На Росії з'явився проєкт закону про «традіціонниє ценності», який волає про якусь чисту і непорочну Московію, а відтак ЛГБТ – це щось неможливе.
Ще Валєнтін Распутін писав: «Що ж до гомосексуалістів, залишимо Росії її чистоту. У нас свої традиції. Цей вид спілкування між чоловіками ввезений нам із закордону. Якщо вони вважають, що їх права ущемлені, то нехай від'їжджають і живуть в іншій країні!»
Та це все одно, що казати: «В Савєтскам Саюзє сєкса нєт!» – бо гомосексуалізм прийшов у Росію не з-за кордону. Зрештою, як і до нас – бо, наприклад, в «Оповіді про Бориса і Гліба» (XI ст.) згадується улюблений «отрок» князя Бориса, «родом угрин, на ім'я Георгій». Борис подарував Георгію виготовлене для нього золоте намисто, бо любив його «понад міру». Коли Бориса закололи мечами, Георгій упав на його тіло, голосячи: «Да не остану тебе, господине мой драгий! Да ідеже красота тіла твоєго увядаєт, ту і аз сподоблен буду живот свой скончати». Ну і напросився: його теж закололи і викинули з шатра. Пізніше убивці, щоби зняти з нього золоте намисто, відрубали йому голову.
Не цікавили жінки і Георгієвого брата Мойсея, чия доля описана в «Житії преподобного Мойсея Угрина». Його полонили слуги Святополка і продали в рабство знатній польці. Вона закохалася в Мойсея і цілий рік благала його пошлюбити її. Але він волів розважатися з полоненими русинами. Врешті його глузливі відмови розлютили польку і вона наказала, щоб Мойсеєві дали сто ударів батогом та кастрували, додавши: «Не пощаджу його вроди, аби й інші нею не насолоджувалися!» Згодом Мойсей дістався до Києво-Печерської лаври, прийняв чернецтво і прожив ще десять років, застерігаючи молодих людей від гріха і жіночої спокуси. Православна Церква зарахувала його до святих як героя стійкості та цнотливості.
Князь Георгій, син Андрія Боголюбського (XII ст.), одружився зі знаменитою грузинською царицею Тамарою, але вона його вигнала, коли з'ясувалося, що він їй зраджував з двораками.
Але найвищий злет гомосексуалізму спостерігаємо у Московщині в XV–XVІI ст. Про це пишуть зі здивуванням і обуренням майже всі іноземні мандрівники, бо таке явище зустрічалося в усіх верствах населення – від селян до царського сімейства. Англійський поет Джордж Тербервіл побував у Москві разом із дипломатичною місією в 1568 р. і дуже здивувався поведінкою тамтешніх селян, яких називав «muzhik»:
Хоч є у мужика гідна дружина,
Він надає перевагу мужеложцеві-другу.
Він тягне юнаків, а не дівчат у ліжко.
Ось в гріх який його ввергає хміль.Великий князь Московський Васілій III (царював з 1505 по 1533 р.), одружившись із княжною Єленою Глинською, міг зайнятися з нею любощами лише в присутності голого офіцера з царської варти.
Один зі синів Васілія III і Єлени Глинської народився ідіотом, а другим сином став Іван IV Грозний, який одружувався сім разів, але дуже любив юнаків у жіночому одязі. Алєксєй Толстой описав це в романі «Князь сєрєбрянний» (1862). Син одного з опричників Фйодор Басманов («з дівочою посмішкою, зі зміїною душею») досяг високого становища при дворі завдяки своїм спокусливим танцям у жіночому вбранні перед царем.
Про те, що він був коханцем царя, писали також іноземні гості. Але царська любов хитка. Одного дня батько й син опинилися в тюрмі. А цар сказав, що випустить на волю того, хто зуміє вбити іншого. Ну, і щоб довести царю свою відданість та любов, Фйодор убив батька, головного опричника.
І це ще не кінець. Бо цар справедливо вирішив: «Батька свого зрадив – зрадить і царя». В романі Толстого Фйодор перед стратою хоче повідомити московитам, які насправді стосунки пов'язують його з царем, але тут йому відрубує голову Малюта Скуратов. Хоча Фйодор на це й розраховував, щоб уникнути тортур. Однак історики стверджують, що його не стратили, а лише вислали.
