Оце читаю новини з ОРДЛО, вже не жахаюсь, звикла. Просто згадую своє «щасливе» радянське дитинство, коли нас з дитсадка вчили пишатися, вірніше, гордиться, усім від свого горщика, який нам дала держава до вошей, яких нам теж дала держава, бо це ж був державний дитсадок.Я не можу використати українське слово «пишаюсь», щоб написати цей допис. Бо воно про інше. Пишаюсь – це про мене, бо я не зламалася після «переселення», й навчилась новій справі, отримала новий досвід. Пишаюсь – це про мого свата, про моїх сусідів, про моїх друзів, про моїх земляків, про наших чоловіків-Героїв, які знищують ворога. Пишаюсь – це про мою незламну Україну. Пишаюсь – це про моїх друзів, які працюють, платять податки, підтримують один одного, живуть, кохають, мріють незважаючи на війну.
Тому, вибачте, але в випадках, коли мені гидко, я залишу слово – “горжусь”. Як би там не було, а саме цей русізм тільки й можна використати у цьому дописі. Бо саме гордиться руїнами пропонують росіяни мешканцям ОРДЛО. Усе за старими радянськими методиками.
Оце дивлюся на росію – це точно срср в найкращих його традиціях. Відкривають дерев’яний туалет типу сральник вуличний – “гордимся во славу отечества”!
Підперли дерев’яний будинок дошками, щоб не впав – “гордимся во славу отечества”!
Відкривають меморіал 8000 загиблих в «сво» – “гордимся во славу отечества”!
Негативне зростання врожаю (читай не вродило) – “гордимся во славу отечества”!
Розвалився «Байконур» – “гордимся во славу отечества”!
«Гордимся» на росії написано на кожній дірці, розвалюсі, закритій шахті, знищених підприємствах.
Оце в шахтарському російському Гукове біля закритої шахти встановили пам’ятник «Гордимся шахтерским трудом». Сміялися навіть гуковчани! Бо шахта давно закрита, знищена. Ще одна шахта, яку передали якомусь «інвестору» теж знищена, а люди до 2018 року пікетували, голодували, але так й не отримали заборгованості по зарплаті.
А ще пам’ятаєте оце з радянського – “Доска почета”? О, їх теж понатикали й по росії, й по ОРДЛО.
Новий сучасний варіант “доски почета” (я знаю слово шана, знову не підходить) на росії та в ОРДЛО це «парта героя сво». В кожній школі цих парт вже можна ставити не те що класами, поверхами. Цим теж гордяться. Батьки знищених «героїв» гордяться, йдуть до тої парти, й бажають дітям стати «героями сво», щоб вони померли за росії й їм теж поставили такі парти. В цьому уся росія!
Гордость, гордимся… чим, в чому? Якщо поглянути на росію, то маючи шалений фінансово-економічний, енергетичний та ресурсний потенціал вона все, абсолютно все, як-то м’яко сказати, щоб не посивів редактор- профукала, пустила крізь пальці, знищила, розтринькала, її багатства пішли за водою, висохли, як роса на сонці, а сама росія вже перетворюється на пил, відстаючи від світу не тільки в розвитку, культурі, технологіях, а й стала залежною, споживачем, бо не може виробляти.
Але росіяни бігають, як скажені й голосять – “гордимся во славу отечества”!
Це просто якась хвороба.
Ось це «горжусь» зараз нав’язують й в ОРДЛО. Ото точнісінько, як в срср. Як пусті магазини – “гордимся во славу отечества”!
В ОРДЛО вирішили усі зруйновані, знищені, розбомблені росією міста визнати – «Городами русской военной славы», щоб не відновлювати їх законсервують, щоб забути за їх існування, або навчити людей гордитися дивлячись на руїни.
А щоб вам пусто було!
Тільки в Донецькій області росіянами знищено понад 60 міст, великих, невеличких, маленьких. Де ще в 2022 році сміялися діти, закохувалися, планували, мріяли люди, наші українські люди.
Не треба зараз про те, які були ці люди. Он у Тернополі люди билися за безкоштовні бургери, чим вам не руський мир. Тому не треба за людей, вони усюди: гарні, погані, дурні, розумні, ще дурніші, патріотичні, ватники, але треба розуміти нашу хворобу, критична більшість в нас носії пострадянського мислення, наритивів, синдромів срср.
Для мене ці знищені росією міста – це моя українська земля. Моя! Й я ненавиджу росію за кожен зруйнований будинок в Україні, де б він не стояв, у Тернополі чи в Луганську. Саме так ми маємо відноситися до своєї землі. А людям, як-то кажуть, най буде по законам божим, люди самі покарають себе.
От ті, хто чекав «русский мир» на Донбасі, той вже отримав покарання. Все більше й більше людей, які усі ці роки жили в «республіках» виїжджають у Європу за українським паспортом, тихо ховають своє «російське» минуле, ще глибше своє «республіканське», але в «народных республиках» той самий нарід, який їх будував разом з росією, жити не хоче.
Я хочу покарання для росіян. Справжнього. Не дипломатичного, не сіли-побалакали- посварили- поплакали. Ні! Я хочу щоб росія стала в’язницею для своїх громадян. Міцною, з якої не втечеш, але якою вони могли б гордитися, як їх й привчили. Тільки там, всередині своїх камер, без варіантів вийти на волю.
Я читаю перелік міст, які росія пропонує назвати «Городом русской воинской славы». Мені боляче.
Попіл. Розумієте, росія залишає від нас лише попіл, яким пропонує гордитися. Й знаєте, росіяни гордяться. Знищенням, руїнами, вбивствами, спричиненим горем. Й так буде завжди, бо це їх сутність.
Що ж, можливо ці міста та їх мешканці загинули, щоб українці нарешті прокинулися. Згадали історію, зради гетьманів, згадали трагедії до яких приводили ці зради, згадали свого ворога, споконвічного ворога, який не на мить не змінив свої плани, поглянули на той попіл, який росія лишає за собою крокуючи по Україні й зрозуміли- це наша остання битва за кожного з нас.
О 9 ранку Україна застигає у загальнонаціональній хвилині мовчання за загиблими Героями. Це наш обов’язок!
Я хочу, щоб кожного ранку, на телеекрані чи в етері, звучав перелік назв міст, які знищила росія. Щоб це була ще одна пам’ятна хвилина й щоб кожна назва знищеного росією українського міста закарбувалася в пам’яті кожного українця. Це наш обов’язок!
Я не знаю, коли ми туди повернемося. Ще вірю, що повернемося.
Я не знаю, чи ми там все відбудуємо. Ще вірю, що таки це станеться.
Але я знаю одне, ми зробимо усе, щоб їх, наші українські міста, які вбила росія, світ ніколи не зміг забути!
А росія, ну, що ж, якщо вони звикли гордитися руїнами, нам просто треба зробити так, щоб приводів до гордості у росіян ставало все більше й більше.
