Воєнний стан в П. Кореї — це частина їх політичного коду, щось на кшталт, як у нас майдани.
З часів заснування Республіки Корея 1948-го багатьом президентам "свербіло" оголосити воєнний стан. Останній — і, можливо, найвідоміший — стався після вбивства 1979 р президента Пак Чон Хі, екс-генерала, який сам використовував воєнщину для придушення політичних протестів і опозиції з моменту захоплення влади в 1961 році. У країні неодноразово виникали повстання, що придушувалися десантниками та бронетехнікою.
З 1980-х Республіка Корея вважається найпрогресивнішою демократією у континентальній та Східній Азії. Саме тоді від влади де-факто відкотилися військові, і в країні почали відбуватися вільні президентські вибори.
На історичну традицію наклалися і характерні особливості нинішнього президента Юн Сук Йоль, який дуже нагадує за характером Міхеїла Саакашвілі: ніщо так не заважає його реформаторству, як пута демократії та необхідність рахуватися з чужою думкою.
Юн, лідер консерваторів, ніколи не був особливо популярним. Він переміг з перевагою лише в 0,8%, і за нього голосували «по приколу», тобто — проти його ліберального попередника.
Як і Саакашвілі, Юн любить гучно боротися з корупцією. Як генеральний прокурор, він посприяв увʼязненню навіть тодішнього лідера власної партії Пак Кин Хе, розчистивши собі дорогу на вершину влади. З «кадилом» антикорупції він переслідував президентів держави й навіть керівника могутнього Samsung. Ті нападки були гучними, принесли Юну славу, але не завжди ефективними з погляду антикорупції.
"Диктаторський" указ Юн Сук Йоля став кульмінацією багаторічної ворожнечі між двома основними політичними таборами країни. Опозиційна до нього Демпартія зберегла свою більшість у Національних зборах, а потім наростила її на чергових парламентських виборах у квітні.
Не маючи більшості у парламенті, він не міг провести потрібні для змін закони: починаючи від зменшення корпоративних податків і завершуючи ухваленням держбюджету. На додачу, демократи виношували ідею імпічменту президентові, для цього їм потрібно було лише з десяток голосів консерваторів.
Президент РК оголосив воєнний стан, намагаючись заблокувати парламент. Та через декілька годин скасував його. Що пішло не так?!
Почнемо з соціального тла: збільшується прірва між доходами різних прошарків населення. Ціни на житло зростають, як і безробіття, і воно дедалі «молодіє». Страйкують лікарі, а громадяни скаржаться на недоступність медобслуговування, і всі разом звинувачують у своїх бідах політиків та корупцію. На тлі цієї катастрофи спершу виник скандал про незаконне збагачення дружини президента, яка хизується коштовними речами, а потім він під гаслом «північні корейці наступають» спробував ввести диктатуру.
Оголошення диктатури шокувало південнокорейців, які ще не забули бурхливу епоху військового правління. Тисячі протестувальників зібралися в Сеулі, вимагаючи арешту глави держави: країна, яку вважали зразком культурної м’якої сили та азійським лідером демократії, раптово повернула в іншому напрямку.
Президент наказав блокувати парламент, але армія не дуже сумлінно виконувала вказівку, і тому депутати—демократи потрапили на свої робочі місця, створивши телевізійну картинку для світу. У Юна не залишилося іншого виходу, як задкувати.
Тепер опозиція рефлексує на зрадницьку витівку президента, розкачуючи йому імпічмент. Відтепер, головна увага південнокорейського політикуму буде сконцентрована не на протидії зовнішнім загрозам в особі Кореї Північної, Китаю та РФ, а ворогам внутрішнім… тобто опонентам по політичному горизонту.
Так часто трапляється в політиці, що процес підміняє результат, тобто утримання влади — понад зміцнення держави та посилення її обороноздатності. І не лише в Південній Кореї…
Тим часом вісь зла потирає руки, очевидно, гадаючи: чи не настав час нацькувати Кіма на увесь цей демократичний безлад.
