Вбивства терористами перехожих в Парижі, Лондоні чи Берліні викликають хвилю справедливого обурення і заклики знайти та покарати злочинців. Про це гнівно пише вся світова преса й лунають вимоги покарати вбивць. Та коли в Україні вже восьмий місяць поспіль російські терористи, котрі видають себе за військових, раз за разом вчиняють масові вбивства цивільних – дітей, жінок і людей похилого віку – та відбувається масований ракетний терор, то адекватної цим злочинам проти людяності реакції світової спільноти не спостерігається.
Терористична війна Володимира Путіна в Україні – це пляма на совісті людства. “Різник українців” – російський диктатор, що не тільки повторив в Україні різанину в Сребрениці під час Боснійської війни у липні 1995 року, а й вже багаторазово перевершив її. І нині він повторює знищення міст, сіл і інфраструктури, як це вже росіяни робили в Сирії. Сподіваючись на те, що цим зможе зупинити спротив українського народу московським загарбникам.
І хоча політики провідних держав світу вже пройшли невдалу фазу спроб умиротворити геополітичного агресора, нинішня фаза його поступового стримування є не менш небезпечною. Адже дозоване надання зброї Україні та неприкриття українського неба призводить й далі до численних жертв серед цивільного населення, щоб там не говорили ті, хто думає, що з Путіним можна ще про щось домовитись.
Існує лише один спосіб боротися з головорізами – знищувати їх. А безкінечне затягування з наданням Україні сучасних літаків і танків лише наводить Путіна на думку, що його бояться, тому постійно стримуються в своїй допомозі. Колективний Захід не може дозволити тирану перемогти. Тому потрібно оголосити Росію державою-спонсором тероризму і багаторазово збільшити експорт зброї до української держави. Страждання українців необхідно терміново припиняти.
Кожен випадок насильницької смерті і руйнування стає гірким уроком того, що відбувається, коли не протистояти злу. Якби Захід втрутився 2014 року, коли Путін вторгся в українські Крим і Донбас, то нинішньої української трагедії, нещасть і людських втрат можна було б уникнути. Традиційно тиранія живиться боязкістю тих, хто змирився з рабством. В Україні Путін відкусив більше, ніж зміг “прожувати”, та відпускати не хоче. І це захоплення чужих територій стане його загибеллю.
Він – “політичний неандерталець”, який повністю втратив довіру на міжнародній арені, і тепер стрімко втрачає довіру вдома в Росії. Намагання анексувати українські землі потрібно було йому для того, щоб показати своїм співвітчизникам, що недаремно він вже убив на війні з Україною більш ніж 60 тисяч росіян. А тепер, коли наближається кінець війни, Путін робитиме усе для того, щоб він не став кінцем його особисто і його режиму.
Тиран втрачає свою армію, і не тільки політична, але й військова верхівка почала розчаровуватись у його владі та лідерстві. Тому “старомодний” військовий переворот є саме тим, варіантом, якого не можна виключати у ситуації, котра нині складається в Російській Федерації. Поштовхом до цього цілком може стати ймовірний наказ Путіна здійснити ядерний удар по території України.
Скоріше за все, він розставив своїх людей у кожній ланці ланцюга передачі виконання цього божевільного рішення. Однак навіть якщо вони також заражені манією імперської величі, ймовірно, знайдуться офіцери, які бажають своїм дітям і внукам майбутнє, що виключає знищення світу.
Крім того, його наказ потрібно передати міністру оборони, далі генералам, полковникам і аж до особи нижчого рівня, яка натискає кнопку. Захід повинен публічно і заздалегідь дати зрозуміти, що кожен у цьому злочинному ланцюжку нестиме особисту відповідальність. Адже Путін зможе завдати ядерної атаки, лише якщо ніхто не скаже “ні”.
У випадку, якщо ситуація продовжуватиме розвиватися для Росії за тією ж траєкторією, Москва скоро почне втрачати контроль над своїм населенням і автономними республіками. Використавши майже всю свою енергію на завоювання України та шантаж Європи, РФ залишається, щоб хоч якось утримуватися на плаву, лише покладатися на Китай, все більше перетворюючись на його молодшого партнера. Що в недалекому майбутньому переведе Росію в статус васальної держави.
Проголосивши, що він анексував Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку області України, і оголосивши їх “територіями Російської Федерації”, що нелегітимно для всього світу, Путін цим знищив будь-які шанси на мирне врегулювання шляхом переговорів. Ще декілька місяців тому можна було не надавати надто великого значення надходженню інформації з РФ про те, що Путін страждає від смертельної хвороби, й, здавалося, що це не є правдою. Тим не менше, він чомусь відмовився від відносно успішної стратегії “відкушувати” шматки України по черзі. Але щось спонукало його відразу поставити все на карту.
Він хотів бути другим Петром І, побудувати нову Російську імперію. Та він старіє, і йому не вистачає часу для досягнення цієї омріяної мети. При цьому, якщо подивитися на його поведінку під час публічних виступів, здається, що він страждає на важку психічну хворобу, яка несе смерті українцям та росіянам, які виконують його злочинну волю. А іноді схожий на тих, хто не уник хвороби Альцгеймера чи деменції після серцевого нападу чи інсульту.
