Не хочеться узагальнювати, проте доводиться. Вже давно серед українських публіцистів з’явилася мода характеризувати сучасну Росію як «авторитарну державу», а путінський режим – як «авторитаризм», звинувачуючи при цьому в «ліквідації демократії» Бориса Єльцина – мовляв, це він «розстріляв парламент» у 1993 році, а потім «фальсифікував президентські вибори» 1996 року, не допустивши до влади свого конкурента Геннадія Зюганова. Такі ідеї висловлювали навіть деякі «зірки» української публіцистики. Тим часом, як на мене, йдеться не просто про теоретично хибні, а про практично небезпечні речі, оскільки вони, по-простому кажучи, замакітрюють мізки масовій аудиторії ЗМІ, фальшують російську історію й унеможливлюють адекватне розуміння процесів, які відбувалися і відб уваються у сусідній країні, що наразі протиставляє себе всьому цивілізованому світу, прагне знищити Україну, а потім й інші держави. Адекватні знання про агресора у війні – це потужна зброю, а нас ідейно роззброювали та продовжують роззброювати.
На жаль, ця тенденція зачепила і деяких представників історичної науки. Ось, скажімо, око буквально перечіпається об заголовок на популярному Інтернет-ресурсі: «Коли сучасна Росія збочила на шлях авторитаризму». Ґвалт! Невже ж вона колись була демократичною? Читаємо і бачимо, що автор справді так вважає – мовляв, наприкінці 1980-х радянська Росія була чи не найвільнішою з-поміж республік Союзу (крім балтійських). Там не тільки існував потужний дисидентський рух, там навіть КҐБ здійснював відносно помірний тиск… Що ж, схоже на правду. Але чому у Москві – не у Росії, де рясніли концтабори, мордовські, забайкальські та ще чорт знає які, звідки за Горбачова випускали політичних радше гомеопатичними, ніж масштабними «дозами»! – тоді було вільніше? Чи не тому, що йшлося про центр метрополії, значна частина жителів якого була зацікавлена у збереженні колоній, в існуванні «нашої соціалістичної імперії», як у вузькому колі називав СРСР Горбачов? А тому хазяї цієї імперії мають почуватися вільніше, ніж якісь тубільці? Все логічно, чи не так? Краще забезпечення матеріальними благами (в тому числі їжею та «шмотками»), ніж усюди, краще й забезпечення свободою слова, ніж як у власне російській провінції, так і в т.зв. «національних республіках». Адже імперія для свого владарювання потребує підгодованих інтелектуалів, які їй вірно служать і допомагають приборкувати колонії в обмін на матеріальні блага, регулярні виїзди на «загниваючий Захід» і на можливість у своєму колі, і не тільки в ньому, вільно думати та говорити – інакше реальні, а не міфологічні небезпеки для імперії не побачиш і не мінімізуєш. Але все це – за бортом розмислів авторів опусів зазначеного ґатугнку.
А далі – стандартна аргументація того, чого це демократична Росія раптом перетворилася на «жорстко авторитарну», хто тут винен? І відповідь: винен Єльцин. Мовляв, восени 1993 року президентські війська взяли штурмом опозиційний парламент. Той парламент був поганий, то було «збіговисько комуно-нацистів», але, мовляв, «історія вчить: хай краще парламент переможе короля, ніж навпаки». Потім були фальсифіковані президентські вибори, а ще потім «глибинний російський народ» породив і підтримав Путіна, який озвучив і задовольнив авторитарні жадання цього народу.
