Мінські домовленості (складається з трьох документів, які мають політичний, а не юридично зобов’язуючий характер), їх роль та наслідки імплементації продовжують викликати гострі емоції та напружену дискусію в українському суспільстві.За майже 7 років від моменту їх погодження притупилися відчуття тривожності та непевності тих днів січня та лютого 2015 року. З’явилися нашарування маніпуляцій, викривлень та елементи політичної доцільності. Відтак, у суспільному та політичному дискурсі домінують поверхневі та ситуативні уявлення про Мінські домовленості як механізму досягнення мирного врегулювання на Донбасі та інструменту стримування російської агресії. Дійсно, історія та умови укладення Мінських домовленостей (МД) були непростими, а кінцевий зміст - неідеальним.
І, у принципі, наскільки ідеальними та певними можуть бути будь-які домовленості з Путіним, які господар Кремля готовий порушити за першої ж ліпшої нагоди, щойно відчує слабкість та відчуття здобичі!
Але зі свого дипломатичного досвіду можу сказати, що навіть ідеальні домовленості, але в неумілих руках та ще й у дилетантському виконанні не є гарантією успіху. І навпаки - недосконалі домовленості, але при грамотному, креативному, системному та професійному ставленні, помноженому на мотивацію політичної волі конфліктуючих сторін, можуть принести користь.
Мінські домовленості - це як ніж, що може принести як користь, так і - при хибному застосуванні - шкоду.
Гадаю, що ніхто не буде заперечувати, що МД свого часу зіграли свою позитивну роль: Україні вдалося зупинити путінську навалу в критичний період збройної російської агресії, ми виграли час для створення сучасної і потужної армії, зміцнення обороноздатності та поліпшення фінансово-економічної ситуації країни, нам вдалося сформувати консолідовану проукраїнську міжнародну коаліцію і забезпечити ухвалення пакету секторальних санкцій Заходу проти російського агресора тощо.
МД свого часу відігравали своєрідну роль молота, яким Україна і західний світ били по голові Кремля, вганяючи його у міжнародну ізоляцію та у режим санкцій. Через ці домовленості українська дипломатія довела, що саме Росія як сторона конфлікту (а не посередник – і це чітко фіксують положення МД) несе повну відповідальність за агресію проти суверенної держави, злочини на окупованих територіях та не демонструє бажання відновлювати мир на Донбасі.
При визначенні ставлення до МД слід також розуміти, що будь-які нові, «більш вигідні» домовленості, за які виступають опоненти, включатимуть аналогічні положення і елементи, які наразі містяться в існуючих документах. Йдеться, зокрема, і про повне та всеохоплююче припинення вогню, і про виведення російських військ та зброї, і про роззброєння незаконних збройних угруповань, і про звільнення заручників, і про відновлення Україною контролю над своїм кордоном, і про відновлення української податкової і банківської системи. І, звичайно, крім безпекової складової, у новому документі будуть відображені, в найкращому випадку, практично ідентичні політичні елементи, а, можливо, і ще більш амбітні для російської сторони положення щодо впливу на внутрішньо- та зовнішньополітичні процеси в Україні.
Ключова проблема «Мінська» - різне тлумачення сторонами конфлікту послідовності та взаємозв’язку виконання положень. Це є одним з моїх основних висновків як переговірника у нормандському форматі у 2015-2019 роках. Аналогічну позицію поділяють й наші партнери. Результати цьогорічної січневої зустрічі дипломатичних радників у Парижі також фіксують цю принципову розбіжність.
Тому в 2016 році нам разом з партнерами вдалося нав’язати Росії концепцію так званої «дорожньої карти» з метою вибудовування чіткої узгодженої послідовності виконання МД на основі принципу «спершу безпека». Тобто спочатку Росія виконує безпекові складові МД, забезпечує режим повного і всеохоплюючого режиму припинення вогню, виведення своїх військ, забезпечення повного і безумовного доступу СММ ОБСЄ до всієї території ОРДЛО тощо. При цьому усувався ресторанний принцип «а ля карт».
І одним з елементів такої «дорожньої карти» була відома формула Штайнмаєра та миротворча місія ООН. І якщо наміри і України, і Росії будуть дійсно серйозними та будуть спрямовані на усунення цих розбіжностей, все одно доведеться повернутися до ідеї такої карти, попри існуючі спроби її дискредитувати в рамках ТКГ.
На жаль, сьогодні Банкова говорить лише про декілька аспектів МД - режим припинення вогню, звільнення заручників і відновлення контролю над кордоном. Але є багато інших принципових аспектів, які ігноруються. Йдеться, зокрема, про повернення до контактної лінії станом на 19 вересня 2014 року, бо до лютого 2015 року Росія внаслідок ескалації агресії загарбала додатково біля 2500 кв км української території. Ігнорується й ініціатива про створення робочої групи з питань кордону в рамках ТКГ. Свого часу Україна спільно з партнерами розробила і офіційно представила в ОБСЄ поетапний механізм відновлення контролю над своїм кордоном. Саме СММ ОБСЄ має встановити постійний моніторинг та верифікацію неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону відповідно до пункту 4 Мінського протоколу від 05 вересня 2014 року.
