Знаний історик Тімоті Снайдер (США) у 2022 році переконливо довів, що Росія є наразі імперіалістичною фашистською державою, має всі її ознаки, що там панує фашизм (саме фашизм, а не нацизм, бо останній є різновидом тоталітарного соціалізму). Серед цих ознак – культ великого лідера, Путіна; право лідера особисто призначати ворогів держави; культ мертвих, збудований навколо Другої світової; міф про золотий вік імперської величі, який слід відродити у війні «зцілюючого насильства» – війни з Україною.
Ясна річ, що більшість «хороших русских» інтелектуалів із ним не погодилася. Проте не лише вони. 2023 року був опублікований маніфест групи інтелектуалів з різних країн світу «Зупинити рашизм: Справжнє Майбутнє». Документ вельми рішучий в усіх сенсах. Крім одного. Він заперечує, що рашизм є різновидом фашизму. «Фашизм аморальний, рашизм позаморальний: він будується не на системі цінностей, а на принциповому нігілізмі. Фашизм спирається на нелюдські ідеологічні переконання, натомість рашизм ідеологічно цинічний: його офіційно заявлені ідеологічні підстави є лише формальними деклараціями». Іншими словами, ані лідери рашизму, ані його пересічні прибічники не вірять у власні гасла.
Але ж засновник італійського фашизму Беніто Муссоліні в листі до своєї сестри Едвідже у 1938 році щиросердо визнавав: «Расова чистота цього народу, який зазнав стількох нашесть і ввібрав у себе стільки люду з усіх чотирьох сторін світу, і семітська небезпека для такої нації, як наша, […] це просто очевидна дурниця, якою нехай займаються деякі надто ревні писаки. Якби обставини спонукали мене вступити не до осі Рим – Берлін, а до осі Рим – Москва, я б нашвидкуруч підніс італійським трудящим, які ставляться до своєї праці бадьоро, але водночас із байдужістю, яку расисти назвали б середземноморською, таку ж дурну вигадку про стаханівську етику та щастя, яке вона буцімто приносить». І де тут «система цінностей», де «ідеологічні переконання»? Як писав сам Муссоліні, «необхідність здійснювати в Італії політику расизму та антисемітизму настільки ж важлива з огляду на її політичний аспект, наскільки позбавлена реального змісту». Але що цікаво: фашизм, який виник і спершу ствердився в Італії (а потім уже почали з’являтися його зарубіжні копії), певний час не мав антисемітського відтінку, більше того: до уряду входили етнічні євреї, а Муссоліні заявляв про те, що антисеміти, мовляв, ганьблять горде ймення фашиста та всю партію. Ось така рухома «система цінностей».
Сумніваюся, що й особисто В.Путін, і «колективний Путін» менш цинічно ставляться до ідеологем політики ствердження «русского мира» та «відновлення державної величі». А щодо «нелюдських переконань», то воєнна практика рашизму, коли молоді інтелектуали радо розробляють програмне забезпечення аеробалістичних ракет, а досвідчені пілоти запускають ці ракети по цивільних об’єктах Києва, Львова, Дніпра з тим, щоби потім «глибинна Росія» раділа, дивлячись відео вбитих українських дітей – «будет менше бендеровцев» - які ще переконання, які цінності лежать в основі всього цього, якщо не нелюдські?
Видається, міф про те, що рашизм – то не фашизм, що Путін і Ко – просто цинічні можновладці, а Росія – не фашистська держава, є одним із найнебезпечніших і дезорієнтуючих міфів нинішньої війни. Головне – він створює враження, наче з РФ можливі «нормальні» відносини, з нею можна домовлятися та сподіватися на виконання домовленостей тощо. Не менш небезпечним є інший міф – про те, що Росія – це автократія, авторитарна, а не тоталітарна держава (поняття «тоталітаризм», схоже, стало немодним у світовій науці та політики, наслідки цього відчуваються повсюдно і можуть спричинити глобальну катастрофу демократії).
