Президентські і парламентські в вибори 14 травня в Турецькій Республіці – співпадають з сторіччям її утворення Кемалем Ататюрком. Вони будуть найважчим випробуванням для багаторічного лідера Туреччини Реджепа Ердогана. Адже не дивлячись на діючу структуру влади, вибудувану за 20 років його правління під нього, шанс на перемогу лідера об’єднаної опозиції Кемаля Киличдароглу видається дуже значним.
Реджеп Ердоган за два десятиріччя у владі встиг демонтувати систему, котру залишив туркам у політичний спадок великий Ататюрк. І от через століття з’являється реальний шанс усе відіграти назад. Кемаль Киличдароглу готовий прийняти політичну естафету від свого тезки, і тепер слово залишається за турецьким народом.
Проблема Ердогана у тому, що він прикипів до влади, як і Путін, Сі Цзіньпін, чи Віктор Орбан. Як Сі Цзіньпін легко відмовився від заповітів Ден Сяопіна та пішов на третій термін, так і турецький президент веде себе так, ніби сучасна історія його держави починається саме з нього. А те, що Ердоган ототожнює себе з Туреччиною означає, – передача влади політичному наступнику стала б для нього дуже болючим кроком.
І якщо під час свого першого прем’єрського терміну Реджеп Ердоган виглядав, як реформатор, то зараз ситуація кардинальним чином змінилася. Економіка котиться вниз, в країні велика інфляція, а головне, що народ вже втомився від цього вічного “султана”. Реджеп Ердоган, замість того, щоб перетворити Туреччину на “європейський Китай”, перетворив її на “європейську Аргентину”.
Відразу ж варто зазначити, що ці вибори відбуваються в нерівних умовах. Адже Ердоган контролює спецслужби, суди, ЗМІ, армію. І за два десятиліття перебування на вищому щаблі влади, зумів порозставляти своїх людей на багатьох керівних місцях не тільки в Анкарі і Стамбулі, а й у всіх провінціях.
В кінці президентської гонки, за три дні до виборів, один із кандидатів у президенти Туреччини Мухаррем Індже зняв свою кандидатуру. У той час, коли опитування свідчили, що за нього були готові проголосувати близько 2 відсотків турецьких виборців.
Ситуація почала динамічно змінюватися. Таким чином, залишилося три кандидати: чинний президент Реджеп Ердоган, єдиний кандидат від опозиційного “Народного альянсу” Кемаль Киличдароглу та кандидат від правого націоналістичного блоку “Альянс предків” Сінан Оган. За опитуваннями, котре було проведене компанією Konda Research від 11 травня, Сінана Огана готові підтримати 4,8 відсотка виборців, більшість з яких можуть проголосувати за Киличдароглу.
20 років – це занадто довго для будь-якого лідера, і побачити зміну керівництва в Туреччині прямо зараз означало б для її громадян – вдихнути ковток свіжого повітря. Адже Туреччина має великий потенціал. Це чудова країна – місток між християнським і мусульманським світом, між Європою та Азією. Вона має феноменальні природні ресурси, а стратегічно Туреччина є також охоронцем Чорного моря. Стримує військову активність російського флоту, стала серйозним фактором стабільності у Чорноморському регіоні і великим безпековим активом для Північноатлантичного альянсу.
Флірт виборців у деяких країнах з так званими “сильними особистостями” – Сі Цзіньпіном, Орбаном, Путіним і Ердоганом, приніс цим народам великої шкоди. Реджеп Ердоган намагався усі ці роки вести себе на політичній сцені, як такий собі регіональний міні-Путін, котрий диктує навколишнім державам свої правила гри.
Для Туреччині ці вибори можуть виявитися останнім шансом щось змінити у своїй країні на краще. Якщо Ердогана буде переобрано, тоді турки отримають тиранічного лідера, який залишиться у владі ще на 20 років. Якого буде неможливо позбутися без політичних потрясінь, насильства і анархії.
Якщо ж це будуть знову вибори, на яких умовні “анатолійські пастухи” переважатимуть за своєю кількістю освічених міських жителів, а Ердоган вирішить для себе, що він у жодному разі програти не може, то слід очікувати на вкидання бюлетенів, багаторазове голосування переміщених всередині країни осіб після землетрусу та інші корупційні спроби перемогти за будь-яку ціну. Не кажучи вже про потужний адміністративний державний ресурс та те, що виборча комісія може виявитися безсилою установою, яка виконує вказівки правлячого режиму.
Ця важлива держава на порозі Європи сьогодні дуже потерпає від того, що за роки у владі Реджеп Ердоган демонтував спосіб управлення Туреччиною, який існував з того часу, як Ататюрк після розпаду Оманської імперії створив світську державу. Раніше турецька держава залежала від сильної армії, сильної судової системи та парламенту.
