У цій війні є один простий, але безжальний принцип: зброю вимірюють не легендами, а наслідками. Не інтерв’ю, не роликами з цеху, не “сенсаційними” дальностями в тисячі кілометрів, не правильним тоном ведучих і не кількістю згадок у стрічці. Наслідками. І якщо вам постійно показують історію про зброю, але ви не бачите її результату — перед вами не військова інженерія, а комунікаційна інженерія. Тобто продукт, що літає переважно в медіапросторі.
FP-5 «Фламінго» від Fire Point сьогодні виглядає саме так. Не тому, що хтось “не любить оборонку”. І не тому, що Україні не потрібні далекобійні засоби ураження. Навпаки: Україні критично потрібні засоби, які системно руйнують російську військову економіку, логістику й управління — бажано так, щоб ворог витрачав на захист більше, ніж на напад. Проблема в тому, що навколо «Фламінго» утворився туман, у якому чудово почуваються гроші, зв’язки, бронювання “потрібних людей”, міжнародні борди й пресконференції — але в якому підозріло погано почувається головне: прозора, навіть якщо частково засекречена, логіка результату.
Офіційна рамка звучить майже чесно: речник Генштабу Дмитро Лиховій публічно говорив, що FP-5 («Фламінго») проходить шлях експериментальної зброї, бойові пуски почалися навесні 2025 року, а вдосконалення ускладнюють висока вартість одного виробу й можливості розробника. Також у публічній площині фігурували заявлені параметри дальності й корисного навантаження.
Звучить як нормальний процес. Але далі починається те, що у живій оборонці називають “розривом між презентацією і війною”. Бо коли мова заходить про реальну deep strike-роботу, публічна статистика й повідомлення про ефективність куди більше прив’язують Fire Point до FP-1/FP-2 — тобто до далекобійних дронів, а не до FP-5. У матеріалах Радіо Свобода (Донбас Реалії) наводилась теза, що Fire Point стала ключовим виробником у сегменті deep-strike БПЛА, а Генштаб заявляв про велику частку їхніх дронів у застосуваннях у серпні–вересні 2025 року.
Це важливо: якщо основний ефект дають дрони, тоді «Фламінго» — або наступний логічний крок, або дорогий символ. І у здоровій системі символ не має права з’їдати ресурс, який потрібен інструментам. А тепер — головний нерв: “ракети нікуди не потрапляють”. У відкритому полі немає стійкого, незалежно верифікованого патерну, що саме FP-5 системно б’є по Москві чи створює для неї стратегічний біль. Натомість маса “підтверджень” має типову природу інформаційного шуму: “ворог стверджує”, “Z-канали опублікували”, “нібито уламки”, “нібито летіло”. Саме тому «Фламінго» дуже зручний як легенда: він дозволяє говорити про “удар по Москві” в режимі припущень і натяків, не показуючи твердої картини результату.
Коли результат підміняють легендою, легенда стає товаром. А коли товар продають державі — це вже не міфотворчість. Це модель.
А тепер подивімося, що відбувається з грошима — і чому саме на цьому етапі “ракетна легенда” стає не романтикою, а ризиком.
29 серпня 2025 року The Kyiv Independent опублікував матеріал про те, що НАБУ розслідує діяльність Fire Point через підозри щодо ціноутворення і поставок (чи не завищувалися ціни на компоненти і/або кількість поставлених дронів), а також перевіряє можливі зв’язки компанії з Тимуром Міндічем; у тексті фігурували оцінки масштабів контрактів і очікуваних сум у 2025 році. Цю лінію далі підхоплювали й інші медіа.
А тепер ключова деталь, яку багато хто сприйняв як індульгенцію: Associated Press у матеріалах 2025 року прямо зазначало, що органи перевіряють можливі завищення по FP-1 і можливі зв’язки з Міндічем, але антикорупційні органи не розслідують саме «Фламінго».
Для обивателя це звучить як “ура, ракету не чіпають”. Для людини з інстинктом ризик-менеджменту це звучить інакше: “ракета стала зручним дахом”. Бо коли на масовому продукті (FP-1) виникає питання “ціна/кількість/поставка”, найпростіший спосіб зняти увагу — підняти над усім це слово “ракетна програма”. У війні слово “ракетна програма” працює як сакральний щит: “не критикуйте — ви працюєте на ворога”. І саме тому ракетний бренд так часто з’являється там, де потрібно притлумити інтерес до бухгалтерії.
Далі — периметр зв’язків. У публічних джерелах не раз фігурував сюжет із Тимуром Міндічем: у листопаді 2025 року, за повідомленнями медіа, співвласник і головний конструктор Fire Point Денис Штілерман підтвердив, що Міндіч (підозрюваний у справі про корупцію в енергетиці) нібито хотів отримати 50% Fire Point, але йому відмовили. Радіо Свобода описувало цей вузол підозр і заяв — звідки вони взялися, як реагувала компанія, і як звучала позиція Штілермана щодо відсутності “сторонніх” у власності.