Проте, перш ніж окреслити концептуальну відмінність авторитаризму та тоталітаризму, звернімося до даних соціологічного опитування, проведеного в РФ «іноагентом» - Левада-Центром наприкінці червня 2024 року. Загальні результати опитування такі. Підтримка дій російських збройних сил також зберігається високому рівні (44% респондентів – «безумовно так», 33% - «швидше так»). Дві третини опитаних (65%) покладають відповідальність за загибель людей і руйнації в Україні на США та НАТО (найвищий показник за час масштабної війни), 11% - на «Україну (Київ)» (так в опитувальнику), 8% - ні на кого конкретно. 58% допускає «переростання ситуації на Україні» у «збройний конфлікт між Росією та країнами НАТО». Воєнні дії у 48% викликають гордість за Росію, у 7% - задоволення, радість, також у 7% - захоплення і тільки у 4% - сором. 86% респондентів стурбовані постачанням Заходом зброї українській армії (теж найвищий показник з 2022 року). Нарешті, 34% вважають виправданим застосування Росією ядерної зброї для удару по Україні. Попри те, що, найшвидше, деякі показники підтримки дій влади й армії дещо зависокі з огляду на страх респондентів виявити свою нелояльність, на загал дані засвідчують характерну саме для тоталітаризму стабільну «єдність партії та народу». Власне, і сам масштабний страх – теж питома ознака тоталітарної спільноти. Як страх перед владою та сусідами, які можуть донести, так і перед демократичним Заходом, а разом і тим – зневага до нього і готовність значного числа росіян до ядерної війни.
Отже: авторитетна електронна енциклопедія Britannica зазначає, що тоталітаризм – це «форма правління, яка теоретично не допускає індивідуальної свободи і яка прагне підпорядкувати всі аспекти індивідуального життя владі держави. Італійський диктатор Беніто Муссоліні ввів термін totalitario на початку 1920-х років, щоб охарактеризувати нову фашистську державу Італію, яку він далі описав як «всі всередині держави, жоден поза державою, жоден проти держави». До початку Другої світової війни «тоталітарний» став синонімом абсолютного та репресивного однопартійного правління. Серед інших сучасних прикладів тоталітарних держав – Совєтський Союз за Йосифа Сталіна, нацистська Німеччина за Адольфа Гітлера, Китайська Народна Республіка за Мао Цзедуна та Північна Корея за династії Кім». Ясна річ, що ідеал Муссоліні в жодній із цих держав повністю не втілювався у життя (навіть у КНДР), проте максима «всі всередині держави, жоден поза державою» справді характерна для тоталітаризму, в тому числі для рашизму.
Але з наступними тезами навряд чи можна погодитися. Britannica зазначає: «Тоталітаризм часто відрізняють від диктатури, деспотизму чи тиранії тим, що він замінює всі політичні інститути новими та знищує всі правові, соціальні та політичні традиції. Тоталітарна держава переслідує певну особливу мету, таку як індустріалізація чи завоювання, виключаючи всі інші». Не всі соціальні та політичні традиції знищує тоталітаризм, навпаки, на багатьох із них він базується і зростає. Сталінізм ґрунтувався на традиціях російського імперіалізму та шовінізму, згодом (під час Другої світової війни та після неї) підключивши до них й антисемітизм. Нацизм був би неможливий без звички до «Ordnung», порядку. А максима кайзера Вільгельма ІІ, висловлена ним наприкінці ХІХ століття – мовляв, справи жінки обмежуються чотирма К: Kinder, Küche, Kirche, Kleider – у Третьому Райху Геббельс скоротив на одне К, викресливши «вбрання», але залишивши три інші К: Kinder, Küche, Kirche. Індустріалізація ж як мета тоталітарної держави – це відлуння сталінської міфології, яке резонує понині: Сталін ніколи не мав на меті і не проводив індустріалізацію як таку, він будував потужний ВПК і готувався до світової війни. Ту ж мету мала спроба «великого стрибка» Мао Цзедуна.
