Російська імперська ідеологія як виправдання російсько-української війни та руйнування міжнародного порядку
На сайті Центру політичних і стратегічних досліджень “Аль-Ахрам”, доктор Діна Шехата, фахівець із порівняльних політичних систем і політичної думки та автор книги “Ісламісти та світські діячі в Єгипті: опозиція, конфлікт і співпраця”, розмітила статтю “Трансформації в російській політичній думці: від сильної держави до цивілізаційного проекту”. Діна Шехата отримала докторський ступінь (Ph.D.) з порівняльної політології в Джорджтаунському університеті (США) та ступінь магістра в Лондонській школі економіки (LSE).
Вже сама назва цього аналітичного матеріалу вказує на те, що Діна Шехата переконана в тому – війна Росії з Україною – цей московський проект, який є стратегією знищення державності України і сучасного світового устрою, став утвердженням російської цивілізації.
Виходячи з цього, вона робить висновок: “Нинішнє протистояння із Заходом змінює російські політичні наративи щодо ідентичності країни та її місця у світі. На тлі війни в Україні та поглиблення конфронтації з Європою і Сполученими Штатами дедалі більшої ваги набувають погляди, які визначають Росію як окрему “євразійську цивілізацію” – таку, що має власні історичні й культурні підвалини та прагне торувати незалежний шлях розвитку. У цих наративах масштаб конфлікту розширюється, охоплюючи право Росії самостійно визначати цінності й інститути, що регулюють її внутрішнє життя, а також її роль у формуванні міжнародного порядку, для якого характерні численні центри сили та різноманітні траєкторії розвитку”.
Теза Діни Шехати фіксує зрушення в російській політичній філософії до концепту “особливого розвитку” та цивілізаційного проекту на тлі протистояння із Заходом. Такий дискурс використовується для переосмислення ролі Росії та виправдання її агресивних дій через заперечення прав сусідніх держав і просування альтернативного геополітичного порядку.
Ця публікація свідчить про розуміння в Єгипті трансформації російської політичної думки від концепції сильної держави до ідеї окремої євразійської цивілізації. Поточне протистояння із Заходом та війна в Україні використовуються Кремлем як ідеологічне виправдання для заперечення української суверенності та переформатування міжнародного порядку на користь багатополярності із власними “ціннісними підвалинами”.
Хоча виглядає на те, що доктор Діна Шехата так прониклася ідеями ідеологів “русского мира” Дугіна та Караганова, що геноцид Путіним українського народу, вона сприймає, як реалізацію Москвою ідеї “держави-цивілізації”, яка виконує свою історичну місію – змінити існуючий світовий порядок.
Аналізуючи подібні ідеологічні тези, можна стверджувати, що сприйняття російської агресії через призму концепції “держави-цивілізації” є спробою підмінити міжнародне право та універсальні людські права геополітичним містицизмом. Офіційна Москва активно використовує ідеї Александра Дугіна про багатополярний світ та радикальні доктрини Сергєя Караганова для інтелектуального виправдання суверенного права на насильство й експансію.
Та коли дослідники чи аналітики починають розглядати повномасштабне вторгнення та воєнні злочини не як акти агресії проти суверенної української нації, а як “історичну місію” або “цивілізаційне протистояння з Заходом”, вони фактично легітимізують руйнування глобальної системи безпеки.
Таким чином, російська геополітична доктрина “держави-цивілізації” концептуалізована ідеологами “русского мира”, використовується подібними авторами не як об’єкт критичного аналізу, а як легітимна рамка для виправдання агресивної війни проти України.
А це веде до небезпечного применшення геноцидальних практик, де трагедія мільйонів українців зміщується на периферію, поступаючись місцем абстрактним міркуванням про “новий світовий порядок”.
У результаті подібний підхід не лише дегуманізує жертв конфлікту, але й перетворює агресора на суб’єкт вищої історичної доцільності, звільняючи його від правової та моральної відповідальності перед світовою спільнотою. І на це необхідно звернути особливу увагу.
Адже за диктатором Путіним відновлення сильної держави поступово перестало бути суто внутрішнім завданням. Концентрація владних повноважень, скасування політичної конкуренції, підпорядкування колишніх незалежних інституцій президентському центру та зміцнення силового апарату супроводжувалися прагненням відновити статус Росії як великої держави, здатної визначати правила міжнародної взаємодії.
Суверенітет у такому розумінні дедалі частіше трактувався не лише як право Росії самостійно ухвалювати внутрішньополітичні рішення, а й як претензія на особливу свободу дій у відносинах із сусідніми країнами.
При цьому суверенітет інших держав, передусім тих, які Москва традиційно зараховує до сфери власних геополітичних інтересів, розглядається як обмежений їхнім географічним положенням, історичними зв’язками з Росією та нібито інтересами російської безпеки.