Через його можливі хвороби гнів дуже легко переростає в неконтрольовану лють і напади на інших. Його проблема в тому, що він забагато пам’ятає з дитинства і молодих років, проте не здатен адекватно оцінити те, що зараз відбувається в Росії й поза нею. Це саме те, що часто роблять люди похилого віку з деменцією – перекидаючи містки пам’яті в минуле, вивільняючи свої образи, невдоволення і підсвідомі претензії, котрі до цього були надійно заблоковані в “комірках пам’яті”. Звідси й усі його геополітичні марення, які він намагається реалізувати в життя будь-якими засобами.
Для цього Російська Федерація, шляхом спланованих і добре продуманих терористичних дій в Україні, створює нестерпну ситуацію відсутності безпеки. І уроки Сребрениці полягають в тому, що не до кінця покарані злочини можуть провокувати тих, хто приймав у них участь, на мрії про можливий реванш.
Як ми знаємо, розпад Радянського Союзу завдав самозваному “самодержцю” глибокого болю. Це дуже схоже на те, як дитина, травмована розлученням своїх батьків, намагається повернути ті часи, коли вони були всі разом. Очевидно, він настільки глибоко ототожнив себе з колишнім радянським режимом, що збирається провести решту свого життя, намагаючись відновити подобу СРСР.
Хворий на “манію радянськості”, Путін прийняв серію жахливих для себе рішень, які підірвали міжнародну позицію та економічні перспективи Росії, зруйнували репутацію Російської Федерації, як серйозної військової сили та зазнав невдачі в найважливішій грі в своїй кар’єрі. А дійсність є такою, що Росія, з роздутою штучно репутацією “великої держави”, тепер стала другорозрядною військовою країною (хоча й з ядерною зброєю), країною з четверторозрядною економікою та з неадекватним терористом-убивцею на чолі.
Питання зараз полягає в тому, чи Путін просто розігрує карту “неадекватного актора”, ядерно залякуючи Україну і Захід, чи він насправді повністю збожеволів. Якщо зараз лише грає роль, то він не дуже переконливий актор, й тоді існує невелика ймовірність, що він взагалі натисне на ядерну кнопку. Однак, якщо він справді збожеволів, він цілком буде здатний віддати наказ про ядерний удар.
Путіну вже багато разів пояснювали з Вашингтона, що станеться далі, якщо він використає навіть тактичну ядерну зброю. Але Кремль – це бульбашка, наповнена плазуючими підлабузниками, які не наважаться вимовити жодного слова, яке можна витлумачити як критику Путіна. І чи є взагалі в Росії притомні особи, які зможуть “достукатися” до Путіна, якщо він віддасть наказ застосувати ядерну зброю?
Матриця путінського режиму за довгі роки його правління сформована таким чином, що до нього дуже важко проникнути “непосвяченим”. Проте у нього є перукар, водій, пілот, камердинер, фотограф, секретар, референти, помічники, лікарі, стоматолог і охорона. Також хтось готує йому їжу, застеляє ліжко, змінює одяг, радиться з ним щодо графіку можливих зустрічей. Багато разів щотижня він знаходиться поруч з іншими. І усе, що потрібно, – щоб знайшовся той один мужній, хто наважиться усунути тирана.
Як би там не було далі, Путін добровільно потрапив у пастку класичного диктатора – повірив власній пропаганді. А диктатор не може дозволити собі бути втягнутим у фантастичний світ, який він створює для підпорядкованого йому народу. І втягуючись дедалі більше в імперські ілюзії, створенні придворними пропагандистами, він втратив опору в реальному світі й почав одне за одним приймати невдалі стратегічні рішення. Ніхто з радників не повідомив йому, що існують два типи планів, – які можуть спрацювати, і які ніколи неможливо буде реалізувати. Йому краще було б знати цю різницю ще до вторгнення Російської Федерації в Україну.
Путінська Росія тепер мало чим відрізняється від Північної Кореї, не маючи сучасної військової сили та покладаючись виключно на ядерну загрозу. Щоб усі знали, які вони “могутні”. Очевидно, що 45 років “залізної завіси” та висока вартість її утримання, що призвела до її падіння, нічому не Росію так і не навчили.
Геноцид, який режим Путіна вчинив щодо українського народу під час війни, вже значно перевершує злочини проти людяності боснійських сербів. Але невипадково тоді, вже більше чверть століття тому, Росія підтримала маніакальні дії цих злочинців. Здатність одних робити те, що видається іншим немислимим, є спадщиною, яка тягнеться ще з тих часів.
Росіяни, як і боснійські серби, також не бажають брати на себе відповідальність за всі ті страшні злочини, які здійснив путінський режим в Україні. І не має принципового значення, у яких термінах їх у підсумку визначати – “геноцид”, “етнічні чистки”, чи “злочини проти людяності”. За все росіянам дуже скоро доведеться відповідати в Гаазі.