Хорватський священник Юрій Крижанич, який жив у Росії з 1659 по 1677 р., писав: «Тут, у Московії, над таким огидним злочином просто кепкують, і дуже часто публічно жартома один хвалиться гріхом, другий докоряє третьому, третій запрошує до гріха; бракує тільки, щоб привселюдно коїли цей злочин».
В Європі тоді голубих переслідували, ув’язнювали і страчували. Але не в Московії. Єдиний протест пролунав від протопопа Авакума, який розлютив воєводу Васілія Шереметьєва, відмовившись благословити його сина «Матвєя брітобрадца». Брітобрадци – це чоловіки, які стали голити бороду під впливом західних звичаїв. Історик Микола Гудзій писав: «Гоління бороди тоді мало еротичний присмак і пов’язувалося з досить поширеним збоченням мужолозтва». За відмову благословити «брітобрадца» воєвода наказав кинути Авакума у Волгу.
Митрополит Данііл у своєму повчанні (1530 р.) спочатку посилає громи на ласолюбів, які байдикують з «блудницями», а відтак описує гомосексуалістів: «жінкам позаздривши, чоловіче своє обличчя на жіноче перетворили. Чи й зовсім хочуть жінками стати?» Далі розповідає, як ці молодики голять бороди, натираються мазями, рум'янять щоки, кроплять тіло духами, вищипують волосся на тілі щипчиками, перевдягаються по кілька разів на день і взувають яскраво-червоні чоботи малого розміру.
Історик С. Соловйов писав: «Ніде, ні на Сході, ні на Заході, не дивилися так легко, як в Росії, на цей мерзотний, протиприродний гріх».
Не відстав від «традиційних цінностей» і Пйотр І. Він кохався і з жінками, і з чоловіками, мав любощі з Мєншиковим, але й тримав біля себе вродливого хлопчика.
Все як у перських повчаннях «Кабус-наме»: «Сину мій, спи з жінками взимку, щоб вони тебе зогрівали, а з юнаками влітку, щоб тебе охолоджували». Далі на цілий 15-й розділ описано, з яких саме народів вибирати собі коханця. Переваги надавалися слов'янам. Цікаво, що в російському виданні «Кабус-наме»15 розділ відсутній.
Пйотр не приховував своїх звичаїв. Коли дружини не було, він клав на її місце когось зі своїх денщиків, а в 1722 р. доручив саксонському художникові Данненґауеру намалювати свого коханця на голяса.
Але ні, не все так гладко було в Росії. Зоофілія таки переслідувалася. У 1706 р. стали спалювати на вогні за «ненатуральне перелюбство з худобою» – і навіть переслідувати за гомосексуалізм, але тільки серед військових. Їх карали батогами. А скрєпниє мужикі могли й далі займатися улюбленим задоволенням.
Поступово «содомський гріх» все ж таки пішов у підпілля і поширювався серед хлистів і скопців. Гомосексуальні стосунки цих сект зобразив Ніколай Клюєв у збірці «Братські пісні» (1912):
Ax, вы други, полюбовные собратья,
Обряжайтеся в одежу — в цветно платье.
Дрогнул берег, зашаталися леса,
Прокатилися по взгорьям голоса:
«Ныне, други, сочетался с братом брат:
С белой яблоней — зеленый виноград!»Лесбійкою була цариця Анна Іоаннівна і, за свідченнями мемуаристів, кохалася з кількома своїми фрейлінами. Єкатєріна II мала лесбійський контакт з княгинею Дашковою, яка допомогла Єкатєріні скинути з престолу її чоловіка. Гомосексуалістами були також син Єкатєріни Павєл I, її онука Алєксандра I і генерал-фельдмаршала Міхаіл Кутузов. При Алєксандрі I гомосексуальними схильностями славився міністр освіти і духовних справ князь А. Голіцин.
А вже наприкінці XVIII і з XIX сторіччя з'являється чимало російських державних діячів і письменників, про чиї нахили було загальновідомо. Зокрема поет Іван Дмітрієв (1760–1838), який був міністром юстиції при Алєксандрі I, у своїх віршах палав пристрастю до якихось міфічних Хлой і Філлід, а в житті оточував себе звабними молодими чиновниками, які робили кар'єру, стаючи його коханцями.