На жаль, відкинуто і питання розміщення миротворців ООН на окупованій частині території Донбасу. Свого часу завдяки скоординованим діям з США та європейськими партнерами (ФРН та Франція) було розроблено та узгоджено концепцію такої миротворчої операції у розвиток домовленостей Порошенка з Меркель, Макроном та Трампом. У 2017 році відповідний документ був переданий російській стороні дипломатичним радником Канцлера ФРН Хойсгеном. Вважаю, що ця тема є несправедливо проігнорованою новою владою, яка необґрунтовано діє за хибним принципом «все, що було до нас, є поганим». Про серйозність опрацювання даного питання свідчило і те, що після парламентських виборів у 2017 році німецький уряд включив положення про підтримку миротворчої місії ООН як важливої безпекової складової виконання МД до Коаліційної угоди.
Багато маніпуляцій і в питанні так званої «формули Штайнмаєра». Існувало два варіанти цієї формули - російський та український. Суть російського варіанту полягав у тому, щоб виокремити цю формулу із загального контексту та погодитись з тим, що місцеві вибори на території ОРДЛО мають «в цілому» відповідати принципам та стандартам ОБСЄ з пріоритетністю принципу «спершу політика». Українська сторона і партнери відстоювали позицію, що місцеві вибори мають бути проведені відповідно до чітких стандартів і принципів ОБСЄ та відповідно до українського законодавства, що включало б створення належних безпекових умов, виведення російських окупаційних військ, розміщення миротворців, діяльність українських партій, ЗМІ тощо.
На жаль, Зеленський в одержимості скликати Нормандський саміт та якнайшвидше «побачити мирні очі» Путіна погодився з російською версією, купивши квиток Путіну на Паризький саміт у 2019 році. З ухваленням такого варіанту Зеленський фактично пішов на виконання МД за російським сценарієм, грунтуючись на принципі «спершу політика». І такий підхід був зафіксований у домовленостях Паризького саміту. Саме тому Путін розуміє, що піймав Зеленського на гачок і обумовлює будь-які наступні кроки виконанням «паризьких домовленостей». Зрозумівши свою стратегічну помилку, Банкова включила режим «реверсу», повернувшись до принципу попередників - «спершу безпека». Але, як показує ситуація, вже було пізно. Тому, похапцем виходячи з глухого кута, нинішня українська влада не знайшла нічого іншого, ніж риторику нищівної критики як МД, так і попередників, виправдовуючи свою нездатність принести обіцяний мир на Донбас.
До речі, якщо не влаштовують МД, у влади Зеленського було три роки, аби запропонувати альтернативу чи інший варіант врегулювання ситуації на Донбасі (тим більше через політику масової паспортизації і економічну експансію території ОРДЛО Росія фактично обнулила МД, надаючи Києву поле для маневру). Як тут не згадати бравурні заяви керівництва України про наявність планів «Б», «В», «Г»…На жаль, й донині у нинішньої влади відсутнє чітке бачення цілісної стратегії відновлення миру на Донбасі, а її підходи обмежуються лише одержимістю Зеленського окремою двосторонньою зустріччю з Путіним.
Якщо до цього додати какофонію Банкової щодо пошуку ефектних, але неефективних і неузгоджених з партнерами моделей та форматів урегулювання, а також намагання українських переговорників встановити прямий діалог з маріонетками Кремля (вчасно зупинені через негативну реакцію громадянського суспільства і проукраїнських політиків), то це завело мирний процес у безвихідь. Таким чином ми «підставили» наших партнерів і дали Кремлю додаткові аргументи для тиску на Україну і переходу до політики примусу Києва до виконання Мінських домовленостей на основі принципу «спершу політика».
Ба більше, на моє переконання, саме слабкість та хаотичність Банкової у питанні мирного врегулювання спровокувала нинішню хвилю ескалації з боку Росії, поставивши континент перед загрозою повномасштабної війни.
Очевидною є безвихідь, у який зайшов переговорний процес. Ні Росія (Москва ще не бачить геополітичного моменту, який змушував би їі до поступок), ані Україна (через позицію суспільства, яке не дозволить владі переступити червоні лінії) зараз не готові до проривних кроків у мирному процесі. Через це Кремль намагається скористатися єдиним дієвим інструментом, який є у нього в розпорядженні, для зміни статусу-кво - погроза силою і спроби дестабілізувати Україну зсередини. Але так само Україна має прагнути змінити статус-кво на свою користь.
Нинішній момент підтримки, створений в основному зусиллями США, матиме своє логічне завершення. Посилення оборонних спроможностей України - це суттєвий крок. Але ще недостатньо висока ціна для Росії, аби змусити її змінити свою стратегію щодо України. Вже зараз треба думати про дії на перспективу, щоб наша держава не залишилася в сірій зоні безпеки. Але жодним чином ні через псування довіри партнерів через надто емоційні і критичні претензії українського керівництва, ні через брак принципових реформ, ні через підрив національної єдності у зв’язку із продовженням політично вмотивованих переслідувань проєвропейської і продержавної опозиції.