У кожного з них були свої проблеми, але країні вдалося утримувати політичну рівновагу, незважаючи на них. Ердоган змінив роль військових, звинувативши генералітет у втручанні в державні справи та посадивши багатьох вищих чинів у в’язниці. Прикривши ці свої дії тим, що у той час, коли Туреччина прагне стати частиною Європейського союзу, військові не повинні мати впливу на політику.
Судову систему було деформовано таким чином, що багато суддів відмовилися відрізняти добро від зла. А тих, хто намагався сумлінно виконувати свою суддівську роботу, здебільшого відправляють далеко від центру та якимось чином карають. А останньою краплею, яка переповнила чашу народного терпіння, стало те, що Ердоган нівелював роль парламенту і зробив себе президентом Турецької Республіки.
Реджеп Ердоган став президентом Туреччини у 2014 році, а до того він більше 10 років був прем’єр-міністром. А спроба перевороту у 2016 році взагалі розв’язала йому руки. Прикриваючись нею він заарештував, чи звільнив зі своїх посад десятки тисяч військових, поліцейських, суддів, службовців, вчених і журналістів.
Ці вибори будуть ключовими для турецького суспільства. Від правління диктатора страждає молодь, діти, жінки, люди похилого віку, інтелігенція, письменники, художники, музиканти, робітничий клас. Тепер питанням номер один стає, чи здатна громадськість Туреччини усунути його від влади? Сподівання на це є, Кемаль Киличдароглу змінив баланс сил у турецькій політиці і дав надію всім 85 мільйонам жителів країни.
Президент Ердоган став об’єктом критики з боку своїх співвітчизників. Багато громадян вважають, що уряд не зміг подолати пандемію, це йому завадила економічна криза, та не вжив достатніх запобіжних заходів під час руйнівного землетрусу. Тому йому буде важко досягти успіху на цих виборах. Навіть не дивлячись на те, що він, у той час, коли протягом останніх двох років турки страждали від найгіршої інфляції за десятиліття, прямо перед виборами пропонує народу “полегшення” і робить заяви про підвищення мінімальної заробітної плати, зарплати для державних службовців та пенсій для пенсіонерів.
Він сподівається, що турки проголосують за ці короткотермінові подачки, які всерівно швидко з’їсть інфляція, а не будуть думати про довгострокову перспективу. Між тим, найбільше вражає, що на агітаційних рекламних щитах президента зафіксовано, що він, в разі його переобрання, пропонує безкоштовний природний газ протягом одного року.
Як вчить історія, диктатори зрештою втрачають владу – як правило, на піку віри у власні легенди. Правління Ердогана для Туреччини це хабарництво та корупція, й досі невідома кількість всіх журналістів, котрі перебувають у в’язницях, часта відсутність верховенства права і зачистка вільної преси. Контроль нинішньої влади над ЗМІ настільки сильний, що якщо вибірково переглянути статті присвячені виборам в провідній турецькій пресі, то складається враження, що писалися усі вони в якомусь одному інформаційному центрі.
Туреччина є частиною НАТО, перебуває в ключовій геополітичній точці Європи та є бар’єром для мільйонів біженців, які намагаються проникнути нелегально до Євросоюзу. І це враховують на Заході. Однак самі турки ніколи не забудуть ув’язнення Ердоганом переважно світської еліти країни або те, як він завдав страждань десяткам тисяч більш освічених верств суспільства, неправомірно звинувативши їх в участі у спробі перевороту в 2016 році.
Якщо ж різниця підтримки електоратом президента і лідера опозиції буде незначною, і Реджеп Ердоган програє вибори з мінімальним відставанням, тоді може настати момент, який приходить до кожного авторитарного диктатора. Що робити далі? Можна вийти з цієї ситуації, залишивши за собою своє багатство, і далі жити, як звичайний громадянин своєї країни.
Але коли він вирішить кинути виклик волевиявленню турецького суспільства, то наблизиться до точки неповернення. Якщо Ердоган вирішить задіяти адміністративний ресурс і стане оспорювати у судах рішення народу, пробуючи таким чином поставити під сумнів результати голосування у тих або інших регіонах Туреччини, то тоді гарантії недоторканності можуть виявитися під питанням.
За роки свого правління він нажив собі багато ворогів, тому втрата влади може означати для нього і найгірше. У цьому контексті, можливо, варто розглянути і такий варіант: якщо він добровільно відмовиться від влади, то Америка, чи якась із європейських країн могла б запропонувати йому гарантований політичний притулок.
Вибори у Туреччині стають непростим вибором між неоосманізмом і європейськістю. Боротьбою між автократією і демократією. Своєрідне розуміння президентом “політичної культури”, нанесло дуже багатьом глибокі рани, які можуть ніколи й не загоїтися. Але переобрання Ердогана не буде тріумфом, а лише передумовою для повільного повернення до демократії.
