І Байден частіше почав прислухатися не до прихильника українців, держсекретаря США Ентоні Блінкена, а до з Саллівана. Пропозиції якого були ближчими до президентського бачення ситуації в Україні, ніж Блінкена. Джейк Салліван у 2013-2014 роках вже був радником із національної безпеки тоді ще віцепрезидента США Джо Байдена. Тому добре знав, які аргументи потрібно висувати, аби переконати Байдена. А також був обізнаний із тим, як і що потрібно говорити, щоб президент з часом сприймав салліванські думки за свої.
Найбільша помилка президента Байдена в тому, що попри всі титанічні надзусилля відважних українців, весь час оглядався на реакцію Путіна на те чи інше рішення Сполучених Штатів. А це різко звужувало поле для маневрів американської адміністрації, і в підсумку призводило до затримок критично важливих і нагальних рішень.
До цього ще й можна додати, що Байден, як і керівництво Європейського Союзу, часто були неспроможними мислити нестандартно щодо санкцій, які накладалися на Росію. За багато десятиліть протистояння з демократичним світом, у Москві добре навчилися знаходити лазівки в будь-яких обмеженнях. А в санкціях, котрі були розробленні західними бюрократами та юристами, не враховувалось те, які контрзаходи протидії їм буде застосовувати держава-терористка. Одним із наочних прикладів такої недалекоглядності може слугувати залучення численних невеликих суден-привидів, якими, в порушення накладених санкцій, росіяни перевозили свою нафту.
Значною мірою Джо Байден став продовжувачем політики Барака Обами та його державного секретаря у 2013-2017 роках Джона Керрі. Адже нескінченні обмеження щодо використання американської зброї та завдання ударів вглиб Російської Федерації постійно призводили до послаблення позиції України. Оскільки ці заборони стримували не тільки Україну, а й допомагали Росії розташовувати свої військові аеродроми, склади з боєприпасами та проводити перегрупування своїх військ неподалік від українсько-російського кордону.
Війна в Україні – це вхід у пекло для всього людства. Якщо світ дозволить знищити Україну, планета повільно горітиме в пеклі воєн, свавілля та несправедливості. Не всі американські і європейські еліти хочуть це зрозуміти. Хоча Путін продовжує ескалацію, щоби силоміць нав’язати Україні умови, які є нічим іншим, як капітуляцією перед Москвою.
Та російський диктатор не зможе довго підтримувати такий темп м’ясних штурмів. Йому потрібно за будь-яку ціну добитися своїх цілей, а ресурси для цього – вже почали вичерпуватися. Економіка Росії не витримує такого критичного для неї перенапруження, саме тому Путін зараз так хоче припинення війни на своїх умовах, бо інакше йому доведеться припиняти її на умовах інших.
Але ми знаємо, що може робити Дональд Трамп. Пам’ятаючи, як він діяв на посаді 45 президента, то чому все мусить змінитися, коли він тепер стане 47 президентом США? Скоріш за все, як він поводився тоді, так і поводитиметься в майбутньому. Не буде жодних послідовних, узгоджених курсів дій, жодного урахування потреб поточної ситуації та розуміння довгострокових чи короткострокових її наслідків. А оскільки за методами свого керівництва він тяжіє до авторитарного правління, рішення Трампа щодо подальшої допомоги Україні напряму може залежати від того, який на той момент у нього буде настрій або що скажуть з цього приводу його радники або члени сім’ї.
Схоже, що його іміджмейкери порадили майбутньому президенту не оголошувати про свої плани до моменту інавгурації. Але сподівання на те, що Дональд Трамп і його оточення здатні знаходити будь-які витончені зовнішньополітичні відповіді на складні питання – наївні. Він недостатньо обізнаний і компетентний, щоб навіть почати розуміти суть проблем, не кажучи вже про їхнє вирішення. А ретельно підібраний під його особисті уподобання уряд змушений буде реагувати схваленнями на усі політичні примхи свого лідера.
В цьому й головна небезпека для України, бо Дональд Трамп – непрогнозований політик. Він може різко піти на конфронтацію з Путіним та збільшити в рази американську допомогу Україні, а може й взагалі відмовити українцям в допомозі, якщо президент США вирішить, що українці мають для встановлення перемир’я віддати Московії свої суверенні території.
