Найпопулярнішим словом на російських телеканалах і в соцмережах уже понад тиждень було, звісно ж, «Алёшки». Втім, у більшості випадків фігурували «Алешки» (з літерою «ё» на письмі у населення РФ стосунки традиційно складні), але говорилося завжди саме так: «Алёшки». Як неважко здогадатися, йшлося про українське місто Олешки, розташоване на дніпровському лівому березі навпроти Херсону, у якому окупанти спричинили (скоріше, навмисно організували) гуманітарну катастрофу і з якого наразі вдалося евакуювати городян – при цьому абсолютну більшість на вільну від рашистів територію Української держави.
Вельми потужний російський дезінформаційний супровід цієї евакуації (до якого приєднались і деякі номінально «українські» пабліки) нікого, схоже, не дивує. Звикли вже. А от «альошки» таки викликають подив. Принаймні, особисто в мене, можливо, ще у когось. І ось чому.
Звідки вони взялися – ці «Алёшки»? У Російській імперії знаходимо топоніми «Олешки» («Остатки Запорожцев бежали к пределам Крыма, где, с дозволения хана, образовали нов. Сечь в урочище Олешках, на лев. бер. Днепра, против г. Херсона» - Запорожская Сечь // Военная энциклопедия) й «Алешки». (офіційна назва міста). Зверніть увагу: без йотованого звука, бо ж тоді б – за Далем – у тодішній російській мові мало писатися «Алѣшки».
Скажете, дрібниця? Не зовсім – чи навіть «зовсім не». Адже росіяни прагнуть виставляти себе спадкоємцями Русі, проте вкотре вже на практиці доводять: вони були і є чужинцями стосовно руської землі (не «русской», а «руської», літописної «Роускои землѣ», - нагадаю, що вимовлялося «ѣ» на протоукраїнських, а пізніше й українських землях як «і»). А нинішні Олешки генетично пов’язані з літописним містом Олішшя (Ѡлешьи, 1084 рік) як серйозним центром торгівлі з Візантією та Кримом, портом у гирлі Дніпра. Ну і де тут хоч якимось кінцем побутують «алёшки»?
Утім, нинішні росіяни продовжують традицію тих своїх предків, які за часів імперії проголошували «тисячолітню Росію» і ставили на її честь у Новгороді монумент – у тому Новгороді, який московіти двічі завойовували та нищили і який населяв зовсім інший етнос (навіть на початку ХХІ століття перепис населення зафіксував кілька тисяч осіб, що вважали себе належними до цього етносу і звали себе поморами; кремлівські чекісти похопилися – і притьмом ліквідували саму можливість у документах назвати себе помором, а Новгород, ясна річ, оголосили «батьком Росії»). Причому засновником Росії назвали скандинава Рюрика – до нього, мовляв, нічого не було, а тут раптом з його ласки постала велика й могутня Російська держава та з’явилася на її землях цивілізація. Як на мене, це типова манія величі, поєднана (як це буває нерідко) з комплексом неповноцінності – в масштабах цілої держави! Це все містив і «Географическо-статистическій словарь Россійской имперіи П. П. Семенова», де писалося про місто Алешки. А далі взагалі цирк: «Г-дъ основанъ греками въ X в., для открытія торговыхъ сношеній съ Кіевомъ. Онъ названъ былъ генуэзцами Elice. Въ русскихъ лѣтописяхъ онъ упоминается въ первый разъ въ 1224; въ нѣкоторыхъ спискахъ онъ названъ Отшелье а въ другихъ Олешье». Ґвалт! А як же літописна згадка за 1084 рік? І чого це протоукраїнські чи то ранньоукраїнські достойники виявилися нездатними заснувати місто-порт для торгівлі Києва з Константинополем?
Нагадаю, за літописами Київ існував задовго до всіляких Рюриків (польські хроністи XV-XVI століть, спираючись на втрачені затим джерела, називали датою його заснування 430 рік, а Кия – могутнім великим князем). Рюрик же «сруби город̑ надъ Волховом̑ и прозваша и Новъгород̑». У тодішній термінології город, градок, град – те, що звалося у Західній Європі «замок», у затінку стін якого гуртувалося поселення. А на східноєвропейських теренах замок будували переважно з дерева, тому і «сруби»… Але от що дуже цікаво: чому це самопроголошені «спадкоємці тисячолітньої Русі-Росії» з такою заповзятістю наразі нищать Київ, названий у літописах «мт҃(и) городом̑ Рус̑кымъ»? Чи не тому, що він не вписується, як і вся Русь, у їхні «алёшки»?
