Ілюзії щодо створення європейської “паперової армії” є особливо небезпечними від час російсько-української війни, коли на карту поставлено саме існування сучасного міжнародного порядку.
Намагання президента Франції Еммануеля Макрона, під час свого візиту до Китаю, проголосити поділ північноатлантичної безпеки на американську і європейську, та спроба знову повернутися до питання створення такого собі європейського дублювання НАТО, для нібито кращої оборони Європейського континенту, є декларацією оголошення керівної ролі Франції у Європі, не маючи для цього достатніх підстав.
Після повернення Макрона з Пекіну почалася реалізуватися “європейська стратегічна автономія” озвучена ним в Китайській Народній Республіці. І за дивним збігом обставин, Європейський парламент проголосував за створення нових сил чисельністю 5 тисяч військовослужбовців. Такі собі європейські сили швидкого розгортання.
Можливо, що Макрон і його однодумці в Європі до кінця не розуміють, якими негативними наслідками подібні ініціативи можуть обернутися для Франції та всього Європейського континенту. Однак, якщо усе це буде продовжуватися і далі, то він, Олаф Шольц, Віктор Орбан та ще декілька інших подібних лідерів європейських країн просто опиняться осторонь гарантій Сполучених Штатів для європейської безпеки. Отримавши при цьому ярлик ненадійних союзників Америки. Китайський візит Еммануеля Макрона та його наступні коментарі лише посилюють підозру щодо цих країн, еліти яких почали мислити не зовсім реалістично.
Ненадійність цих союзників в Європі не може влаштовувати Вашингтон, і якщо в Парижі й далі будуть робити геополітичні реверанси в бік Москви, то цілком очевидно, що американці можуть наблизитися до реалізації ідеї створення нового оборонного альянсу в Європі. Такого собі європейського відповідника AUKUS, тристороннього оборонного пакту, заснованого Австралією, Великою Британією та США.
До такого AUKUS північної півкулі – Оборонного блоку Північної Європи (Defensive bloc of Northern Europe – DBNE), могли б увійти Україна, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Словаччина, Румунія, Чехія, Велика Британія, Сполучені Штати і Канада.
Бо як показав увесь попередній досвід оборонної співпраці США з Європою, східноєвропейці та скандинави виявилися куди набагато більш вдячними американцям за надання оборонної парасольки, ніж інші країни Європейського континенту, які стали членами НАТО.
Ілюзії Макрона щодо створення європейської “паперової армії” є особливо небезпечними під час російсько-української війни, коли на карту поставлена європейська безпека. Схоже, що у Франції за увесь час членства у НАТО так і не спромоглися засвоїти, що перш за все Сполучені Штати гарант миру в Європі. Тому провокуючи своїми діями США на створення Оборонного блоку Північної Європи (DBNE), французький президент, у якийсь критичний момент може дізнатися, що Америка і Велика Британія будуть менш готовими прийти їм на допомогу.
Еммануель Макрон намагаючись грати у свою особливу гру, заграючи з Китаєм та Росією, і мріючи про якусь нову “армію ЄС”, фактично цим підриває оборонні перспективи Європи. Адже наявність “армії ЄС”, як альтернативи НАТО, це саме те, що потрібно Путіну. Це може підштовхнути тирана до більш жорсткого тиску на Євросоюз.
Намагаючись нейтралізувати американський вплив на політику Європи, французький президент готовий послабити оборонні можливості ЄС. Адже абсолютно безглуздо намагатися зрівнятися з військовою силою Америки, провокуючи цим залишити Європу сам на сам з Російською Федерацією. У Євросоюзі і без цього часто прослідковується внутрішній параліч при прийнятті необхідних рішень, і малоймовірно, якби їхня “армія” була б готовою сама відповісти на зовнішні виклики.
Схоже на те, що Макрон почав відчувати себе новітнім Наполеоном, який відчуває у собі сили змінити якщо не світ, то принаймні Європу. Проте не можна допустити того, щоб політичний клас однієї з європейських країн, пробуючи гратися у наддержаву, знищив напрацьовану колективними зусиллями минулих десятиліть європейську безпеку.