Трамп вважає, що він перебуває на вершині світових справ, тож найкраще розуміє складний глобальний баланс та характер залучних до цього суб’єктів. Та хоча він раніше вже відбув каденцію на президентській посаді, він і досі є більше бізнесменом, аніж політиком. Тому закономірно, що навряд чи він припинить шукати найбільш вигідні та економічно ефективні угоди для себе, незалежно від того, чи це пов’язано з російським вторгненням в Україну, експансією Ірану в арабському світі чи нападами палестинських терористів з ХАМАСу на Ізраїль.
Тернисті виклики зовнішньої політики, що зваляться на Дональда Трампа 20 січня наступного року, будуть великим тестом для нього і Америки, яка знову вибрала лідера, дії якого важко передбачити. Хоча, звісно, хочеться сподіватися на підтримку для України.
Путін не хоче допустити, щоб війна в Україні закінчилася для нього поразкою. Але й амбіційний Трамп не може прийняти “мир”, що виглядає, як поразка Заходу, а значить – і його особисто як лідера західного світу. Тоді він виглядав би як геополітичний невдаха. І в цьому великий шанс для України. Адже попри те, що він ніколи не погодиться визнати свою помилку – Дональд Трамп завжди та скрізь прагне виглядати тільки переможцем.
Так само переможцем хоче виглядати та Путін. Йому потрібна не тільки та частина України, яку він вже захопив силою. Він хоче підпорядкувати Москві всю нашу територію, і в цьому суть. При цьому російський диктатор вважає Україну сепаратисткою провінцією, яка незаконно відкололася від російської імперії. Приблизно те ж саме, як в Пекіні вважають Тайвань законною територією Китаю.
Не всі американці мають уявлення про те, як виглядає карта Європи, в якій смертельній небезпеці перебуває Україна, а разом з нею і увесь Європейський континент, якщо напад російської орди не вдасться відбити на українських землях. Падіння України стало б і катастрофою для Сполучених Штатів. Адже наступними будуть Польща, Естонія, Латвія та Литва. А США мають зобов’язання захищати ці держави, які давно вже є повноправними членами Північноатлантичного альянсу. Але чи Америка за Трампа буде готова виконувати 5 статтю НАТО, де прописано, що “напад на будь-яку з держав – членів Альянсу розглядається як напад на них усіх”?
Допомога Україні в захисті від традиційної історичної російської агресії в Європі – ставить колективний Захід у більшу, ніж це видається з Брюсселю чи Вашингтона, небезпеку. 1000 днів російсько-української війни показують, що настає час, коли західники мусять нарешті зробити свій остаточний вибір.
У Дональда Трампа з’являється шанс повторити стратегію, яку застосував у взаєминах з Радянським Союзом один із найкращих американських президентів – Рональд Рейган. Путін ніколи не поважатиме слабких, а особливо тих, які готові йти на поступки та підігравати його експансіоністським амбіціям. Москва поважає виключно силу, тому тільки військова сила Америки здатна переконати цього геополітичного монстра поступитися.
Путінську Росію потрібно дотискати різким збільшенням нових дієвих санкцій, необхідно перекрити всі можливі шпарини, через які Москві вдавалося їх раніше обходити. Доки Росія не вийде з усіх українських суверенних територій, росіяни не мають отримувати візи для в’їзду в європейські держави та країни демократичного світу. Захід повинен перестати фінансувати підривну діяльність “хороших русскіх”, які заповнили Європу та Америку тезами про винуватість самого Путіна, а не цілої країни кровожерливих росіян.
Великою мірою утримування українців більше трьох десятиліть на порозі Європейського Союзу та НАТО також спровокувало Путіна на напад. Адже це наштовхнуло його на думку, що європейці, як і він, не вважають Україну повноцінною країною. Європа нарешті має прокинутися й показати, що вона здатна приймати вікопомні історичні рішення. Дональд Трамп цілком може відмовиться від підтримки українців, але Європа собі такої розкоші дозволити вже не може. Адже це б означало, що європейці відмовляються від самих себе.