Та на думку авторки статті: “Для Росії розпад Радянського Союзу в 1991 році став досвідом дезінтеграції та втрати статусу – подією, яку різні інтелектуальні й політичні течії сприйняли як історичну поразку. Держава, що охоплювала Європу та Азію, розпалася на незалежні республіки, а зв’язки, які десятиліттями об’єднували її народи, інституції та економіки, були розірвані. Росія, що колись була центром цього утворення, опинилася перед новими кордонами та зі звуженим політичним простором, тоді як радянський проект, який забезпечував їй глобальну роль і обіцянку побудови іншого майбутнього для людства, припинив своє існування. Визначення того, що залишилося від цієї спільної історії, стало частиною пошуку нової національної ідентичності.
Цей розпад супроводжувався масштабними внутрішніми потрясіннями. Стрімкий перехід до ринкової економіки призвів до різкого зростання цін, падіння виробництва й доходів, а також до втрати різноманітних форм соціального захисту. Крім того, приватизація сприяла появі вузького кола бізнес-магнатів, які зосередили у своїх руках величезні статки та вплив, тоді як здатність державних інституцій узгоджувати інтереси й захищати громадян суттєво послабилася. На думку критиків тих подій, держава виявилася неспроможною контролювати власні ресурси, а статки нових еліт стали цілком відірваними від реального становища суспільства. Як наслідок, спогади про розпад почали асоціюватися з втратою безпеки й справедливості, а також із занепадом могутності та статусу.
Це відчуття втрати поширилося й на позицію Росії в міжнародній системі. Певна частина російських еліт розраховувала, що відмова від комунізму та зближення із Заходом відкриють шлях до рівноправного партнерства. Однак, на їхнє переконання, ці прагнення наштовхнулися на систему, яка розглядала завершення “холодної війни” як перемогу Заходу – систему, що вимагала від Росії адаптуватися до правил, у розробці яких вона не брала жодної участі. Потреба в зовнішній фінансовій допомозі посилювалася відчуттям, що автономія країни в прийнятті рішень стала обмеженою, а зближення із Заходом не принесло Росії того визнання, якого вона прагнула”.
Ознайомившись з такими твердженнями єгипетської аналітикині, мимоволі приходиш до думки, що подібні ідеї цілком могли б бути оприлюдненні в одному з путінських політичних видань. Адже авторка просто перелічує усі кремлівські образи, які накопичились у Московії за роки після розпаду СССР.
Хотіла цього, чи ні Діна Шехата, проте з її суджень випливає, що нічим не спровоковане військове вторгнення Росії в Україну, воєнні злочини московитів та геноцид українського народу дегуманізуються та переводяться у ранг “необхідного побічного продукту” глобальної трансформації. А глобальний конфлікт трактується не як порушення міжнародного права, а як метафізичне зіткнення цивілізацій.
У такій системі координат Україна позбавляється власної історії, культури та права на існування. Вона розглядається виключно як “поле бою” або “буферна зона” між Заходом і Росією, що прямо перегукується з шовіністичними статтями Караганова та імперськими ідеями Дугіна про нежиттєздатність української ідентичності.
Що підтверджується наступними тезами єгипетської дослідниці Російської Федерації: “Цей досвід породив явище, яке можна назвати “пораненим суверенітетом” – відчуття того, що, хоча Росія й зберегла свою юридичну незалежність, вона значною мірою втратила здатність самостійно керувати власними справами та підтримувати свій міжнародний статус. Таким чином, заклик до відновлення суверенітету набув сенсу, пов’язаного з поверненням контролю над ресурсами та процесом прийняття рішень, узгодженням підзвітності еліт з інтересами суспільства, а також відновленням здатності впливати на міжнародні події. У цьому контексті національна гідність переплелася із суспільними запитами, а подолання кризи стало залежати від наявності держави, здатної захистити суспільство та виразити його волю.
Ця спадщина допомагає пояснити, чому держава та суверенітет посідають центральне місце в сучасній російській думці. Заклик до відновлення державної влади був привабливим, оскільки обіцяв подолати роздробленість і недієздатність, водночас закладаючи фундамент для стабільності й розвитку. Пріоритетом на цьому етапі було повернення можливості самостійно обирати національний шлях, зберігаючи при цьому простір для співпраці із Заходом і розвитку ринкової економіки. На цій основі на зламі тисячоліть сформувався проект відновлення держави, що згодом розширило дискусію щодо природи суверенітету та його співвідношення з демократією”.
Очевидно, що авторка статті добре ознайомлена з “хотєлками” Москви та прагненням Путіна експортувати ідеологему про відновлення “пораненого суверенітету” на Глобальний Південь. Маніпулюючи антизахідними настроями всередині Єгипту, такі дослідники часто апелюють до “глобальнопівденної” аудиторії, використовуючи глибоко вкорінені антиколоніальні або антиамериканські сентименти, щоб представити Росію як “лідера опору західній гегемонії”.