Крім того, у зв’язку з формуванням “армії ЄС” на противагу НАТО, ігноруються також можливі суперечності усередині самого НАТО, а саме між Західною та Східною Європою, які ризикують розколоти Північноатлантичний альянс. Адже в Польщі та державах Балтії чудово пам’ятають про те, що таке російська окупація. І не мають жодного бажання, через недалекоглядність когось в ЄС, повторювати свій минулий гіркий досвід.
Маючи жалюгідні оборонні бюджети Франція, Німеччина та інші країни, котрі входили до Північноатлантичного альянсу під час холодної війни, перебували під захистом Америки. Ця ситуація не дуже змінилася і донині. Тепер же, виявляється, в них з’явилися якісь власні стратегічні цілі, які входять у протиріччя з американськими.
Французькі політики завжди неоднозначно ставилися до НАТО, членство США в якому є життєво важливим. Можливо варто припинити витрачати час на фіктивну “армію ЄС” і створити європейську коаліцію, яка бажає вигнати жорстоких російських загарбників із суверенної європейської держави України, кордони, суверенітет і незалежність якої США, Велика Британія та Росія підтвердили у Будапештському меморандумі в 1994 році.
Уявімо собі на хвилину ситуацію, коли Росія раптом вдирається в одну з країн ЄС. Затамувавши подих всі європейці чекають, якою буде відповідь “армії Європи”. Наступного дня вони отримують термінове оголошення: “Ми сприймаємо це з великою стурбованістю, свобода Європи знаходиться під загрозою. Ми зв’язалися з нашими членами та призначили зустріч на перший день наступного місяця”.
Адже не дивлячись на всю свою економічну потугу, без Америки Європа у сфері безпеки є “паперовим тигром”. НАТО з величезними збройними силами США, перешкоджає Путіну атакувати Східну та Західну Європу. І якщо Макрон вважає, що час НАТО вже минув, то що могло бути далі з Європою, якби Сполучені Штати несподівано вирішили, що для них вже більше немає сенсу продовжувати фінансувати левову частку європейської стабільності.
Євросоюз і так вже зробив багато стратегічно неправильних кроків. Спочатку проігнорувавши вторгнення Росії в український Крим та Донбас, а потім роками фінансуючи росіян, купуючи у них газ і нафту. Тепер, підриваючи силу НАТО, легко можна зробити війну Російської Федерації з Європою неминучою.
Важко дивитися на те, як політики такого високого рангу починають гратися в олов’яних солдатиків. Вони вірять у це до того часу, поки не доведеться взяти на себе відповідальність і заплатити за рахунками. Потрібні були роки і великі зусилля США, щоб НАТО запрацювало. А зважаючи на те, що брюссельські технократи люблять втручатися у що завгодно, і де завгодно, пройдуть роки, перш ніж ідея “армії Європи” хоч трохи почала б наближатися до якоїсь реальності, якщо це взагалі колись може статися.
Очевидно, що для Макрона військова ефективність і відсутність сили у такої “армії” не має значення. Річ у тім, що якщо ЄС має стати єдиною державою (фактично франко-німецькою дуополією), тоді він повинен мати атрибути держави, включаючи спільну валюту, вільне пересування, центральний банк, власну фалангу послів (паралельно з послами окремих країн, що входять до нього) і, звичайно, єдину армію.
“Армія Європи” – це сумнівний проєкт, котрий будується навколо послаблення ролі Америки та всього англосакського світу в цілому. Тому підрив єдності НАТО є невеликою, але важливою частиною цього плану. За умов неповороткої європейської бюрократії, війна буде вже закінчена до того часу, коли вони проведуть двадцять зустрічей і приймуть якесь рішення. Проте на момент прийняття цього рішення вони вже будуть під контролем іноземної держави.
Те, що в ЄС намагаються підірвати єдність країн-членів НАТО є дуже тривожним симптомом. Оскільки Макрон і його прихильники в Європі цим пробують заперечити роль Сполучених Штатів, як локомотиву демократичної світової цивілізації, та хочуть підштовхнути до утворення нової реальності, в якій вони б відігравали домінуючу роль.
Лідер Франції на догоду кон’юнктурним цілям, сприяє просуванню ідеї фікс Пекіна, – формуванню нового світового порядку навколо Китаю. Це хибне рішення, яке здатне призвести до ланцюгової реакції потрясінь, оскільки “замакронення” європейської політики явно провокує розкол та поділ Європи, і це, безумовно, грає тільки на руку Москві.
