У середині 1990-х автор цих рядків зачепився очима за інформацію, яка висіла на дошці оголошень Інституту філософії НАН України. Там ішлося про наукову конференцію, яка відбудеться такого от числа і буде присвячена Києву у творчості цілої низки письменників – десь так 12-15 осіб. Починався список цей, ясна річ, із прізвища «Булгаков». Але сіль справи була не в цьому, а в тому, що список – за єдиним винятком – складався із російських літераторів (хоча не всі вони були етнічними росіянами), а винятком був Шолом-Алейхем, що творив мовою ідиш. Не фігурували у списку не лише українські письменники, а й знаний польський прозаїк Jarosław Iwaszkiewicz і білорус Уладзімір Караткевіч. Ба більше: Ба більше: визначний російський романіст Марк Алданов теж виявився не гідним цього списку, хоча його романи та повісті перекладені понад двадцятьма мовами, але ж Алданов був непримиренним ворогом більшовизму та політичним емігрантом, відтак певна група філософів у незалежній Україні вирішила про нього «забути»… Схоже, для того, щоб Київ виглядав не просто «русским городом», а ще й питомо «совєтським». Схоже, ці два поняття для такої публіки були дуже близькими.
Минуло три десятиліття, відбулися наче дуже істотні зміни, але…
Але знову маємо те. що вже мали, тільки у дещо модифікованій формі.
Автор цих рядків наприкінці минулого року вже публікував статтю на тему «русско-совєтского Киева» («Пані та панове, чи не досить булгачити?»); акцент там, якщо коротко, ставився на цілеспрямованій фальсифікації Булгаковим у нарисі «Киев-город» життя міста у 1923 році. Вихваляння відновлення Києва більшовиками поєднувалося з безапеляційним твердженням, наче у Києві немає ані науки, ані літератури, ані мистецтва. Це тоді, коли праці дослідників Всеукраїнської Академії Наук, попри жалюгідне фінансування, знаходили резонанс у Західній Європі, тоді, коли виходили друком такі журнали, як «Театр» і «Музика», та формували «гроно п’ятірне» неокласики (Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, він же Юрій Клен, Максим Рильський), коли діяв театр "Березіль" Леся Курбаса та виник перший в Україні Музей театру… Ну, а Петлюру Булгаков уперто звав «бухгалтером», хоча це також була відверта брехня.
Здавалося б, імперсько-шовіністичний характер поглядів Булгакова та паскудна брехливість визначного письменника з цього його тексту мали би бути цілковито зрозумілими. Проте… «Київ – це Україна, Булгаков – це Київ, тобто Булгаков – це Україна». А далі про те, що всі українські письменники мізерні у порівнянні зі «всесвітньовідомим класиком». Ось така «логіка», згідно з якою всі брати Кагановичі та Мехліс – це Україна, а Олена Теліга – це Росія. У стилі, перепрошую, президента США Обами, який під час візиту до Польщі заявив про жахливе нищення мільйонів євреїв у «польських таборах смерті». Те саме: якщо Освєнцим і Майданек стояли на польських теренах, значить, це польські концтабори. Щоправда, чиновники з президентської адміністрації потім вибачилися перед поляками: мовляв, обмовка. Та невже? А нехтування США часів Обами обов’язком, зафіксованим Будапештським меморандумом – теж «обмовка» (нагадаю, вибачення за те досі немає)? Втім, згадаймо, що батьки майбутнього президента познайомилися на курсах російської мови, і це, як на мене, багато що пояснює…
Але повернімося до наших баранів і вівцебиків. Головне у творенні міфу «русского Киева» й «істинності» орієнтації на Москву, нехай і «червону», Булгаков здійснив у романі «Біла гвардія» та п’єсі «Дні Турбіних». Міфу художньо переконливого, проте вкрай нікчемного з історичної точки зору. Можуть зауважити: митець має право показувати реальність під власним кутом зору, він має право творити свої міфи на підґрунті певних історичних подій. Із цим можна до певної міри погодитися, якщо ці міфи не стають ідеологічно вмотивованим знущанням із дійсності. Та, як на мене, існують такі речі, які неприпустимі, бо містять тотальну брехню. Такого вистачає у міфології «Білої гвардії». У романі повторено вустами кількох героїв про лише 5% україноорієнтованого населення Києва. Навколо цієї цифри точаться дискусії, мовляв, багато це чи мало. Та головне в іншому: Булгаков просто збрехав щодо цих 5%. Вибори до Установчих зборів Російської республіки у листопаді 1917 року дали по місту списку №1 – українські соціалісти – 25,6% голосів, а списку №13 – народні соціалісти й українські федералісти – 1%. Ось реальна частка реально україноорієнтованого населення міста. По губернії та по гарнізону голоси рахувалися окремо (там список №1 зібрав відповідно 77,3% та 46,1% голосів). Кілька суто єврейських партій і блоків сумарно у Києві мали 11%, польський список – 6%. Ну, а три суто російські партії (кадети, праві росіяни, російські есери) сумарно отримали в місті 35% (більшовиків і меншовиків у силу низки причин до таких партій зараховувати складно). Виходить, далеко не «цілковито російським містом» або «майже цілковито» був тодішній Київ, чи не так?
