7 жовтня для Росії сакральна дата. День народження найновішого уособлення «верховної істоти», такого собі «живого бога», «володаря світу та його околиць» - Путіна ВВ. Його культ – це одна з засадничих підвалин імперсько-тоталітарної політичної релігії рашизму (як характеризують цей феномен притомні західні дослідники, на відміну від заморських і тутешніх веселунів, що зациклилися на термінах «авторитарій» й «авторитаризм», які годяться лише для окозамилювання). А тоталітарна міфологія, як і міфологія класична, вимагає сакральних жертв. Як посутньо символічних, так і дуже реальних, бажано людських, ба більше – бажано масових, себто гекатомб.
У Третьому Райху, кажуть, запопадливі есесівці влаштували розстріли в’язнів концтаборів на ювілей фюрера – по 50 на його п’ятдесятиліття. Чи було це загальним явищем, не знаю, а от нищення євреїв однозначно мало відверто ритуальний характер і – за логікою «міфу ХХ століття» - було важливішим за воєнні й економічні потреби нацистської імперії. Так само, до речі, за логікою цього тоталітарного міфу (міфо-логікою) у 1941 році вважалося: кубанські козаки – це арійський народ, а українці – ні (наприкінці 1943-го українців теж визнали арійським народом, та вже було запізно…).
У Совєтському Союзі побутували схожі традиції, тільки більш розмаїті. Скажімо, в урочищі Сандармох 1111 політв’язнів, переважно українських достойників, були розстріляні до 20-ліття більшовицького перевороту, а 198 – до 20-ліття Червоної армії. А 23 лютого 1942 року були розстріляні 17 совєтських генералів, 10 старших офіцерів і 19 керівників промисловості, раніше заарештованих за вщент абсурдними навіть для сталінської доби звинуваченнями. То все були люди з реальними заслугами перед Сталіним і державою – але гекатомба була важливіша за користь, яку вони могли принести під час бездарно проведеної Кремлем війни, яка для росіян досі є «Отечественной». У ритуальні гекатомби під час цієї війни «колективний Сталін» кидав не лише «чужих», а і – в першу чергу! – «своїх». Київ наказали взяти до 7 листопада 1943 року, і наказ був виконаний, незважаючи на втрати. А Берлін Червона армія мала взяти до 1 травня 1945 року – і не змогла це зробити, столиця Третього Райху впала лише 2 травня… Скільки жертв додалося на «олтар перемоги»? І це ж був загальний принцип…
Життя на засадах тоталітарної міфології протривало аж до перебудови. Згадаймо Чорнобильську катастрофу. Так, тоді існував масовий героїзм – але він сполучався з ритуальними гекатомбами, апофеозом яких стало підняття 7 листопада 1986 року над іще не повністю добудованим саркофагом з рештками 4-го енергоблока совєтського прапора, здійснене фактичними смертниками-добровольцями. Та це вже була трагікомедія: потім снайперові довелося кулями збивати цей прапор, бо у світі, та й в самому СССР багато хто побачив у ньому вкрай негативний символ. Тоді – побачили. А зараз?
Нинішні російські міфологеми про «вирішальний внесок» і «порятунок людства» від нацизму наразі ґрунтуються на інших підвалинах, аніж щось раціональне; але вони зрозумілі й рідні «стране рабов, стране господ». А особливо пов’язування Путіним вирішальної ролі СССР/Росії у Другій світовій із числом жертв у ній. Спершу Путін говорив про 25 мільйонів, потім – про 27, але зазначав, що цифра ця не остаточна. А західні союзники, мовляв, утратили значно менше, тому не вони зробили головний внесок… Величезна кількість жертв для цивілізованих людей – показник бездарності державного керівництва та непідготовленості армії, симптом фіаско системи, а не самовідданості та звитяги. Проте логіка міфу вимагає обов’язкової гекатомби задля досягнення визначної цілі – і що більша гекатомба, тим величніше сяятиме ціль, тим значніший успіх буде досягнуто. Головне тут – що основна маса населення РФ цю міфо-логіку, прямо протилежну раціональному мисленню, де число людських жертв – зовсім не привід пишатися, сприймає і живе за нею.
То чого дивуватися нинішній війні та любові більшості росіян до неї та до Путіна? Того персонажа, який розпочав своє сходження з висадження у повітря житлових будинків у Москві й інших містах, щоб сакралізувати війну на Кавказі та довести світу і самому собі, на що здатні Кремль і Луб’янка.
Те, що об’єктом гекатомби мають стати українці як такі, не викликає у притомних людей жодного сумніву. Адже української нації не існує, чи не так? А найперше у жертву – як передумова мирних переговорів! – повинні бути принесені Херсон і Запоріжжя як «істинна Новоросія», на яку має право виключно Москва – володіти і робити з їхнім населенням усе, що захоче. З іншого боку, якщо НАТО стане комизитись, можна пожертвувати, скажімо, Нарвою з її переважно етнічно російським населенням. Не звикати!
І чи випадково саме 7 жовтня стало датою масованої атаки ХАМАСу? Йому, як й іншим палестинським терористам, викоханим свого часу КҐБ і «Штазі», був потрібен напад на Ізраїль для здійснення якомога масштабнішої гекатомби – причому її організатори добре знали, що в жертву приносять не лише «чужих», а і «своїх». Адже тоталітарний «міф ХХІ століття» посутньо об’єднує весь чинний нині Фашінтерн, готовий поставити світ на межу катастрофи…
А ще чи варто дивуватися маніакальному прагненню «колективного Путіна» до «величі Росії», одним із підґрунть якої є ритуальні людські жертви, – щось там про гарантований рай для росіян у разі ядерної війни дехто говорив, чи не так? Чи варто бачити реальні речі та називати їх своїми іменами, а відтак – щось невідкладно робити з такою Росією?
