Вступ
Україна звикла шукати ворога зовні. Ми витрачаємо життя, щоб розпізнати чужу форму, але не помічаємо своїх у тій самій шинелі.
Нам зручно вірити, що “зрадники десь там”, що Москва — це географія, а не стан розуму. І тому найстрашніша правда — не про російські ракети, а про українські кабінети, де лежать російські паспорти.
Ми створили парадокс: держава, яка воює з Московією, десятиліттями годувала російських громадян на державній зарплаті. Суддів, прокурорів, мерів, депутатів — тих, хто формує саму тканину влади.
Ми побудували систему подвійної лояльності, у якій зрада стала легітимною, якщо не оформлена офіційно. Коли держава не бачить очевидного — це не сліпота. Це вибір.
Мер Одеси Геннадій Труханов — не перший, кого звинуватили у наявності російського паспорта.
Просто вперше держава офіційно визнала те, що знала весь час.
Ще у 2015 році журналісти «Panama Papers» показали копії його російського паспорта.
У 2018 році СБУ публічно заявила: “російського громадянства у Труханова немає”.
Минуло десять років — і ті ж самі структури раптом “згадали”, що він його має.
Паспорт не виникає з повітря. Він не матеріалізується через десять років.
Він існує, просто система вирішує, коли йому дозволено стати фактом.
Коли ти лояльний — тебе “перевіряють”. Коли перестаєш бути потрібним — тебе “знаходять”.
Позбавлення Труханова громадянства у 2025-му — не очищення, а ритуальне жертвоприношення.
Влада показує, що “бореться із зрадниками”, але бореться лише з тими, хто вже політично мертвий.
І саме тому ця історія — не про паспорт, а про державу, яка роками жила в режимі юридичної амнезії.
Українська влада ніколи не боролася з подвійним громадянством, бо воно стало зручним механізмом торгу.
Ти маєш паспорт Росії — значить, тебе можна контролювати.
Тебе можна залякувати, використовувати, тримати на гачку.
В Офісі Президента такі “паспортні привиди” не проблема, а капітал впливу.
СБУ не розслідує — вона “веде на контролі”.
Банкова не реагує — вона зберігає компромат.
Коли треба — “викривають”, коли не треба — “не підтверджено”.
Саме тому закон в Україні — це інструмент утилізації, а не справедливості.
Російський паспорт стає не доказом зради, а гарантією виживання: доки ти лояльний, він твоя страховка, а не вирок.
Це не про одну людину. Це про епоху, у якій бути сліпим — вигідніше, ніж бачити.
Українська держава навчилася імітувати боротьбу з подвійним громадянством.
Вона створює укази без прізвищ, розслідування без висновків, комісії без результатів.
Усе оформлено красиво: є закони, статті, підписи, коментарі.
Є навіть “списки” — ті самі, про які президент говорить у зверненнях: мовляв, “ми знаємо, хто має друге громадянство”.
Та ці списки ніхто ніколи не бачив. Бо вони існують не для прозорості — а для управління страхом.
Тому подвійне громадянство — це не дірка в системі, це частина її архітектури.
Завдяки йому можна керувати людьми, які формально керують державою.
СБУ, ВРП, Генпрокуратура — усі ці інституції могли б за тиждень очистити систему. Достатньо лише звірити дані з російських реєстрів, які доступні журналістам. Та вони цього не роблять. Чому?
Бо справжня мета не в тому, щоб викорінити проблему, а в тому, щоб тримати її під контролем.
Кожен російський паспорт у руках посадовця — це не ризик, а застава.
Він гарантує, що власник ніколи не стане вільним.
І поки держава використовує зраду як інструмент управління, вона не здатна відрізнити безпеку від шантажу.
Сьогодні Труханова позбавили громадянства, у суспільстві з’явилося дивне відчуття полегшення. Ніби нарешті система прокинулася. Але це хибне полегшення. Бо під шаром новин про одного мера лежить цілий пласт людей із двома паспортами і жодною совістю.
У цій статті я пройдусь по всій карті подвійної лояльності — від парламенту до судів, від прокуратури до митниці, від СБУ до мерій. І стане очевидно: Труханов — не виняток, а ланка ланцюга. Бо у владі, яка воює з Росією, російський паспорт давно став не ознакою зради, а квитком до системи, де кожен — під контролем, і жоден — не вільний.