Ба більше: аналіз наведеної в романі міської топонімії засвідчує, що на підсвідомому рівні письменник відчував очевидну нехіть до Києва. Є вулиця Велика Підвальна, яка йде до Золотих Воріт; ця назва засвідчує історичну пам’ять киян, бо проходить вона там, де були вали та стіни т.зв. «Міста Ярослава» в у першій половині ХІ століття. А в романі – якась «Большая Провальная», йменування у стилі «кварталу-95», на кшталт «Томос-термос». Ще гірша ситуація з перелицюванням Андріївського узвозу на «Алексеевский спуск». Апостол Андрій, за легендою, пливучи Дніпром-Борисфеном, тут спинився та піднявся на гору, провістивши побудову славетного міста, яке стане знаним у всьому світу. А хто такий той булгаковський Алексєй? Маємо явне підсвідоме бажання «опустити планку» історичної ролі Києва…
Впадає в очі, що Булгаков навіть оті вигадані ним 5% прагне виставити в комічному, карикатурному, а то й відверто кримінальному вигляді. Доказів цього у тексті роману вистачає. Видається, що професорка Віра Агеєва влучила в точку, написавши: «Булгаков, виглядає, ненавидів усе українське не лише з суто ідеологічних, але й з певних дуже особистих спонук. Із клятими петлюрівцями у російського класика пов’язані якісь глибинні психологічні комплекси й душевні урази». Справа в тому, що одружений Булгаков підбивав клинці до 16-річної дочки власника будинку, де квартирували Булгакови, Листовничого. Але вона дала йому відкоша. Булгаков помстився: написав з Василя Листовничого свого «Василісу» вщент гротескно, а його дочку навіть не згадав. Сканселював, одним словом. Проте не все було так просто з родиною письменника. Одна з сестер Булгакових співала в хорі київської «Просвіти» - про це у 1979 чи 1980 році розповіла бабуся моєї однокурсниці, яка також співала в тому хорі. На жаль, тоді мене цікавили переважно Сократ і Платон, а цими справами, думав я, мусять займатися історики. Але тоді вони їх не цікавили, хоча нині певні важливі речі вже відомі. Зазначають: одна з сестер співала у хорі Кошиця, а наймолодша сестра закінчила український університет, говорила українською. Ці свідчення не суперечать одне одному. Адже хор київської «Просвіти» діяв у 1917-18 роках, хор Кошиця був утворений постановою уряду Директорії УНР у 1919 році.
І ще один цікавий поворот. «По анти гетьманській студентській демонстрації тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року стріляли саме з вікон колишньої Першої гімназії… Вікна другого поверху були прочинені, і в них спалахували вогники – день був хмарний, і постріли було видно… На брукові перед університетом кілька людських тіл лежали нерухомо… Діло було восени, дерева Миколаївського скверу та тополі на Бібіковському бульварі стояли вже без листя, крізь низ було добре видно… А навсібіч – і сюди, назад до спасенних колон та мурів університетської будівлі, і туди, під гущавину дерев Миколаївського скверу, і геть до рогу Караваївської вулиці – бігли десятки юнаків і юнок, учасників щойно розстріляної демонстрації». Це – зі спогадів Юрія Смолича, тоді студента, а затим письменника. А стріляла по студентах оті «білі та пухнасті» офіцери та юнкери, описані Булгаковим у романі як носії найвищих чеснот. Чи відбувалися насправді описані події? За Булгаковим – нічого наче не було, за Смоличем – було, обидва не просто спостерігачі, а учасники подій, один російський монархіст, інший український студентський активіст, тобто той, кого в Києві за романом наче й не існувало.
