Путін таки справді геній усіх часів і народів. Так швидко домогтися декомунізації та дерадянизації України й українців – це щось феноменальне.
Причому декомунізації та дерадянизації не тільки духовно-ментальної, а й матеріально-практичної. І на додачу до цього – радикальної дерусифікації у сфері символічній, передусім топонімічній, але навіть у виробництві сирів і ковбаси. Та все, що вже сталося, – ще тільки початок масштабних процесів…
Але звернімося до об’єктивних даних. Не буду наводити списки вже проведених змін міської топонімії практично по всій неокупованій Україні, коли викоріняються рештки радянсько-комуністичних назв, а заодно (як на мене, зі значним перебором, але це окрема тема) заповзято викорчовується все, пов’язане з Росією – що в її імперському варіанті, що в радянському. Проте не втримаюсь від наведення результатів усеукраїнського опитування, проведеного наприкінці квітня Соціологічною групою «Рейтинг» стосовно визначення стану сучасної Росії. Одразу перепрошую читачів за значну кількість цифр, але соціологія без числових показників неможлива.
Отже, респондентам поставили запитання: «Який термін найкраще характеризує сьогоднішній політичний режим у Росії?» Відповіді розподілилися так: диктатура – 41% опитаних, фашизм – 37%, нацизм – 10%. Причому маємо єдність сходу, заходу, центру й півдня України: усі регіони суму цих «чудових» визначень дали близьку до 90%, відмінності в нюансах, образно кажучи, «у сортах лайна», - десь більше назвали режим диктатурою, десь – нацизмом. І що цікаво: відсутні значущі розбіжності у визначенні російського режиму між віковими групами (молодь і пенсіонери разом!), між російськомовними й україномовними. Є, звісно, і такі персонажі, котрі вперто вважають, наче в Росії демократія (2%), але кожна нація, як понад сто років тому зазначив Владімір-Зеєв Жаботинський, має право на своїх ідіотів.
Проблеми тут, видається, виникають передусім тоді, коли число ідіотів становить більшість. І це напряму стосується Росії. Там показник ностальгії за розпадом СРСР за даними Левада-Центру (єдиної незалежної в РФ соціологічної служби, ясна річ, «іноземного агента») постійно зростав: з грудня 2010 року по грудень 2021 року він піднісся з 55% до 63%.
Практичні наслідки таких умонастроїв «колективного Путіна» самоочевидні, чи не так? В Україні ж цей показник невпинно знижувався: у 2010 році він становив 46% (цифра ця дивовижним чином до числа голосів за Віктора Януковича на тодішніх президентських виборів, котрий, як відомо, не набрав абсолютну більшість «за»). А от сьогодні показник ностальгії за розпадом СРСР в Україні становить 11%, натомість не жалкує за покійним Союзом абсолютна більшість – 87%. Але не поспішайте записувати всі 11% до числа політичних ідіотів – видається, що частина з них має ностальгію за радянською добою, оскільки тоді – у 1960-90 роки) Кремль не застосовував танки, літаки та крилаті ракети для «наведення порядку» в Україні й усе ж визнавав українців окремою нацією, бодай і «братньою»…
А тепер – про головне. Кожна нація має такі історичні постаті, які не тільки символізують важливі події минулого, а й уособлюють національне «Я», задають своєрідні дороговкази на шляху в майбутнє. В цьому плані регулярні опитування «Рейтингу» показують дуже прикметні тенденції змін умонастроїв українського суспільства. Скажімо, якщо у 2012 році до Сталіна загалом позитивно («швидше позитивно» та «цілком позитивно») ставилися 24% опитаних, то наразі число «сталіністів» упало до 7% (підозрюю, втім, що певна частина з них досі вважає Сталіна взірцем ефективного керівника та бажає, щоб особа сталінського типу очолювала Україну в її війні з Росією). З Леніним схожим чином: у 2016 році до нього позитивно ставилися 25% респондентів, а зараз – лише 13%. І знов-таки, підозрюю, що такий відносно високий рівень позитивного ставлення до Ілліча немалою мірою завдячує Путіну, котрий постійно стверджує, наче саме Ленін створив Україну…
Не дивно, що лідерами позитивного ставлення і в минулі роки були Богдан Хмельницький та Михайло Грушевський. Проте і щодо них відбулася помітна зміна умонастроїв – якщо у 2018 році до них позитивно ставилися близько 70% опитаних, то наразі можна говорити про однозначно позитивне їхнє сприйняття суспільством (понад 90%). До Івана Мазепи у 2018 році позитивно ставилися 53%, до Симона Петлюри – 30%, сьогодні відповідно – 76% і 49% (впадає в око, що про Петлюру не знає 15% опитаних, чи не тому, що «ідейно цнотлива» влада так і не спромоглася помістити портрет лідера відновленої УНР на хоча б якісь банкноти?). До слова: жаль, що в анкеті «Рейтингу» відсутні головний командир УПА, керівник ОУН у 1943-50 роках, голова підпільного уряду України, творець «підпільної держави» й ініціатор переорієнтації Руху Опору на демократичний націоналізм Роман Шухевич й очільник Української держави 1918 року Павло Скоропадський. Утім, і без них результати опитування вагомі. Адже найразючіше змінилося ставлення суспільства до такої історичної постаті, як Степан Бандера. Якщо у 2012 році позитивно до нього ставилося тільки 22% опитаних, а негативно – 58%, то у 2018-му позиції зрівнялися – 36% проти 34%. Ну, а у 2022-му стався якісний стрибок: загалом позитивно ставиться до Бандери 74%, в тому числі цілком позитивно 40%, а загалом негативно – тільки 14%.
Образно кажучи, три чверті українців стали сьогодні бандерівцями, а сам Бандера – символом незламного опору загарбникам, і не в останню чергу це сталося завдяки Путіну і його пропагандистській машині. Головна причина тут, як на мене, зовсім не в настанові зробити все навпаки у порівнянні з тим, що каже Путін (хоч і цей момент присутній), а в тому, що значна кількість українців надто мало знала про Бандеру та не осмислювала його історичну роль. А не випадково ж російські шовіністи – що монархісти-імперці, що більшовики-імперці – для позначення національно свідомих українців використовували спершу слово «мазепинці», потім – «петлюрівці» (на початку 1930-х у лексиконі ОҐПУ з’явився навіть такий оксюморон – «дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина» на позначення тієї української молоді єврейського походження, яка керувалася гаслом: «Геть від Москви!»). Ну, а наприкінці Другої світової та після неї з’явилося поняття «бандерівці». Що ж, подякуємо Путіну за прискорення самовизначення українського суспільства – як і за те, що 92% опитаних назвали себе українцями за національністю, хоча серед них вочевидь є особи іноетнічного походження. Схоже, нація на певному етапі свого становлення таки повинна пройти етап «заліза та крові»…