У нормальній юрисдикції сама поява такого персонажа в історії оборонного виробника вже запускає протокол: хто наводив, хто знайомив, хто гарантував, хто намагався зайти в капітал, хто відбивав. Бо оборонка — це не місце, де “просто хтось захотів 50%”. Оборонка — це місце, де 50% означають доступ: до людей, до контрактів, до ланцюгів постачання, до міжнародних каналів, до “сакрального” слова “секретність”.
І ось тут у картину входить той елемент, який перетворює “підозри” на політичний запах: стрімкий злет, міжнародні борди, легітимізація. Associated Press у листопаді 2025 року писало про те, що Fire Point залучає Майка Помпео до нової консультативної ради, паралельно згадуючи про триваюче розслідування щодо можливого завищення цін на компоненти або кількості дронів і перевірку зв’язків з Міндічем. Тобто маємо класичну конструкцію “відбілювання через статус”: коли на горизонті з’являються міжнародні імена, будь-яка внутрішня критика намагається виглядати як “атака на національний інтерес”. Це старий трюк, але в умовах війни він працює особливо добре.
Тепер — про те, чому історія Fire Point так легко перетворюється на кіно. Бо в буквальному сенсі у ній є кіно. Радіо Свобода в матеріалі про Fire Point згадувало, що структура, пов’язна з майбутньою компанією, раніше була зареєстрована як кастингова/продакшн-історія, а також описувало, звідки береться скандальність “кіношного шлейфу” і чому це вразлива точка для сприйняття.
Цей штрих важливий не як “сенсація”, а як метафора системи: коли походження — кастинг, а потім раптом — “ракетобудування”, у суспільства виникає природний захисний рефлекс. Війна — не майданчик для експериментів зі статусом. Тут або працює, або ні. І коли на “або ні” накладається мільярдна математика, питання перестає бути естетичним. Воно стає криміналістичним.
Далі — людина, яка стала публічним обличчям «Фламінго». Денис Штілерман — персонаж, біографія якого сама по собі стала індикатором ризику. 29 жовтня 2025 року AIN опублікувало розслідування, де стверджувалося, що під час перевірки документів і відкритих масивів даних журналісти виявили: Денис Штілерман має російське громадянство; у нього фіксувалися російські внутрішні паспорти, і ця лінія стала публічним скандалом. У відповідь на скандал Штілерман виходив у публічні ефіри, пояснюючи історію документів і заявляючи, що російського громадянства його нібито позбавили у 2016 році; ця теза фігурувала в матеріалах українських новинних ресурсів і в його інтерв’ю.
І от тут з’являється ще один факт, який не є “моральною оцінкою”, а є документом: 5 листопада 2024 року опубліковане визначення Верховного Суду РФ, у якому фігурує Данилов Денис Леонидович як пайовик ЗПІФ нерухомості “Лесные Просторы” у судовому спорі; у документі вказано, що в задоволенні вимог відмовлено.
Цей документ сам по собі не доводить тотожність “Данилов” і “Штілерман”. Але у зв’язці з темою “попереднього прізвища/російських документів” він створює те, що в безпеці називається “слід”: юридична присутність у РФ у 2022–2024 роках, коли країна веде повномасштабну війну. Це той тип факту, який у будь-якій серйозній оборонній системі запускає перевірку без дискусій: не тому, що “людина винна”, а тому, що доступ до оборонної технології — це не право на симпатію, а зона підвищеної довіри з багаторівневими фільтрами. Якщо фільтрів нема — це не проблема людини. Це проблема держави.
А тепер — третій голос у цій історії: Юрий Касьянов 23 листопада 2025 року опублікував колонку “Fire Point – найкрутіша афера століття”, де жорстко й публічно справедливо розкритикував компанію як явище: і з точки зору ефективності, і з точки зору грошей, і з точки зору політичного даху.
Його публічні заяви не обмежуються жанром “мені не подобається”. У телеграм-каналі Касьянова є прямі формулювання в грубішій, фронтовій версії: “дрони Fire Point не долітають до Москви”, “наші долітали”, “нас знищили”, “вони не найкращі”, з деталями про різні дати ударів і кількість запущених апаратів. У публічному просторі зафіксовано, що Юрій називав себе ключовим свідком у справі щодо Fire Point і говорив про свідчення в НАБУ; сам факт його допиту в одному з проваджень підтверджувався.
Чому голос Касьянова важливий? Тому що він не просто коментатор, а людина з практичним досвідом дронової війни й людина, яка говорить мовою ефекту: скільки запусків потрібно на одну ціль, які системи долітають, які — ні, і як “дешевше” інколи означає “більш ефективно”. Kyiv Post у жовтні 2025 року писав, що Касьянов критикує Fire Point за контракти попри, на його думку, конструктивні проблеми, і що він стверджував про демонстрацію власної моделі (Spear) із ураженням поблизу Кремля у 2023 році.