Що ж схема була би начебто красива, якби вона належала якомусь західному професору, котрий стикався з радянською дійсністю хіба що під час коротких візитів до Москви. Це західна університетська наука наразі щосили уникає поняття «тоталітаризм» для означення навіть найкровожерливіших і найпохмуріших соціально-політичних явищ, використовуючи натомість інше поняття – «авторитарний режим». І Гітлер – авторитарний режим, і де Голль – авторитарний режим, і Путін, і Орбан, і Кім Чен Ин, і Ердоган… Наслідки такого, не побоюся цих слів, інтелектуального ідіотизму ми наочно бачимо у політиці «колективного Заходу». А саме – прагнення домовитися з Путіним, бо ж авторитарні лідери зазвичай керуються раціональними підходами, не може Путін діяти інакше, та намагання відокремити «правлячий режим» від «росіян як таких», від суспільства тощо. Щоправда, у згаданій статті сказано, що, мовляв, російське суспільство в 1999 році вже було глибоко хворе і готове віддатися диктатору. А винен – Єльцин… Тобто, виявляється, якби не Єльцин, то в РФ запанувала би така-сяка демократія, її втілювали б у життя «червоно-коричневі» нардепи, нацистські бойовики Макашова та Геннадій Зюганов, що однозначно виграв би за підтримки «червоно-коричневих» нефальсифіковані президентські вибори 1996 року… Вам смішно? Мені – ні.
На щастя, команда Єльцина змогла придушити заколот 1993 року, який – в разі свого успіху – мав би наслідком установлення в Росії тоталітаризму як симбіозу нацизму та комунізму (обидва – у щиро російському варіанті). І при цьому не було ніякого «розстрілу парламенту» у зв’язку з відсутністю парламенту як такого. Російський літературознавець Бенедикт Сарнов писав, опонуючи своїм колегам-літераторам, що були політичними емігрантами радянського часу: «Недавні радянські люди, вони мали добре знати, що Верховна Рада – не парламент, і не повторювати, як попки, за наївними лібералами Заходу, що в Росії президент розстріляв парламент. Не парламент він розстріляв, а останній оплот радянського режиму, який закликав країну до громадянської війни. Погано чи добре, але цими незграбними своїми діями Єльцин країну від цієї – мало не розпочатої – громадянської війни врятував». І не тільки від громадянської – «червоно-коричневі» на чолі з Руцьким мали на меті силове відновлення СРСР, тобто війну з Україною та іншими пострадянськими державами, можливо, що і ядерну. А колегами Сарнова були знакові постаті російської культури – Володимир Максимов, засновник і перший редактор журналу «Континент» й Андрій Синівський – фігурант першого у післясталінську добу судилища зі звинуваченням у написанні «неправильних» художніх творів і публікації їх за кордоном. Але ці персонажі не просто засудили «розстріл парламенту», вони ще й на виборах 1996 року демонстративно проголосували за Геннадія Зюганова. Теж «Єльцин винен»? Чи настанова на тоталітаризм міцно закорінена в росіянах? І в культурницькій еліті, і в посполитому люді, не кажучи вже про плебс?
Отож іще раз: авторитаризм – це політичний режим, а тоталітаризм – всеосяжний соціально-політичний лад, а це поняття (й означуване ним явище) є значно ширшим за режим. Головна відмінність тут полягає в тому, що в Росії, якщо ми ведемо мову про неї, ствердилася тоталітарна міфореальність, яка не може бути раціонально деконструйована та скасована політичним актом, її можна лише зруйнувати разом із Російською імперією. Основна маса росіян повністю занурена в цю міфореальність, яка є її і зовнішнім, і внутрішнім світом. Тому неможливі не те що повноцінний діалог, а навіть будь-яка комунікація ані з особисто Путіним, ані з тим «колективним Путіним», який становить більшість населення Росії. Україні та світу потрібне не збереження імперської Росії, навіть у полегшеному варіанті, а її остаточний і повний демонтаж. Тоталітарні настанови існували та домінували в РФ завжди, просто на певному етапі вони під тиском обставин відійшли на другий план. Але за Єльцина у 1991 році голосували не тому, що він був демократом, а тому, що був явним автократом на противагу «гнилому лібералу» Горбачову. Ну, а у 1996 році росіяни чітко зробили свій вибір: автократ Єльцин і сталініст Зюганов. І не в 1999 році Росія визріла для диктатури: вона завжди була такою, а кілька мільйонів притомних людей там були винятком, зосередженим переважно у кількох культурних центрах. Як тільки «кремлівські чекісти» перемкнули на себе ледь не всі мас-медіа, як тільки відновилося та розвинулося відтворення і творення тоталітарної міфореальності, Росія повернулася до такої себе, якою її викшталтували самодержці та генсеки, до деспотичної колоніальної імперії. На це не слід заплющувати очі, звертаючись до модних західних ліволіберальних теорій.