Міністр освіти при Ніколаї I граф Сєргєй Уваров призначив свого коханця, доволі тупого князя Міхаіла Дондукова-Корсакова, віцеголовою Імператорської академії наук і ректором Санкт-Петербурзького університету. То як тут не згадати Пушкіна:
В Академии наук
Заседает князь Дундук
Говорят, не подобает
Дундуку такая честь;
Почему ж он заседает?
Потому что... есть.В російській мові слово «єсті» означає секс.
А проте Пушкін писав про гомосексуалізм з великим співчуттям у листі до таємного радника Філіпа Вігеля (1786–1856), який не раз потрапляв у немилість за прихильність до чоловічої статі:
Содом, ты знаешь, был отличен
Не только вежливым грехом,
Но просвещением, пирами,
Гостеприимными домами
И красотой нестрогих дев!
Как жаль, что ранними громами
Его сразил Еговы гнев!Пушкін завершує цього листа так:
Тебе служить я буду рад –
Стихами, прозой, всей душою,
Но, Вигель, – пощади мой зад!Як і в Європі, гомосексуальні стосунки були поширені в закритих навчальних закладах – Пажеському і Кадетських корпусах, юнкерських училищах і т. д. Явище це було настільки масовим, що вихованці сприймали його спокійно і весело, присвячуючи безліч жартівливих віршиків. Зокрема можна знайти в інтернеті цілу поему «Похождения пажа». Тут ліричного героя після вступу в Пажеський корпус спокусив старший товариш, потім він сам увійшов у смак, став «давати» усім підряд, включаючи начальників, одягатися в жіноче вбрання і зробив завдяки цьому блискучу кар'єру.
У 1846 р. військовий міністр князь Чернишов викликав генерал-ад’ютанта Я. Ростовцева і передав йому наказ государя, щоб суворіше переслідувати педерастію у вищих навчальних закладах: «Яков Иванович, ведь это и на здоровье мальчиков вредно действует». – «Позвольте в том усомниться, ваша светлость, – відказав Ростовцев, – откровенно вам доложу, что когда я был в Пажах, то у нас этим многие занимались; я был в паре с Траскиным (відомим генералом), а на наше здоровье не подействовало!» Князь розсміявся.
Відомим транссексуалом була «кавалєріст-дєвіца» Надєжда Дурова (1783–1866), «голубими» були князь А. Трубєцкой, князь Пйотр Долгоруков, штаб-ротмістр лейб-гвардії Гусарського полку А. Зубов, обер-прокурор синоду князь Л. Голіцин, вбивця Пушкіна Дантес зі своїм «названим» батьком, голландським посланцем бароном Геккерном.
А як уже згадали Пушкіна, то без Лєрмонтова ніяк не обійтися:
К Тизенгаузену
Не води так томно оком,
Круглой жопкой не верти,
Сладострастьем и пороком
Своенравно не шути.
Не ходи к чужой постели
И к своей не подпускай,
Ни шутя, ни в самом деле
Нежных рук не пожимай.
Знай, прелестный наш чухонец,
Юность долго не блестит!
Знай: когда рука господня
Разразится над тобой
Все, которых ты сегодня
Зришь у ног своих с мольбой,
Сладкой влагой поцелуя
Не уймут тоску твою,
Хоть тогда за кончик х..
Ты бы отдал жизнь свою. Ода к нужнику
О ты, вонючий храм неведомой богини!
К тебе мой глас... к тебе взываю из пустыни,
Прими мой фимиам летучий и свободный,
Незрелый, слабый цвет поэзии народной!
... Но вот над школою ложится мрак ночной,
Клерон уж совершил дозор обычный свой.
И только лишь луна кидает медный свет
На койки белые и лаковый паркет.
Вдруг шорох! слабый звук! и легкие две тени
Скользят по каморе к твоей знакомой сени...
Уж сблизились они... еще лишь миг единый
— Но занавес пора задернуть над картиной...Ну тоді й ми зашторимо нашу оповідь, яка ще могла б довго тривати, бо «традіціонниє ценності» Московії цього заслуговують.