Як на мене, авторитаризм як жорстка недемократична система може припинити існування та перейти в щось інше або внаслідок зовнішнього тиску, або внаслідок внутрішніх процесів. Ідеться про силове знищення, відносно мирну деконструкцію чи трансформацію політичного режиму. А от тоталітаризм як такий можна ліквідувати, тільки знищивши тоталітарну державу. Не країну, а державу, але останнє не тотожно самій по собі державній владі, йдеться про всі інституції, як офіційні,так і напівофіційні, як «згори», так і «знизу», а також про значущі символи та соціально-міфологічні системи. Адже без розвиненої міфологічної системи, яка охоплює всі буттєві сфери та зумовлює людські дії, тоталітаризм як такий неможливий, навіть коли йдеться про тоталітаризм, силоміць накинутий ззовні.
Такий висновок випливає зі світової історії ХХ-ХХІ століття: Третій Райх, СССР, Японія як імперія з божественним імператором, королівство Італія (тим більше «республіка Сало» 1943-45 років), Югославія Мілошевича тощо. Погляньмо на східноєвропейський «соцтабір»: Польща – демонтаж «народної держави», Чехословаччина – демонтаж й «оксамитове розлучення» двох частин федерації, Угорщина – демонтаж (але до кінця, видається, не доведений, наслідки чого бачимо нині у ствердженні авторитаризму), Румунія – демонтаж «імперії Чаушеску», тривалий і складний, Болгарія – також демонтаж «народної республіки», ҐДР – повне зникнення цієї держави. Що ж стосується Росії, то допоки вона не буде демонтована, допоки її зумовлене історією імперське єство не зазнає деконструкції та деструкції, допоки совєтсько-російські міфологічні системи лишатимуться дієвими, годі сподіватися – не тільки Україні, а й усьому світу – на більшу цивілізованість і передбачуваність політичних й економічних процесів на теренах від Петербургу до Владивостока. Але чи станеться це, а якщо станеться, то яким способом і коли?
Але, схоже, новітні (точніше, новомодні) міфи в деяких царинах упевнено перемагають і науку, і здоровий глузд. Виявляється, Україна як «частково вільна держава» стоїть в одному ряді з Сомалілендом (кубло піратів), Папуа Новою Гвінеєю, Мозамбіком, Марокко, Нігером й іншими подібними державами. А Намібія, Ботсвана, Південна Африка, Бразилія, Лесото, Панама – «повністю вільні держави», ледь не світочі демократії. При цьому Росія, Гаїті та КНДР потрапили разом з Туреччиною під один копил «невільних держав», при цьому рівень людських свобод у Гаїті (!!!) ледь-ледь відстає від Туреччини. Так колись авторитетна міжнародна організація Freedom House впевнено ділить світ, уникаючи понять «авторитаризм» і «тоталітаризм» і не гребуючи творенням новітніх міфів, які безпосередньо впливають на реальний статус України та Молдови (теж «частково вільна держава»; Freedom House при цьому «не помічає» створеного РФ маріонеткового Придністров’я).
Утім, у 2018 році ця організація останніми словами поливала українську владу за її спроби протистояти російській експансії. «Українська влада не провела серйозного розслідування щодо проурядового сайту «Миротворець», який у 2016 та 2017 роках оприлюднив особисті дані сотень журналістів, що працюють у підконтрольних сепаратистам регіонах… Нові заходи уряду було спрямовано на подальше згортання плюралізму ЗМІ, нові правила обмежували свободу висловлювань і об’єднань, а нові законопроекти запроваджували додаткові обмеження… У липні та серпні Служба безпеки України (СБУ) вжила заходів щодо трьох російських і двох іспанських журналістів: на підставі звинувачення в антиукраїнській «пропаганді» кільком було заборонено в’їзд в Україну, а кількох вислали з країни з подальшою забороною в’їзду на різні терміни». Інакше кажучи, навіть нерішучий захист України від російських агресорів і їхніх західних попихачів – це брутальне порушення прав людини.
Смішно? Ні. Сумно. Проте все окреслене вище – певні грані реальностей сучасного світу, отож варто брати їх до уваги та зважати на відчутну деградацію деяких ідейних настанов у сучасному світі (адже і теорії тоталітаризму та фашизму, і модерні концепти прав людини свого часу розроблені на Заході, але… І ще раз але). Втім, варто мати на в’язах власні голови і вільно оперувати класикою західної теоретичної соціогуманітарної думки, не мавпуючи новомодні дуже й дуже прогресивні ідейні течії.
