Коли світ говорить про мирний план, здається, що йдеться про мир; коли США називають себе союзником, здається, що йдеться про союз; коли Дональд Трамп піднімає руки і демонструє пальці «за мир», складається відчуття, ніби хтось усе ще вірить у дипломатію. Але справжня геополітика не зчитується за гарними словами, а за названими умовами, поведінкою представників і фактичними сигналами, які надходять у критичний момент. І саме тут проявляється свинство — не в риторичних оцінках, а в чистих, холодних, практичних діях.
Гопник у під’їзді завжди діє за одним сценарієм. Він не нападає одразу. Він підходить, усміхається, починає з «нормальної розмови». Каже, що «так буде краще для всіх». Пояснює, що опір лише погіршить ситуацію. І лише коли ти відмовляєшся — стає зрозуміло, що весь цей час мова йшла не про компроміс, а про віджим.
Саме так працює нинішня «мирна» риторика США в стилі Трампа щодо України. Під виглядом реалізму нам пропонують здати те, що не належить ні Вашингтону, ні будь-якому посереднику: територію, право на захист, право не визнавати злочин нормою. Формула завжди одна й та сама: ви все одно не витримаєте, ви втратите більше, краще погодитись зараз. Це не аргументи. Це психологічний тиск, знайомий кожному, хто хоч раз стикався з вуличною логікою сили.
Коли американські емісари дозволяють собі говорити з Україною мовою «ви ж розумієте, що іншого виходу немає», це вже не дипломатія і не прагматизм. Це мова сильнішого, який вирішив, що може визначати межі допустимого для жертви, не беручи на себе жодної відповідальності за наслідки. У цій мові немає міжнародного права, немає принципу суверенітету, немає навіть поваги до власних декларованих цінностей. Є лише холодний розрахунок і спроба примусити до поступок, які зручні тут і зараз.
Гопник завжди прикривається «здоровим глуздом». Він переконує, що чинить раціонально. Він апелює до втоми, страху, болю. І він щиро дивується, коли замість покори отримує спротив. Бо в його уявленні світ поділений просто: той, у кого більше сили, має право диктувати умови. Все інше — зайві слова.
Саме в цьому полягає головна небезпека такої дипломатії. Вона не просто принижує конкретну країну — вона нормалізує гопницьку модель міжнародних відносин, де агресія винагороджується, а опір оголошується ірраціональним. Сьогодні це застосовують до України, завтра — до будь-якої іншої держави, яка опиниться в складнішому становищі. Прецедент працює завжди.
ВисновокТреба чітко зафіксувати: першоджерело гопницької логіки — це Московія. Саме вона прийшла з ножем, саме вона вбиває, катує, знищує міста і називає це «історичною справедливістю». Саме російська держава десятиліттями будує зовнішню політику за принципом під’їзду: слабшого можна принизити, сильнішого — купити, опір — зламати, а злочин — легалізувати заднім числом. У цій війні Росія — первинний гопник, без якого не було б ні торгу, ні «мирних планів», ні цинічних формул про «неминучі втрати».
Але саме тут починається друга, значно небезпечніша частина історії. Бо коли поруч із гопником з’являється хтось, хто не б’є по руках, а починає переконувати жертву «віддати гаманець, щоб не було гірше», — він перестає бути посередником. Він стає співучасником логіки насильства, навіть якщо робить це в костюмі, з паперами і під гаслом реалізму.
США в нинішній трампівській конфігурації не є агресором — але вони дедалі частіше поводяться як гопник другого рівня: той, хто не нападає першим, але використовує момент слабкості, щоб нав’язати свої умови, прикриваючись прагматизмом і втомою від війни. Це не союзництво і не стратегічне лідерство. Це спроба «закрити питання», не зупиняючи зло, а перерозподіляючи наслідки злочину.
Саме тому проблема не зводиться до персон Трампа чи окремих американських емісарів. Проблема в нормалізації гопницької моделі міжнародної політики, де:
- агресор не покараний, а включений у торг;
- жертву змушують платити за «стабільність»;
- право поступається місцем силі;
- мораль оголошується зайвою розкішшю.
Україна в цій конфігурації — тест. Якщо її можна примусити погодитися на «раціональну» несправедливість, значить так само можна буде примусити будь-кого іншого. Саме тому ця історія давно вийшла за межі московської-української війни. Йдеться не про території й не про конкретний план. Йдеться про те, яка логіка визначатиме світ після цієї війни: логіка права чи логіка під’їзду.
І тут вибір простий і жорсткий. Або світ визнає, що з гопниками — незалежно від того, говорять вони російською чи англійською — не домовляються за рахунок жертви, або він готується жити в реальності, де кожна наступна війна буде «раціоналізована» і впакована в красиву обгортку чергового компромісу.
Україна відмовляється бути гаманцем у цій історії. І саме в цій відмові — не пафос і не впертість, а єдиний шанс зупинити гопницьку логіку, яка почалася в Москві, але вже надто впевнено почувається у світових кабінетах.
І ще: Донецькою та Луганською облястями (разом з віджатим Кримом) все це не обмежиться, другим етапом буде Запорізька та Херсонська області, а третім - наступ на Харьківську і Сумську області. І так буде до Чопа, поки ми будемо грати у політичні шахівниці з гопниками. ІМХО.
