Є особливий різновид державної мерзоти, який проявляється не в кабінетних документах і навіть не в тендерах, а в тому, як влада й її придворні коментатори говорять із людьми в момент, коли людям холодно, темно й страшно. Бо коли країна переживає четвертий рік війни, а Київ живе між ударами, графіками й постійним “тримайтеся”, то слова, які лунають з екранів і з “лідерських” сторінок, стають не просто словами — вони стають офіційною мораллю режиму: хто кому що винен, кого можна принижувати, кого можна обманювати і кому потім ще й прочитати лекцію про “відповідальність”.
Цього разу в ролі “порадниці” виступила Світлана Павелецька, яку в медіа називають нареченою колишнього міністра закордонних справ Дмитра Кулеби: в інтерв’ю вона розповіла про вібратори, що можуть нагріватися до 38°C, і подала це як спосіб “грітися” взимку. Якщо хтось досі не розуміє, чому це вибухнуло, — справа не в пуританстві й не в “жарти не зайшли”. Справа в тому, що в країні, де людям реально не вистачає тепла і світла, де старі гріються свічками і ковдрами, а лікарні вчаться працювати на резерві, публічна “порада” грітися секс-іграшкою не виглядає гумором. Вона виглядає як соціальний садизм: мовляв, живіть як хочете, викручуйтесь, імпровізуйте, а ми вам ще й підкинемо “лайфхак”, щоб ви не думали про те, чому на четвертий рік війни мегаполіс не має резервів, а енергетична політика існує у форматі “штабних нарад” і “потім”.
І тут важливо побачити, що це не одинична “дурість”. Це стиль. Це риторика одного і того самого племені — племені не в етнічному сенсі, а в управлінському: племені людей, які звикли перекладати системні провали на приватну “кмітливість” населення. У нас це вже було — буквально в лоб: депутат “Слуги народу” Євген Брагар колись “порадив” пенсіонерці продати собаку, щоб оплатити комуналку, і потім вибачався за цей цинізм. Це був не просто скандал “одного депутата”. Це була оголена філософія: якщо людям не вистачає грошей — хай продають щось дороге для серця; якщо людям не вистачає тепла — хай гріються чим завгодно, аби не ставили питання, чому держава не зробила того, що була зобов’язана зробити.
А тепер подивіться, як ці “дрібні” репліки складаються в один великий портрет. Дмитро Кулеба в 2024 році сказав, що навіть якщо в України закінчиться зброя, українці будуть “воювати лопатами”. У цьому є героїчний нерв — так, українці справді здатні триматися. Але проблема в тому, як це звучить у зв’язці з реальною політикою: ви, народ, маєте воювати лопатами; ви, пенсіонери, маєте продавати собаку; ви, люди без опалення, можете грітися “вагінальними грілками”. Тобто у цієї системи завжди одна відповідь: народ повинен компенсувати провал держави власним тілом, власним приниженням, власною імпровізацією — а держава тим часом залишається в режимі недоторканності, де реальні питання про відповідальність, резерви, корупційні спреди на ринку і кадрову деградацію або “не на часі”, або “підрив”.
Оце і є та мораль, яка насправді керує країною: держава не гарантує базове — вона читає проповідь про стійкість. А коли люди обурюються, їм відповідають тим самим придворним набором: “не розгойдуйте”, “ви не розумієте”, “це війна”, “в нас лідер”, “ви плем’я, яке тримає світ”. І знову — будь-який пафос “величі” тут працює як знеболення гангрени: замість лікування — наркоз, щоб не кричали.
Мене в цій історії цікавить не моральний портрет конкретної медійної людини. Мене цікавить чому така риторика взагалі можлива і чому її не виносить одразу на берег сором. Вона можлива лише в державі, де інституції замінені двором. Де існує кастова вертикаль: вгорі — ті, хто “приймає рішення”, внизу — ті, хто має “зрозуміти”, “пристосуватися”, “продати собаку”, “грітися чимось”, “воювати лопатами”. І в цьому кастовому світі влада не відчуває обов’язку пояснити людям, чому на четвертий рік війни не було зроблено очевидного — децентралізації тепла й електрики, створення енергетичних островів, масового розгортання когенерації, резервів на критичних вузлах. Вона відчуває лише обов’язок тримати людей у покорі, а для цього найзручніше — говорити з ними мовою “племені”, де терпіння вважається чеснотою, а запитання — гріхом.
Така риторика — це не просто “неприємно”. Вона небезпечна. Бо вона цементує одну ключову установку: держава може бути безвідповідальною, а народ має бути героїчним. Це прямий шлях до некроекономіки — тієї моделі, яку ми вже розбирали на прикладах темних міст і енергетичних “подарунків”, де провал системи стає умовою чиєїсь вигоди, а суспільству продають або страх, або міф. Некроекономіка любить саме такий народ: втомлений, принижений, але готовий “терпіти заради вищої мети”, поки хтось інший живе за іншими правилами.
І тому відповідь тут має бути не “пожартували невдало”. Відповідь має бути державницька й жорстка: ми не підлеглі вашого двору і не “плем’я” для ваших проповідей. Ми громадяни, які мають право вимагати від влади не лайфхаків, а системи. Не ритуалів, а відповідальності. Не “потім”, а зараз. Бо холод у квартирі — це не привід для саркастичних порад. Це привід для кримінальної оцінки провалів і для персональної відповідальності тих, хто четвертий рік війни досі живе в моделі “якось пройде”.
Українці справді можуть багато витримати. Але витримати — не означає мовчати. Витримати — не означає приймати приниження як норму. Витримати — це означає не тільки пережити ракету, а й пережити власну владу, яка звикла говорити з народом як із “плем’ям”, поки сама живе як двір. І якщо ця влада та її медійна обслуга думають, що можна безкарно замінити державність порадами “продайте собаку” і “грійтеся вібратором”, то вони помиляються в одному: терпіння народу — не індульгенція для їхньої ницісті. Дограєтесь.