Узагалі, Михаїл Булгаков паплюжив не лише «щирих українців». Свою сестру Варвару (фахову піаністку) він зробив прототипом Єлени Турбіної-Тальберг, а її чоловіка Леоніда Карума (офіцера й остзейського німця) – прототипом різко негативного Серґєя Тальберга. Причина зрозуміла: сестра брала участь в українських музичних проєктах, а її чоловік був офіцером війська Української Держави. Проте Карум з Києва не тікав до Німеччини, кинувши сім’ю, він любив Варвару, а вона – його. Вони вижили у громадянську війну і залишилися в СССР. В підсумку Варвара у 1925 році, після публікації «Білої гвардії», надовго розірвала стосунки з братом.
Але для тоталітарної міфології, згідно з логікою якої «правильний» художній твір сприймається як посутня реальність, а «Булгаковский Киев» - як реальний Київ перших двох декад ХХ століття, все, що не вписується в цю міфологію, – дрібниці, не варті уваги. «Повторюється нав’язливе тиражування мему «Дом Булгакова», - пише Оксана Забужко. – Мільйони людей і в Росії, і в Україні продовжують вірити, що Булгакови – це київська сім’я, корінні кияни, «булгаковський Київ» – це їхнє місто тощо. Насправді ж це абсолютно не так, вони із тих, хто «понаїхав» в кінці XIX століття, це історичний факт». Утім, насправді ситуація була складніша: дехто з другого покоління «понаїхалих», що бачимо на прикладі тієї ж родини Булгакових, більшою чи меншою мірою в Києві як українському місті вкорінилися, проте місця в тоталітарному міфі, покликаному обґрунтувати законність «Булгаковского (себто «русского») Киева», їм не знайшлося, а як і знайшлося, то десь на узбіччі.
До речі: ідейно протистояв Булгакову драматург Микола Куліш іще у другій половині 1920-х у п’єсі «Мина Мазайло». Там якнайвищу оцінку булгаковських «Днів Турбіних» як тріумфу всього російського на українських теренах дає не хто інший, як уславлена «тьотя Мотя» (та сама, що «Приличнее быть изнасилованной, нежели украинизированной»). Тобто «Булгаковский Киев» Кулішем показаний як утілення мрій російського шовіністичного плебсу, як імперська міфологема. Потім, після арешту Куліша у 1934 році, це протистояння чекісти ставлять йому на карб. І не дивно: адже чи не головною «червоною ниткою» цією міфологеми було – поряд із «російським містом Києвом» - уславлення «червоної Москви». Тобто міфологема «Булгаковского Киева» формувалася вже тоді як складова офіційної тоталітарної міфології. А «наші» продовжувачі справи совєтських чекістів відверто звуть українців, які прагнуть бути українцями, «овочами» та формують (для кого, цікаво?) списки виключно російськомовних «визначних українців» на чолі з Булгаковим.
Нині, у роки повномасштабної війни Росії задля знищення України й українців (чи то пак, «визволення» їх від усього українського та відповідного «перевиховання») міфологема «Булгаковского Киева» як «исконно русского города» просто незамінна. Як і погляд письменника як «білого сагиба» на «тубільців», певною публікою тиражований в самій Україні як щось істинне.
Адже голос Булгакова щодо українців – це голос «білого сагиба», колонізатора й «господаря життя», який часом навіть визнає певні чесноти за тубільцями, проте вважає за необхідне повсякчасне керівництво ними. Ті ж, хто наразі стверджує: без Булгакова культура України «маленька», видається, теж намагаються грати роль таких же сагибів.
…А щодо утисків Булгакова совєтської владою… Так, утиски були. Але в Інтернеті є щоденник його останньої дружини Єлени. Зверніть увагу на меню обідів родини письменника, і вам усе має стати зрозумілим.