Парламент і проросійська верхівка: коли Москва сиділа в сесійній залі
Після 2019 року Україна офіційно увійшла в епоху “оновлення”. Нові обличчя, нові лозунги, нові реформи — усе виглядало, ніби країна почала дихати по-іншому.
Та варто було відкрити паспорти — і повітря стало тим самим, що й за часів Януковича: спресованим від подвійних лояльностей.
У стінах парламенту сиділи люди, для яких “український депутат” був лише формою прикриття. Медведчук, Козак, Кузьмін, Деркач — ці прізвища давно стали символами московської агентури у політичній обгортці.
Їхні російські паспорти були відомі з 2014–2015 років.
Журналісти, волонтери, навіть окремі депутати вимагали реакції.
СБУ мовчала, Банкова імітувала перевірку.
І лише у 2023-му Зеленський підписав укази про позбавлення громадянства цих чотирьох діячів.
Питання не в тому, чому він це зробив, а чому зробив тільки тоді, коли кожен із них став непотрібним.
Медведчук — обміняний, перетворений на символ “зради, що завершилася політичною смертю”.
Козак — під санкціями, без електорального тіла.
Кузьмін — маргіналізований.
Деркач — під міжнародним розслідуванням за корупційні зв’язки.
Рішення було не правовим — а сценічним.
Воно створило ілюзію “боротьби з агентами”, але не змінило системи, яка цих агентів породила.
Показово, що поруч у тій самій фракції Олександр Пономарьов зберігав мандат і вплив, маючи паспорт РФ із 2003 року.
Розслідування «Схем» показало, що Пономарьов поновлював російський документ у 2007-му, але пояснив це “непорозумінням”.
Держава прийняла пояснення, як приймає брехню від старого знайомого.
Це не винятки, це модель: поки ти корисний, російський паспорт — не злочин, а привілей.
Він означає, що ти належиш до касти “допущених”.
І саме тому жодна реформа, жодна люстрація не змогла витравити ці залишки старого режиму.
Вони не потребують відкритої колаборації — достатньо тримати паспорт у сейфі.
Бо той, хто має другий паспорт, завжди має й другий інтерес.
Судова мафія з російськими паспортами
Судова система України давно живе поза межами моралі.
Її символи — не Феміда з пов’язкою, а купюра під мантією.
І якщо парламент можна звинуватити в політичній корупції, то судова вертикаль — це структурована зрада, оформлена у державну форму.
У 2022–2025 роках журналісти «Схем» і «ДЄЮРЕ» розкрили цілу мережу суддів, які мали російські паспорти або перебували на обліку в РФ.
Кожен із цих кейсів — окрема інструкція, як можна бути громадянином ворога і вершити правосуддя у країні, що з цим ворогом воює.
Богдан Львов — заступник голови Верховного Суду, голова Касаційного господарського суду.
Його російський паспорт було видано 1999 року, поновлено у 2012-му.
Коли журналісти викрили цей факт, він заявив, що “це помилка”, проходив поліграф, намагався через суд поновитися.
Та СБУ надала підтвердження: громадянство РФ дійсне.
Апеляційний суд поставив крапку — Львов звільнений.
Та питання не в ньому одному.
Питання в тому, що людина з подвійним громадянством 10 років очолювала найвищу інстанцію держави.
А отже — не Львов зрадив державу. Держава сама дала йому на це право.
Аріна Літвінова — суддя ліквідованого ОАСК.
Отримала російський паспорт у 2002-му в Єкатеринбурзі.
Приховала це під час кваліфікаційного оцінювання.
ВРП звільнила її лише після журналістського розслідування.
Та у 2025-му Велика палата Верховного Суду скасувала це звільнення: “недостатньо доказів”.
Це стандартна формула системи, яка сама себе виправдовує.
Валентина Сімоненко — суддя Верховного Суду у відставці.
Мала паспорт РФ із 2003 року, отримувала щомісяця понад 200 тисяч гривень “довічного утримання”.
СБУ підтвердила факт громадянства, але ВРП залишила її у спокої: “формальні підстави відсутні”.
У нас судді з паспортами ворога живуть на пенсіях за рахунок платників податків, які фінансують війну.
