День Незалежності України — це завжди день подвійного відчуття. Офіційні промови та патріотичні гасла — вони створюють картинку, ніби держава справді вирвалась з колоніальних ланцюгів і впевнено йде власним шляхом. Але варто чесно подивитись у дзеркало — й ми побачимо зовсім інше. За 34 роки ми так і не отримали справжньої незалежності.
Ми формально відокремились від Москви, але залишились прив’язаними до неї тисячами невидимих ниток: агентурою, бізнесом, церквою, ментальними комплексами. Україна живе в стані симуляції свободи — начебто вільна, але керована тими самими імперськими механізмами, лише тепер замаскованими під «національні».
Незалежність від Москви: не відбулася
Чи можемо ми назвати незалежною країну, в якій спецслужби десятиліттями пронизані агентами Кремля, а кожне покоління політиків запускає у владу ще глибші московські корені? Ми знову й знову обирали президентів, прем’єрів, депутатів, які лише змінювали риторику, але залишали залежність системною: від газових контрактів, від «старших братів», від кремлівських сценаріїв.
Незалежність від олігархів: не здобута
Тридцять чотири роки країну грабували ті, кого ми самі підняли на щит. Олігархи не тільки контролювали заводи і банки — вони контролювали державу, медіа, свідомість. Вони поставили політиків у кишеню, перетворили вибори на шоу, а громадян — на статистів у виставі, де результат вирішується кулуарно.
Незалежність від кумівства й корупції: утопія
Кумівство, блат, «свої люди» — це фундамент української політичної системи. У нас не працює право, працюють домовленості. Не існує рівності, існує доступ до «кормушки». Урядові кабінети й досі більше схожі на родинні кланові клуби, ніж на державні інституції.
Незалежність від манкуртів і хапуг: провалена
Те, що мала б зламати Революція Гідності, те, що мала б знищити війна — живе й процвітає. Манкурти при владі й досі мислять московськими лекалами. Хапуги при бізнесі й досі бачать у державі лише схему заробітку. Для них незалежність — це не свобода, а можливість безконтрольно ділити ресурси.
Чи варта країна порятунку?
Можливо, найболючіше питання сьогодні — чи варта така країна порятунку? Якщо після всього пережитого, після Бучі, Маріуполя, Іловайська й Краматорська, ми готові знову віддати владу Зеленському чи Залужному — тоді це суспільство нічого не зрозуміло. Ми знову обираємо не республіку, не державу громадян, а образ, медійну картинку, ілюзію сильного лідера. Це не незалежність, це рабська психологія, яка шукає «царя».
Незалежність як завдання, а не факт
Справжня незалежність не приходить із датою у календарі. Вона не з’являється за підписом Акту, не закріплюється лише прапором і гімном. Незалежність — це стан суспільства, яке здатне бути власником своєї землі й своєї долі. І поки ми цього не здобули — ми лишаємось колонією, лише із власним гербом.
Висновок
34 роки — це ціна ілюзій. Ми втратили покоління, десятки тисяч життів, сотні тисяч шансів, аби зрозуміти просту істину: незалежність — це не відмітка в історії, це щоденна боротьба з московією в собі, з олігархом у парламенті, з корупціонером у кабінеті, з манкуртом у сусідові й навіть у власному дзеркалі.
Якщо ми знову готові повторити одні й ті ж помилки, тоді, можливо, цю країну справді не варто рятувати. Бо врятувати можна лише того, хто хоче жити. А держава, яка знову тягнеться назад у рабство, заслуговує не на спасіння, а на нове перезаснування — болісне, але справжнє.
