Добровільно взявши на себе роль “геополітичного посіпаки Москви” Іран став спонсором російського тероризму
Москва шукає собі ситуативних союзників по всьому світу, намагаючись перетягнути на свій бік у війні з Україною всіх, кого тільки можна. У цьому сенсі Іран виявився дуже зручним об’єктом, геополітична розробка якого мусила б принести Путіну крім дронів-камікадзе ще й дивіденди від зближення з цією регіональною державою, котра претендує на роль лідера всього Близького Сходу. Але тут далеко не все так гладко, як того б хотілося Кремлю. І це вже в Ісламській Республіці Іран потроху починають розуміти.
Так у впливовій і одній з найбільш тиражних іранських газет
“Donyae eqtesad” (Світ економіки) вийшла стаття молодого доктора політичних наук і міжнародних відносин Пурія Набіпура під промовистою назвою
“Перешкоди для встановлення стратегічного союзу між Тегераном і Москвою”.
Доктор Набіпур починає свою статтю так: “Необхідно звернути увагу на зовнішньополітичну доктрину і стратегічну культуру двох країн, щоб зрозуміти глибину і розмах стратегічних відносин між Іраном і Росією, які завжди були сповнені злетів і падінь. Враховуючи розбіжності, засновані на стратегічній культурі Росії та Ірану, Тегеран повинен коригувати свою зовнішню політику та співпрацю не з точки зору рівноправного партнера, а з точки зору співвідношення витрат і користі та національних інтересів”.
Тут автор і не приховує, що теперішнє стрімке зближення Російської Федерації з Іраном зовсім не означає те, що Москва вважає Тегеран своїм рівноправним партнером. Просто у неї нині дуже обмежена можливість вибирати собі прибічників, а антиамериканськи налаштований режим мулл, крім всього, гостро потрібен Путіну не тільки для термінових поставок зброї.
Хоча, на його думку, “спільна присутність у регіональних організаціях та інституціях, економічна діяльність, взаємне зміцнення геоекономічної позиції і співробітництво та конвергенція є хорошою можливістю, яка здатна зміцнити поля всебічного співробітництва і взаємодії й бути рушійною силою для розвитку політичних, економічних та комерційних обмінів між двома дружніми сусідніми країнами”.
Не дивлячись на те, що відносини між Москвою та Тегераном розвиваються в напрямку створення глибоко вкоріненого антизахідного ідеологічного альянсу, іранський експерт чудово розуміє, які великі перешкоди існують для встановлення стратегічного союзу між Іраном і Російською Федерацією.
Адже, як зазначає Пурія Набіпур, “виходячи зі стратегічної культури Росії, Москва вважає себе акціонером міжнародної системи, і у цьому сенсі Москві небажано мати сильних конкурентів. Також Росія використовує Раду Безпеки ООН для своєї ефективної присутності в управлінні та вирішенні регіональних і глобальних криз у рамках своєї великодержавної стратегії. Погляд Росії на міжнародний порядок випливає з релігійних засад (православ’я) та націоналістичних дискурсів, а тенденція Росії до територіального експансіонізму є однією зі складових націоналізму цієї країни. Військова доктрина Росії абсолютно агресивна, тому обмеження її впливів та інтересів не є, і не буде прийнятним для Москви. Нова військово-морська доктрина акцентує увагу на розвитку присутності ВМФ Росії в морях і океанах, особливо в Північному, Льодовитому, Тихому і Атлантичному океанах, а також Середземному, Чорному і Каспійському морях, і чітко окреслює кордони цієї країни, в т.ч. в Арктиці і Чорному морі”.
З усім цим важко не погодитися, адже Путін бачить Російську Федерацію наддержавою, яка нібито вповноважена вирішувати долі світу і має “контрольний пакет акцій” в міжнародній політиці, що дає йому повне право самочинно перекроювати кордони інших країн та силою нав’язувати їм свої правила гри. Імперські замашки кремлівців побачили навіть в Ірані. Хоча міжнародна ізоляція Москви після її неспровокованого нападу на Україну та руйнування дипломатичних відносин між Іраном і Заходом й призупинення переговорів з Тегераном щодо відновлення Спільного всеохоплюючого плану дій (JCPOA) (цей договір передбачав відмову від розробки Іраном ядерної зброї в обмін на зняття економічних санкцій, в тому числі й заборони на міжнародну торгівлю нафтою) значно поглибили відносини між двома країнами.
Спільне бажання змінити існуючий світовий устрій і передати домінування у світовій політиці незахідним країнам, надзвичайно об’єднали ці дві держави-парії. Вони готові на все, аби закінчилася епоха превалювання Сполучених Штатів в міжнародних справах, і вважають, що історичною місією Росії і Ірану є боротьба за встановлення багатополярного світового порядку.
Доктор Набіпур переконаний, що “з домінуванням євразійських установок у зовнішньополітичному апараті Росії та відповідно до національних інтересів росіяни прийшли до переконання, що їм потрібен геополітичний та геоекономічний потенціал Ірану як центру геополітичних сфер Каспійського моря, Перської затоки та воріт до Середнього Сходу. Безпеково-економічний пазл, що відповідає національним і максимальним інтересам Росії, який запрацює із завершенням будівництва міжнародного транспортного коридору “Північ-Південь” і виходом Москви до теплих вод – Перської затоки, Оманської затоки та Індійського океану. Після формування уряду президента Ебрагіма Раїсі пріоритетом у зовнішній політиці стала стратегія орієнтації на схід і особливо розвиток відносин з сусідніми країнами. А завдяки тісному підходу до регіонального та міжнародного середовища – Росія та Іран мають можливість розширити співпрацю у військовій сфері та сфері безпеки”.