При цьому свідомо повністю ігнорується наростання російського неоколоніалізму і той факт, що дії самої Росії щодо України є класичним прикладом імперіалістичної, колоніальної війни за завоювання територій та знищення підкореної нації.
Видаючи руйнацію системи безпеки за “прогрес” подібні аналітики ігнорують наслідки цього для світопорядку. Адже руйнування інститутів ООН, нехтування кордонами та ядерний шантаж Кремля сприймаються цими експертами не як загроза глобального хаосу, а як “пологи нового багатополярного світу”.
Діана Шехата переконана: “У суспільстві дедалі більше наголошується на праві Росії самостійно визначати власну модель розвитку та цінності, якими вона керується. У міру того як перспективи партнерства із Заходом згасали, унікальний історичний і цивілізаційний характер країни набував дедалі більшого значення для обґрунтування цього права. Війна в Україні прискорила цей процес, зробивши концепції, що ґрунтуються на ідеї “держави-цивілізації”, ключовими елементами стратегічної орієнтації та політики держави.
У цьому контексті здійснюються спроби переосмислити російську спадщину – поєднуючи релігійні й націоналістичні традиції із запитом на справедливість і солідарність, що сягає корінням у радянський досвід. Значущість цих зусиль полягає в тому, що збереження національної ідентичності та соціальна відповідальність держави постають як два стовпи єдиного, цілісного проекту. Крім того, євразійська парадигма надає цьому проекту бачення спільності, що охоплює різні народи й культури. Як наслідок, виникають тенденції, що виходять за межі традиційного політичного поділу на “лівих” і “правих”, а також спростовують припущення, ніби модернізація обов’язково передбачає перейняття західної моделі.
На міжнародній арені цей зсув супроводжується закликом до плюралістичного світоустрою – такого, що виходить за рамки простого розподілу влади й визнає існування самобутніх шляхів розвитку та політичної організації. У цьому сенсі російський приклад демонструє внутрішній зв’язок між трансформацією держави зсередини та переосмисленням глобального порядку. Протистояння із Заходом робить ще більш нагальним перетворення цих ідей на конкретні економічні можливості, інституції та партнерства. Таким чином, окреслюються контури російської альтернативи ліберальній моделі: моделі, що спирається на сильну державу, яка пов’язує суверенітет з ідентичністю та соціальною справедливістю, у межах міжнародного порядку, що допускає співіснування багатьох цивілізацій і різноманітних шляхів до прогресу”.
Усі ці слова про “суверенітет Росії” свідчать лише про підтвердження за Москвою права сили замість сили права. Коли прийняття концепції Караганова про право “держав-цивілізацій” на власні сфери впливу де-факто означає повернення людства до логіки XIX століття, де великі імперії вирішують долю менших держав, а міжнародні договори не мають жодного значення.
Наразі коли інтелектуали на кшталт Діни Шехати солідаризуються з російськими ідеологами імперського шовіністичного штибу, вони стають інструментами так званої “м’якої сили” Кремля. Допомагаючи загорнути акти геноциду та неспровокованої агресії у привабливу для незахідного світу обгортку “боротьби з глобальним домінуванням США та Заходу”, тим самим розмиваючи світову солідарність з Україною та виправдовуючи руйнування сучасного світоустрою.
Цей феномен демонструє глибинну кризу всередині інтелектуальних еліт Глобального Півдня, де історична травма колоніалізму засліплює аналітичну оптику. Фокусуючись виключно на критиці західного гегемонізму, такі мислителі потрапляють у пастку хибної дихотомії, де будь-яка сила, що протиставила себе Вашингтону чи Брюсселю, апріорі сприймається як визвольна або прогресивна.
Кремль філігранно інструменталізує ці історичні образи та почуття ущемленості, використовуючи концепт “багатополярного світу” як інтелектуальну ширму для реваншизму та класичного імперського експансіонізму.
У результаті відбувається підміна понять: очевидна колоніальна війна Росії проти України, що супроводжується спробою асиміляції та знищення української ідентичності, у дискурсі подібних авторів деконструюється до рівня “проксі-конфлікту” між великими державами.
І це не просто знімає з агресора Росії моральну та юридичну відповідальність, але й позбавляє суб’єктності саму Україну, чия боротьба за виживання цинічно зводиться до ролі інструменту в руках Заходу.
Більше того, така легітимізація російського наративу через авторитетні незахідні інформаційні платформи створює небезпечний прецедент для всього міжнародного права, оскільки узаконює диктат воєнної чи політичної переваги над чинними міжнародними нормами.
Цим зводячи концепцію суверенітету до рівня вибіркового привілею, подібні інтелектуали стають адвокатами нового світового безладу, де руйнування статуту ООН та збройна зміна кордонів толеруються заради ефемерного демонтажу західного домінування.