Окремий пласт — його прогнози щодо “афери 3000 ракет” і твердження, що «Фламінго» “нікуди не полетить” у масштабі, який продають публічно. Це вже не технічна критика, а розкриття політичної логіки, яка обіцяє масовий ракетний ефект. І тут важливо: навіть якщо частина його заяв, уявимо, гіперболізована, сам механізм підозри є раціональним. Бо “масова ракета” не може бути питанням віри. Це питання виробничого циклу, логістики компонентів, економіки серійності і результату на полі бою.
На цьому етапі картина складається в одну жорстку, але логічну гіпотезу. Її можна сформулювати без прикрас: «Фламінго» виконує роль “великого символу”, який легітимує мільярдний фінансовий потік і знімає увагу з верифікації ефекту, а коли увага повертається — її розмивають секретністю, міжнародними “бордами” та емоційним шантажем “не чіпайте оборонку”.
Ця гіпотеза підсилюється ще одним фактом: у міжнародних матеріалах AP, окрім історії Помпео, прямо проговорюється логіка “успіх FP-1 → план подвоювати виробництво крилатих ракет”, тобто ракетна тема стає майбутнім центром інвестицій і контрактів — а значить, і майбутнім центром ризику, якщо не буде контрольних запобіжників.
І тепер — ключове: що робити з цим?
По-перше, не змішувати дві різні речі: технічне існування виробу і його стратегічний ефект. «Фламінго» може існувати як виріб, проходити випробування, мати обмежені застосування — і при цьому бути “PR-ракетною надбудовою”, яка живе значно масштабніше, ніж її бойовий результат. Офіційна рамка “експериментальна” саме про це й натякає.
По-друге, не грати в “або герой, або зрадник”. У реальності питання простіші й страшніші: чи відповідають контракти фактичним поставкам; чи відповідає ціна фактичній собівартості; чи не використовується “ракетний бренд” як щит; чи не працює компанія як канал бронювання; чи не існує “тіньового бенефіціара” через політичну близькість; і чи не перетворюється донорське фінансування на індульгенцію. Саме ці вектори випливали з публічних розслідувань і обговорень навколо Fire Point.
По-третє, повернути розмову до KPI, навіть якщо частина KPI засекречена. Бо секретність — це про координати і тактику, а не про принципи контролю. Держава може не публікувати “куди і коли”, але вона здатна встановити внутрішні контрольні метрики і донорські аудити, які відсікають “проект під викачування” ще на етапі контракту. Якщо цього не зроблено, то «Фламінго» справді перетворюється на “ракету, яка летить у бюджет”.
І, нарешті, найжорсткіший висновок цього розслідування — не про Fire Point як компанію, і навіть не про Штілермана як персонажа. Найжорсткіший висновок — про державу, яка дозволяє виникнути оборонному продукту такого масштабу без публічно зрозумілої рамки довіри. Бо коли навколо одного виробника одночасно живуть: антикорупційне розслідування щодо цін/поставок; токсичні сюжети про зв’язки; публічні заяви про спроби “зайти в капітал на 50%”; історії бронювання; суперечки про громадянство ключової особи; і паралельно — легенда про “ракету до Москви”, яку важко верифікувати, — це означає одне: система фільтрів або не існує, або комусь невигідна.
Саме тому ваш біль про “ракети нікуди не потрапляють” треба формулювати не як емоцію, а як підозру щодо моделі: якщо країні продають “московський ефект”, але в публічній реальності більше видно PR і контракти, ніж підтверджений результат, — то, можливо, “московський ефект” і не був метою. Метою був бюджет. А якщо так, то ми маємо справу не з інженерним провалом, а з управлінським злочином проти обороноздатності.
У кінці 2025 року Україна вже не має права на наївність. У нас забагато загиблих, щоб терпіти дорогі легенди. І якщо «Фламінго» має стати зброєю, яка справді створює стратегічний біль ворогу — він має пройти шлях від медійного міражу до вимірюваного результату. Якщо ж він залишиться красивим словом, яке зручно прикриває бухгалтерію, — тоді в історії України він буде не “ракетним птахом”, а птахом, що живиться державними ресурсами й відлітає не на Москву, а в офшори, ради і пресконференції.
І це, зрештою, головний тест на зрілість держави: чи здатна вона відрізнити зброю від легенди — і закрити легенду актом перевірки, а зброю — серією підтверджених ефектів. Якщо ні, то “Фламінго” справді нікуди не потрапляє. Він просто влучає — в український бюджет як єдину зведену ціль ракетного проджекту неукраїнських Штілерманів, Міндічів, Цукерманів, Шефірів, Зеленських.