Добровільно взявши на себе роль “геополітичного посіпаки Москви”, Тегеран необдумано відкриває їй ворота до нових можливостей на Середньому і Близькому Сході, які несуть велику небезпеку самому Ірану. І якщо режим мулл думає, що масові поставки дронів в Росію, якими вона вбиває мирне населення в Україні пройдуть для нього безкарно, то вони дуже помиляються. Поставляючи зброю Москві, вони опосередковано беруть участь у її війні в Україні, а значить і розділять з нею відповідальність за всі ті страждання, які принесла ця страшна війна українському народу.
А різке зближення Ірану з Російською Федерацією, більше схоже на співучасть у злочинах кримінальних подільників, а не співпрацю політичних партнерів. Хоча, як констатує автор статті “Перешкоди для встановлення стратегічного союзу між Тегераном і Москвою”: “Москва та Тегеран, незважаючи на різну політику та підходи, які можуть призвести до розбіжностей між двома сторонами після закінчення їхньої конфронтації з Заходом, на нинішньому етапі мають однакові безпекові та геополітичні інтереси щодо боротьби зі спільними загрозами, включно з співробітництвом у сфері оборони, безпеки та транзакцій. У регіоні Іран також посилює політичну та військову присутність Москви на узбережжі Сирії та Лівану та побережжі Ємену на рівні сухопутних сил та стратегічного та культурного впливу”.
У тому й то справа, що головним чинником зближення Росії і Ірану є “конфронтація з Заходом” та намагання за будь-яку ціну зберегти режим диктатора Башара Асада в Сирії. Але очевидно, що в Ірані розуміють межі відносин Росії з Іраном. Так Пурія Набіпур наголошує, що “Росія традиційно має корисливий і агресивний підхід. Стурбованість Ірану, зокрема непередбачуваність взаємодії Росії із Заходом, історична недовіра Ірану до Росії та гіркий досвід втручання колоніальних держав в життя в Ірані, який бере свій початок в історичній пам’яті іранців, є одними з факторів, які вплинули на прийняття рішень у зовнішній політиці Ірану. Злети і падіння у відносинах між Тегераном і Москвою практично унеможливлюють створення стратегічного альянсу”.
І це ще дуже м’яко сказано. Оскільки “історична пам’ять іранців” й досі зберігає наслідки поразок у війнах з Російською імперією, яка кожного разу забирала і присвоювала собі території окупованих персами інших народів. Тогочасні лідери Персії так і не змогли використати міжнародну конкуренцією в національних інтересах своєї держави. Чим тоді й скористалися в Москві. В Ірані добре пам’ятають експансіоністські уроки домовленостей з Росією та чудово розуміють – який “стратегічний альянс” може бути з Росією, коли Москва ніколи і ні з ким не дотримується взятих на себе раніше зобов’язань. То чому ж вона буде виконувати домовленості з Іраном?
Тут доктор Набіпур відверто вказує на небезпеку, яку несе Москва його країні: “З точки зору національної безпеки Росії ядерний Іран без санкцій можна вважати загрозою інтересам Росії. Росіяни дуже стурбовані можливістю трансформації і зміною відносин між Іраном і Америкою. Москва отримує велику користь від конфлікту між двома країнами, що забезпечує її інтереси, і не захоче позбуватися цих вигод. Прийняття суперечливих рішень перед переговорами про JCPOA та активізація росіян стала найбільш очевидним відображенням чутливості Москви до питання ядерного зміцнення Ірану”.
На думку іранського експерта: “Також однією з інфраструктурних проблем розвитку економічних відносин стала відсутність правильного розуміння взаємних можливостей сторін. Незважаючи на численні зустрічі лідерів двох країн і підписання всебічної угоди про співпрацю, реалізація існуючого великого потенціалу економіко-технічного співробітництва, торгівлі та комерційного обміну між Іраном і Росією залишається на досить низькому рівні. У той же час торгівельний баланс має величезні перекоси на користь Росії, а економічне співробітництво між двома країнами не розширюється відповідно до рівня політичної співпраці”.
Натомість все більше поглиблюється військове співробітництво Російської Федерації з Іраном. Іранські “Шахіди” – це інструменти знищення України. Безпрецедентні спроби знищити об’єкти енергетики і тепломережі в Україні іранськими дронами означають, що сьогодні Іран фактично став спонсором російського тероризму. Він, так само, як і Москва винен в численних смертях українців від іранських безпілотників та використання цих дронів для нападів на енергетичну інфраструктуру України, щоб позбавити мільйони українців електроенергії, тепла та інших життєво важливих комунальних послуг. Намагаючись разом з Росією організувати для України взимку “Холодомор”, Іран цим визнає свою зацікавленість в ліквідації держави України.
Тегеран своєю непродуманою співпрацею з Росією добровільно ввергнув себе в “темні часи”, бо після програшу Москви у війні з Україною, це буде також і програш Ірану. І він, разом з Російською Федерацією і Білоруссю, змушений буде виплачувати Україні репарації за всі нанесені збитки.
Це дипломатичними каналами потрібно донести до вищого іранського керівництва. Щоб нарешті вони почали розуміти, що дружба з Москвою і ігри у “велику геополітику” у підсумку матимуть для Ірану свою дуже високу ціну.