Людмила Арестова — суддя з Донецька, яка залишилася працювати в Україні після окупації.
Її паспорт РФ виданий після 2014-го, але лише у 2024-му ВРП ухвалила рішення про звільнення.
Десять років тиша, десять років "перевірок", десять років мовчазного збереження статусу.
І ще один штрих — Семен Стеценко, суддя Касаційного адмінсуду ВС.
Мав російський паспорт 2000 року, складав присягу офіцера армії РФ.
Офіційно “вийшов із громадянства” у 2005-му.
Але його кар’єра в Україні продовжилась — наче присяга ворогу не має терміну дії.
Ці історії не про персональні гріхи.
Це про структуру, де російське громадянство стало професійним щитом.
Бо коли в суді є свої “подвійні”, кожен “чужий” почувається безсилим.
І тому в Україні можна красти мільйони, зловживати посадою, зривати оборонні контракти — і все одно виграти суд.
Бо суддя може мати російський паспорт, але ніхто не має права його звинуватити, поки “не встановлено офіційно”.
Силові структури і регіони: тіньова карта зради
У силових структурах російські паспорти — це вже не корупція, а пряма загроза безпеці.
Але навіть там “сліпота” стала службовим інструментом.
Олександр Люльчук, прокурор Офісу Генпрокурора, який мав доступ до державної таємниці.
СБУ довела: у 2014-му він отримав паспорт РФ і податковий номер.
Десять років потому Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія його звільнила.
Не посадила, не позбавила звання — просто звільнила.
Тиша, як форма індульгенції.
На Закарпатті Айдер Аблязімов, заступник начальника відділу боротьби з контрабандою №1, виявився громадянином РФ.
Його паспорт виданий у Севастополі в 2014-му — вже після анексії.
Використовував його для банківських операцій, мав податковий номер РФ.
Реакція держави?
Журналіст виклав фото у Facebook — і тільки після цього митник “раптово” звільнений.
Не після перевірки СБУ, не після внутрішнього аудиту — після публічного сорому.
А на рівні регіональної влади ситуація ще абсурдніша.
Богдан Мальований, заступник голови Харківської облради, мав паспорт РФ, виданий у 2014-му, російські водійські права і ІПН.
Коли ДБР це виявило, він просто написав заяву про відставку — і зник з радарів.
Жодного кримінального провадження.
Жодного публічного процесу.
Просто “знято з посади”.
І, звісно, Геннадій Труханов — найяскравіший приклад подвійного громадянства у виконавчій владі.
Його паспорт РФ видано у 2015-му, він чинний до 2025 року.
Десять років — жодної реакції держави.
Лише коли Банковій стало вигідно — СБУ “виявила” документи.
Ці історії показують не хаос, а закономірність.
Усі вони вписані в одну формулу:
“Паспорт — це не документ, а інструмент управління.”
Російський паспорт як інституція
У Росії паспорт — це печатка підданства.
В Україні російський паспорт у владних руках — це знак недоторканності.
Це означає, що людина належить до системи, де будь-яка відповідальність відкладена у часі.
У нас подвійне громадянство стало інституцією тіні — легалізованою формою “другого обличчя”.
Воно дає право не на вибір, а на втечу.
Ти можеш бути суддею — і завтра виїхати до Москви.
Можеш бути прокурором — і сховатись у Криму.
Можеш бути мером — і переконувати, що “паспорт був, але вже не дійсний”.
Російський паспорт у цій системі — страховий поліс для безкарних.
Фінал: вирок і надія
Ми не переможемо Росію, доки не переможемо росію всередині себе.
Її бюрократичну міміку, її любов до секретів, її байдужість до правди.
Кожен російський паспорт у наших структурах — це не документ, а діагноз:
ми досі живемо у постколоніальній зоні, де дозволено все, якщо ти “свій”.
Та ця війна — шанс обнулити систему.
Не через показові укази, а через повернення поняття честі у політику.
Коли присяга стане не ритуалом, а сенсом.
Коли паспорт України буде не зручністю, а обов’язком.
Лише тоді ми зможемо сказати, що справді звільнились — не тільки від російських танків, а й від російського способу бути безвідповідальним.
Бо країна, яка знищила б безкарність, більше ніколи не потребуватиме “викриттів” — вона просто житиме у правді.
